Уявіть собі людину, яка раптом потрапила з галасливої, буденної европейської майстерні до незайманого лісу в тропіках. Такою була несподіванка, що чекала на Макса в центрі Штальштадту.
Як незайманий ліс набуває краси від описів великих письменників, так і парк професора Шульца був кращим за найпрекрасніший із садів для відпочинку. Стрункі пальми, чубаті банани, чудернацькі кактуси утворювали чагарники; ліани витончено обвивали евкаліпти, звисали зеленими гірляндами або падали багатими гронами. Найніжніші рослини цвіли в достатку. Поруч з апельсинами дозрівали ананаси і гуави. Колібрі та райські птахи демонстрували своє блискуче вбрання просто неба, бо клімат був таким же тропічним, як і рослинність.
Макс інстинктивно озирнувся на всі боки, шукаючи вгорі гарячі труби, які могли б пояснити це диво; не побачивши нічого, крім блакитного неба, він зупинився спантеличений.
Потім йому спало на думку, що неподалік від цього місця знаходиться вугільна шахта, яка постійно горить, і він здогадався, що пан Шульц геніяльно використовував це цінне підземне тепло за допомогою металевих труб, щоб підтримувати постійну температуру в приміщенні.
Але це пояснення не завадило очам молодого ельзасця зачаровано дивитися на зелені галявини, а ніздрям із захопленням вдихати смачні аромати, що наповнювали повітря. Для людини, яка вже півроку не бачила жодної травинки, це було справді цілюще повітря. Пологим схилом гравійована стежка привела його до підніжжя красивих мармурових сходів, якими керувала велична колонада. Позаду височіла величезна і масивна квадратна будівля, яка була ніби п'єдесталом Бичачої Вежі.
Під перистилем* Макс побачив сімох чи вісьмох слуг у червоних кунтушах, а також розкішного швейцара у крислатому капелюсі та з алебардою. А ще він помітив між колонами багаті бронзові канделябри**. Коли він піднявся сходами, легкий гуркіт видав, що під ногами проходила підземна залізниця.
*Перисти́ль ─ прямокутний двір або сад, площа, заля, оточені з чотирьох сторін критою колонадою.
**Канделя́бр ─ декоративна підставка (свічник) з розгалуженнями для тримання свічки або декількох свічок.
Макс назвав своє ім'я, і його одразу ж провели до залі ─ справжнього музею скульптури. Не давши нічого роздивитися, його провели спочатку через залю прикрашену чорним і золотим, потім через залю з червоно-золотими орнаментами, і нарешті залишили на п'ять хвилин наодинці в жовто-золотій залі. По закінченні цього часу повернувся лакей і провів його до розкішного зелено-золотого кабінету.
Герр Шульц власною персоною, курячи довгу глиняну люльку, з кухлем пива при боці, виглядав посеред усієї цієї розкоші, як пляма бруду на лакованому черевикови.
Не підводячись, навіть не повертаючи голови, Сталевий Король просто сказав холодним тоном, — Ти кресляр?
— Так, пане.
— Я бачив твої креслення. Вони дуже хороші. Але чи ти розбираєшся тільки в парових двигунах?
— Я ніколи не досліджував нічого иншого.
— Чи знаєш ти щось про науку снарядів?
— Я вивчав її у вільний час і для власного задоволення.
Така відповідь зацікавила пана Шульца.
Він зволив обернутися і подивитися на свого працівника.
— Ну що, візьмешся разом зі мною конструювати гармату? Подивимось, що з неї вийде! Ах! Ти навряд чи зможеш зайняти місце цього ідіота Соне, який загинув сьогодні вранці, коли переносив динаміт! Цей дурень мало не підірвав нас усіх!
Треба визнати, що ця огидна відсутність почуттів була лише тим, чого й можна було очікувати з вуст пана Шульца.
Розділ VIII
Лігво Дракона
Читач, який стежив за розвитком фортуни нашого молодого ельзасця, напевно, не дуже здивується, коли дізнається, що наприкінці кількох тижнів він твердо закріпився при боці пана Шульца. Ці двоє стали нерозлучними. Вони разом працювали, разом їли і гуляли, разом сиділи і курили над пінистими келихами пива. Екс-професор з Єни ніколи раніше не зустрічав помічника, який би так прислухався до його серця, який би вловлював його зміст з півслова, і який би так швидко застосовував його теоретичні ідеї.Макс не просто володів неперевершеними здібностями у всіх царинах професії, був найчарівнішим співрозмовником, найстараннішим та найскромнішим працівником, але й найпліднішим винахідником.
Герр Шульц був у захваті від нього. Десять разів на день він казав собі: "Який скарб! Яка перлина цей хлопець!"
Правда полягала в тому, що Макс з першого погляду побачив наскрізь характер свого грізного покровителя і, зрозумівши, що сліпе і ненаситне марнославство було його провідною рисою, регулював його поведінку, кепкуючи з егоїзму, який він так зневажав.
За кілька днів юнак набув такої майстерности у володінні пальцями, необхідної для цієї "людської клявіятури", що міг грати на Шульці так само легко, як на піаніно.
Його тактика полягала лише в тому, щоб вигідно виставляти свої достоїнства, але завжди таким чином, щоб залишити можливість для свого вчителя показати свою перевагу над ним. Наприклад, коли він закінчував малюнок, то залишав його досконалим, за виїмком якогось незначного недоліку, який так само легко помітити, як і виправити, і на який екс-професор негайно і радісно реагував.
Якщо у нього була якась теоретична ідея, він так розкривав її під час розмови, що герр Шульц міг уявити, ніби він сам є її автором. Якось він навіть пішов далі, сміливо заявивши, — Я намалював плян судна з відокремленим тараном, про який Ви просили.
— Я? — перепитав герр Шульц, який ніколи й не мріяв про таке.
— Чому ж, так! Ви ж не хочете сказати, що забули? Відокремлений таран, який залишить веретеноподібну торпеду у ворожій стороні, яка вибухне в інтервал у три хвилини!
— У мене жодних спогадів про це. Ось що буває з такою головою, як у мене! Вона настільки переповнена винахідницьким генієм, що я забуваю свої власні ідеї. — І герр Шульц сумлінно привласнив собі лаври нового винаходу.
Можливо, зрештою, він був лише наполовину обманутий цією хитрістю. У глибині душі він, мабуть, відчував, що Макс сильніший за нього. Але завдяки одному з тих таємничих процесів, які відбуваються в людському мозку, він задовольнявся видимістю переваги доти, доки міг морочити голову своєму підлеглому.
— Але ж цей хлопець, мабуть, все-таки осел, незважаючи на свій розум! — казав він собі іноді з тихим сміхом, який показував усі тридцять два доміно в його щелепі.
Його марнославство, якщо і було поранено, то незабаром втішалося роздумами про те, що він один у всьому світі може втілити в життя ці винаходи та ідеї. Вони не мали б жодної цінности, якби не його золото. Зрештою, Макс був лише частиною механізму, який він, Шульц, запустив; і тому подібні речі.
Проте, незважаючи на високу прихильність професора, Макс так і не увійшов до нього в довіру, і після п'яти місяців перебування у Бичачій Вежі він знав про її таємниці не більше, ніж на початку. Його підозри переросли у впевненість, і це було все. Тепер він був переконаний, що Штальштадт приховує якусь таємницю, і що герр Шульц має якусь мету, яка виходить далеко за рамки корисливих інтересів. Характер його занять робив припущення, що він відкрив якийсь абсолютно новий двигун війни, надзвичайно вірогідним.
Але загадку ще треба було розгадати. Макс нарешті дійшов висновку, що неможливо отримати знання, яке він шукав, не дійшовши до певного перелому, який він і вирішив спровокувати.
Це було після вечері вечором 5 вересня ─ рівно рік відтоді, як він знайшов тіло свого маленького друга Карла в шахті Альбрехта.
За вікном довга сувора американська зима вже вкрила країну своєю білою мантією, але в парку Штальштадту було так само тепло, як у червні, а сніг, що танув, не торкаючись землі, падав дощем, а не сніжинками.
— Ці сосиски в квашеній капусті були дуже смачні, чи не так? — зауважив пан Шульц, чия любов до улюбленої страви не постраждала від мільйонів Бегуми.
— Смакота! — відказав Макс, який героїчно приймав участь у цій трапезі щовечора, поки, врешті-решт, не зненавидів сам вигляд цієї страви.
Його почуття з цього приводу змусили його негайно втілити свій обміркований проєкт у життя.
— Цікаво, — зітхнувши, продовжив пан Шульц, — як люди, які не мають ні ковбаси, ні квашеної капусти, ні пива, можуть витримувати своє існування.
— Життя для них, мабуть, одне суцільне страждання, — відповів Макс.
— Об'єднати все людство з Батьківщиною було б справді благодійністю.
— Ну! Ну! Це прийде, це прийде! — вигукнув Сталевий король. — Ось ми вже в самому серці Америки. Дозвольте нам лише захопити один-два острови по сусідству з Японією, і Ви побачите, що за кілька заходів ми обігнемо всю земну кулю!
Лакей приніс люльки; пан Шульц набив і запалив свою. Макс свідомо вирішив скористатися цим моментом найвищого блаженства, тому після кількох хвилин мовчання почав, — Мушу сказати, що я не зовсім вірю в це підкорення!
— Яке підкорення? — перепитав пан Шульц, який вже забув, про що йшла мова.
— Завоювання світу німцями.
Екс-професор подумав, що неправильно почув.
— Ви не вірите в завоювання світу німцями?
— Ні.
— О, справді, це щось незвичне! Мені цікаво знати причини Ваших сумнівів.
— Просто тому, що французькі артилеристи закінчать краще і набагато перевершать Вас. Швейцарці, мої співвітчизники, які їх добре знають, твердо переконані, що один попереджений француз вартий двох німців. Урок 1870 року повториться проти тих, хто його дав. Ніхто не сумнівається в цьому в моїй маленькій країні, пане, і, якщо дозволите, це думка найрозумніших людей в Анґлії.
Макс вимовив ці слова холодним, сухим і рішучим тоном, що, якщо це було можливо, подвоювало ефект від відвертого блюзнірства.
Герр Шульц дико витріщився ─ від здивування він мало не задихнувся. Кров прилила йому до обличчя з такою силою, що юнак на мить злякався, чи не зайшов він занадто далеко. Однак, побачивши, що лють не задушила його жертву, і що цього разу вона не помре від шоку, він продовжив, — Так, про це неприємно згадувати, але це факт. Хоча наші конкуренти не здіймають з цього приводу галасу, але вони працюють.