Але ж кожен замок, що його робить Габбс, неповторний.
– Саме тому ключа знайти вони ніяк не могли. Він весь час був при мені.
– Ви певні?
– Клянуся! І до того ж, якби в них був ключ або дублікат, для чого їм було витрачати час на видирання замка, надійно захищеного від цього?
– О, це запитання я теж весь час ставлю сам собі! Передбачаю, що розгадка цієї таємниці – якщо ми колись зможемо її розгадати – знайдеться саме завдяки цьому дивовижному факту. Прошу, не гнівайтеся на моє наступне запитання… Ви точно впевнені, що не залишили валізу відімкненою?
Філіп Ріджвей гнівно блиснув очима на Пуаро, і той замахав руками, перепрошуючи.
– Таке трапляється, запевняю вас! Гаразд. Папери викрали з валізи. Що злодій зробив із ними? Як йому вдалося зійти на берег із паперами за пазухою?
– О так! – вигукнув Ріджвей. – Саме так. Як це йому вдалося? Охороні повідомили про крадіжку, і кожнісіньку живу душу, яка сходила на берег, перевіряли так, що мало волосинки на голові не перераховували!
– А пачка цінних паперів, думаю, була грубенька?
– Очевидно, що так. І її не могли сховати на кораблі – зрештою, ми знаємо, що за півгодини після прибуття "Олімпії" їх було продано в порту, задовго до того, як я почав надсилати телеграми і вказувати суми. Один брокер божиться, що купив кілька цінних паперів іще до того, як "Олімпія" зайшла в гавань. Але не можна ж надіслати документ повітрям!
– Не повітрям, звичайно. До корабля підходили буксири?
– Тільки службові, і вже після того, як ми підняли тривогу і почали всіх перевіряти. Я сам стежив за тим, щоб пачку з цінними паперами не передали через буксир. Це жах, мосьє Пуаро, я просто божеволію! Поповзли вже чутки, що це я сам украв ті папери!
– Але ж вас також обшукали перед сходженням на берег, правда? – м'яко спитав Пуаро.
– Так.
Молодик спантеличено вирячився на детектива.
– Ви ж розумієте, до чого я хилю? – спитав Пуаро, таємниче всміхаючись. – А тепер я хотів би поспілкуватися з працівниками банку.
Ріджвей витяг візитку й нашкрябав на ній кілька слів.
– Покажіть це швейцарові, і мій дядько негайно прийме вас.
Пуаро подякував, попрощався з міс Фаркуар, і ми разом вирушили в головну контору Англо-Шотландського банку. Показавши візитку від Ріджвея, ми пройшли вслід за швейцаром через лабіринт рахівниць та столів, крізь рій службовців, які приймали й видавали платежі, аж до маленького кабінету на другому поверсі, де нас прийняли співдиректори. Це були два сухенькі дідусі, які посивіли, керуючи банком. Містер Вавасур мав коротку білу бороду, а містер Шоу був гладенько поголений.
– Я так розумію, ви приватний детектив? – запитав містер Вавасур. – Гаразд, гаразд. Ми, звісно, повідомили про крадіжку в Скотленд-Ярд. Справу веде інспектор Макніл. Думаю, це дуже здібний офіцер.
– Я в цьому певен, – чемно відказав Пуаро. – Дозволите поставити вам кілька запитань? Від імені вашого небожа. Про замок, що його ви замовили в Габбса.
– Я особисто робив замовлення, – сказав містер Шоу. – Ніколи не довірив би цієї справи якомусь службовцеві. Ключі є лише в містера Ріджвея, у мене та мого колеги.
– І до них ніхто не має доступу?
Містер Шоу повернувся до містера Вавасура.
– Думаю, я не помилюся, якщо скажу, що ключі лежать у сейфі відтоді, як ми поклали їх туди двадцять третього, – сказав містер Вавасур. – Мій колега, на жаль, два тижні тому захворів – якраз у той день, коли Філіп поїхав. Він щойно видужав.
– Гострий бронхіт – це вам не жарти для людини мого віку, – сумно мовив містер Шоу. – На бідного містера Вавасура навалилося стільки роботи за моєї відсутності, і тут ця історія з викраденням…
Пуаро поставив іще кілька запитань. Я бачив, що він хоче з'ясувати, наскільки близькі стосунки були між дядьком і небожем. Відповіді містера Вавасура були короткі й формальні. Його небіж був довіреною особою банку і не мав боргів або фінансових труднощів, принаймні дядькові про це не було відомо. Раніше йому вже довіряли схожі завдання. Зрештою нам чемно натякнули, що час іти геть.
– Я розчарувався, – зізнався Пуаро, коли ми вийшли надвір.
– Ви хотіли витягти з них більше? Та це ж два нуднющі старигані.
– Я розчарувався не тому, що вони нудні, mon ami. Я й не розраховував побачити в директорському кріслі "безжалісного ділка з гострим поглядом", як пишеться в ваших улюблених пригодницьких романах. Ні, мене розчарувала ця справа – вона виявилася надто проста!
– Проста?
– Так, хіба вам вона не здається дитячою забавкою?
– То ви знаєте, хто вкрав цінні папери?
– Знаю.
– Але ж тоді.. ми мусимо… чому…
– Заспокойтеся й не метушіться, Гастінґсе. Поки що ми нічого не будемо робити.
– Але чому? Чого ви чекаєте?
– Чекаю на повернення "Олімпії". Вона має прибути з Нью-Йорка у вівторок.
– Але якщо ви знаєте, хто вкрав цінні папери, чого чекати? Він може втекти.
– На безлюдний острів, де його ніхто не дістане? Ні,mon amі, тамтешнє життя не припало б йому до смаку. А чого я чекаю? Еh bien, для гострого розуму Еркюля Пуаро ця загадка виявилася проста, але для інших, яких Бог не обдарував так щедро, – наприклад, для інспектора Макніла – усе не так очевидно. Їм доведеться ще трохи поворушити мізками, щоб скласти докупи всі факти. Я дуже поблажливо ставлюся до менш обдарованих людей!
– Господи, Пуаро! Знаєте, я віддав би круглу суму, тільки щоб побачити, як ви колись сядете в калюжу – хоча б однісінький раз! Ви неймовірно самовпевнені.
– Не сердьтеся, Гастінґсе. Іноді мені здається, що ви мене майже ненавидите! І тоді тягар геніальності здається мені заважким.
Мій маленький друг зітхнув так тяжко, що я аж засміявся.
У вівторок ми виїхали швидким потягом у Ліверпуль. Пуаро вперто відмовлявся казати мені, кого він підозрює – або ж про кого знає напевне. Він тільки знай потішався з мене, що я ніяк не проясню для себе всю ситуацію. Я ж не опускався до сварок і ховав власну цікавість за маскою гордовитої байдужості.
Прибувши нарешті до причалу, біля якого колихався на хвилях величезний трансатлантичний лайнер, Пуаро енергійно взявся до справи. Поговорив із чотирма стюардами, в кожного з яких запитував про свого друга, який плив у Нью-Йорк 23-го.
– Старенький джентльмен в окулярах. Дуже хворий, майже не виходив із каюти.
За описом з'ясувалося, що це був містер Вентнор, який займав каюту С24 по сусідству з каютою Філіпа Ріджвея. Я був у захваті, хоча навіть не уявляв, як Пуаро довідався про існування містера Вентнора, ба навіть про його зовнішність.
– Скажіть, – вигукнув я, – цей джентльмен спустився на берег одним із перших після прибуття у Нью-Йорк?
Стюард похитав головою.
– Навпаки, сер, він покинув корабель майже останнім.
Я розгублено відійшов. Пуаро переможно заусміхався в мій бік. Він подякував стюарду (в цю мить у його смугасту кишеню опустилася хрустка банкнота), і ми вирушили назад.
– Усе це дуже добре, – в'їдливо зауважив я, – але остання стюардова відповідь перекреслює вашу чудову теорію. Можете усміхатися, скільки вам хочеться!
– Ви, Гастінґсе, як завжди, нічого не розумієте! Остання відповідь – наріжний камінь моєї теорії!
У розпачі я підняв руки.
– Тоді здаюся!
***
Коли ми вже сиділи в потязі, що віз нас назад у Лондон, Пуаро написав кілька речень на аркуші, а тоді вклав його в конверт.– Це для нашого шановного інспектора Макніла. Ми залишимо записку в Скотленд-Ярді, а тоді вирушимо в ресторан "Рандеву" – туди я запросив міс Есме Фаркуар повечеряти з нами.
– А Ріджвея?
– Нащо він нам? – підморгнув мені Пуаро.
– Ви ж не думаєте… не може бути…
– Ви звикли мислити нелогічно, Гастінґсе. Звичайно ж, я думав. Якби злодієм виявився містер Ріджвей – а таке могло бути – це була б чудова вишукана справа, зразок високого мистецтва методичної роботи.
– Але міс Фаркуар вона не сподобалася б.
– Напевно, так. Тому – все обернулося на краще. А тепер, Гастінґсе, розгляньмо нашу справу. Бачу, ви вмираєте від нетерпіння. Пакунок виймають із валізи, і він, як каже міс Фаркуар, розчиняється в повітрі. Сучасна наука відкидає теорію про чарівні властивості ефіру, але тут вона спрацювала. Усі вважають, що цінні папери просто-таки неможливо було знести на берег…
– Так, але ж ми знаємо…
– Це ви, Гастінґсе, знаєте, а я ні. Я схиляюся до думки: якщо це здавалося неможливо, значить, це й булонеможливо. Залишається два варіанти: або папери заховали на борту – а це важко було б зробити – або їх викинули за борт.
– У закоркованій пляшці, чи що?
– Без пляшки.
Я вирячився на Пуаро.
– Але якщо папери викинули за борт, їх не змогли б продати у Нью-Йорку.
– Захоплююся вашою здатністю логічно мислити, Гастінґсе. Папери продали у Нью-Йорку, отже, їх не могли викинути за борт. Бачите, що з цього випливає?
– Ми опинилися там, де були на самому початку.
– Jamais de la vie!69 Якщо пакунок викинули за борт, а папери продали у Нью-Йорку, значить, у пакунку не було паперів. Є докази, що в пакунку вони були? Не забувайте, містер Ріджвей не відкривав його відтоді, як отримав у Лондоні.
– Так, але тоді…
Пуаро нетерпляче махнув рукою.
– Не перебивайте мене. Востаннє самі цінні папери бачили в приміщенні Англо-Шотландського банку зранку 23-го. Потім вони знову з'явилися у Нью-Йорку через півгодини після того, як "Олімпія" зайшла в гавань, а за словами одного чоловіка, якого ніхто не слухає, ще навіть до того, як прибув лайнер. Вам не здається, що цінних паперів могло зовсім не бути на борту корабля? Але як інакше вони могли потрапити у Нью-Йорк? А отак. "Гігантік" відпливає з Саутгемптона того ж дня, що й "Олімпія", і везе пошту через Атлантичний океан. Якщо цінні папери надіслали "Гігантіком", вони мали прибути у Нью-Йорк за день до "Олімпії". Усе стає на свої місця. Пакунок із цінними паперами – лише муляж, і його підміна мала відбутися в кабінеті банку. Будь-кому з трьох чоловіків легко було б приготувати запасний пакунок і підкласти його замість оригінального. Très bien70, цінні папери надсилають партнерові у Нью-Йорк і наказують продати акції одразу після того, як у порт зайде "Олімпія", але хтось має плисти на кораблі, щоб створити видимість злочину.
– Навіщо?
– Бо якщо Ріджвей просто відкриє пакунок і побачить підміну, підозри негайно впадуть на Лондон.