Отоді ця пара повелася так, що можна вже було розрізнити, де мати, а де дочка. Мати заходилась вилизувати дочку язиком, а дочка почала до неї лащитися. Отож мудрий з наймудріших міністрів урятував раджу від ганьби. Згодом Шакатала розбагатів і зажив великої слави".
Вислухала цю історію Прабгаваті й заснула.
Така сорок восьма з сімдесяти оповідок папуги.
Минає ще один день, і Прабгаваті просить у папуги дозволу піти розважитись, а він їй мовить:
"О божественна, вже конче нині
Мусиш звідать щастя в насолоді,
Як в становищі скрутному ти
Втямиш, що чинить, мов Шакатала.
Незабаром правитель Вангали знову послав своїх надійних людей вивідати, чи живий Шакатала, і дав їм узяти з собою майстерно виготовлений жезл з отвором для прапора. Прийшли вони до раджі Нандн і, поклавши перед ним жезл, розцяцькований рубінами, золотом та діамантами, запитали, як було велено їм, де його кінець і де початок. Почувши таке запитання, найстаріші міністри, поважні купці, тонкі знавці мистецтв стали роздивлятись, обмацувати жезл і навіть прикидати на вагу, та ніхто не міг здогадатися, де початок у цій штуковині, а де кінець. Тоді раджа покликав Шакаталу й повелів: "Окрім тебе, нема кому розібратися, де тут кінець і де початок. То скажи своє слово!" Відказує йому міністр: "О повелителю! Хай сподівання справдяться твої! Бо ж кажуть: [341]
І на місяці шляхетнім, доброчеснім і яснім
Можна плями віднайти,
Та за будь-яких обставин повеління владаря
В плямах не повинно буть.
То як же тямовитий Шакатала зміг розгадати таємницю?"
І сам папуга пояснив: "Мудрий міністр кинув жезл у посудину, наповнену водою, і побачив, що його важча половина, передня частина, занурилась у воду. Він сказав про це повелителеві, а той посланцям розповів, які вислухали все й доповіли своєму володареві. Відтоді всі правителі стали платити всемогутньому Нанді данину, так само, як і раніше".
Послухала Прабгаваті цю історію й заснула.
Така сорок дев'ята з сімдесяти оповідок папуги.
На другий день, коли сутінки землю окрили, Прабгаваті попросила папугу, щоб він пустив її погуляти, а той і каже:
"Іди, божественна, у тім нема гріха,
Нехай тебе й побачить хтось,
Якщо ти знаєш так, як знав і Дгармабуддгі сам,
Де всі ходи і виходи шукать".
"Це ж про що?" — спитала вона.
І папуга розповів: "Є, божественна, на землі одне село, що називається Джангала, і жили там колись два приятелі — добрий Дгармабуддгі і лихий — Душтабуддгі. От якось подались вони в чужий край на заробітки і не за день, не за два, заробивши чималенько грошей, повернулись до свого села й домовились так: "Сгільки-но грошей ми закопаємо піддеревом піппал, а решту понесімо додому-Закопані гроші згодом поділимо навпіл".[342]
Упорались вони з ділом і розійшлись по своїх домівках та й стали жити в радощах і розкошах. Але послухай, що незабаром укоїв Душтабуддгі, хоч негоже про те й казати. Бо
Не слід, божественна, мені розповідати про чийсь гріх,
Сама розмова про гріхи — то вже провина і ганьба.
Ну, так отой Душтабуддгі викопав під деревом скарб і заховав його у себе вдома. Через деякий час приятелі пішли удвох до піппала, щоб забрати свої гроші. Розкопали, дивляться, а їх там нема... Тоді Дгармабуддгі пішов до міністра, розповів йому про сподіяне, а вину звалив на Душтабуддгі, мовляв, він узяв гроші. Привели Душтабуддгі, а той побився об заклад, що ніяких грошей він не брав, і дав тисячу в завдаток.
Міністр за згодою другої сторони узяв з кожного заклад і всіх відпустив. Повернувшись додому, Душтабуддгі розказав усе своєму батькові, а потім повів його до піппала й посадив у дупло. Рано-вранці міністр з обома сперечальниками в супроводі цікавих попрямував до піппала. Душтабуддгі зробив обмивання, склав молитовно руки і, поклявшись говорити правду, мовив: "Повідай правду, о найліпше з дерев! Коли я забрав гроші, скажи: "Цей забрав!", а коли не я, скажи: "Забрав не цей!" А батько з дупла привселюдно й гукає: "Не цей!"
Що ж тепер мав робити Дгармабуддгі? Ось у чому загадка".
На прохання красуні папуга пояснив: "Дгармабуддгі, впізнавши голос батька Душтабуддгі, вкинув у дупло вогонь. Кашляючи й задихаючись, звідти вискочив напів-обгорілий батько Душтабуддгі та й упав на землю. Побачивши таку дивину, міністр осудив Душтабуддгі, а Дгармабуддгі нагородив".
Послухавши цю історію, Прабгаваті заснула.
Така п'ятдесята з сімдесяти оповідок папуги.
Питає на другий день молодиця в папуги дозволу піти на побачення, а він і каже:
"Ну що ж, іди, божественна, в жаданні
Солодких любощів, палких утіх,
Якщо ти знаєш, як в хвилину скрутну
Одвітити зумів брахман Гангіла".[343]
І Прабгаваті спитала: "А що саме сталося? Розкажи мені".
Ось що розповів їй папуга: "Є таке місто Чаматкара-пурнам, де жили і знавці чотирьох вед, і приналежні до чотирьох станів, і шанувальники чотирьох ашрам. Якось брахмани того міста зібрались на богомілля до Валлабга-натхи. Вони ошатно повдягалися, набрали з собою харчів і ще там усякої всячини і разом зі своїми жінками та дітьми, хто на возах, запряжених волами, хто кінними підводами, сповнені цікавості, радісні та веселі вирушили в дорогу.
Ну, а в дорозі на них напали розбійники, і все товариство кинулося врозтіч. Один тільки кульгавий брахман Гангіла не зміг утекти з усіма й залишився на возі, запряженому волами. Що йому було робити? Як ти гадаєш?"
І сам папуга відповів: "Коли всі брахмани порозбігалися, Гангіла, сидячи на возі, крикнув услід своєму братові, що накивував п'ятами: "Гей, брате, скільки в нас коней і слонів?! Скажи мені швидше та давай сюди лук — я всіх напасників одним махом порішу цією божественною зброєю!" Після тих слів розбишак немов язиком злизало.
Тож я й кажу, лотосолика:
Над тим, хто здатен оцінити
Закон, багатство і кохання,
Узяти гору не удасться".
Послухала Прабгаваті цю бувальщину й заснула.
Така п'ятдесят перша з сімдесяти оповідок папуги.
Коли ще один день схилився до вечора і стало темно, Прабгаваті сказала двічінародженому: "Ну, то я піду!", а папуга їй відповів:
"Іди, божественна, до любчика свого,
Твоя на те ухвала й воля.
Коли, немов той Джаяшрі, ти знаєш,
Як вигідно залагодити діло".
"А це ж як?" — спитала Прабгаваті, і папуга заходився розповідати: "Слухай, божественна! Є на землі славна столиця — місто Пратіштхана, в якому правив колись цар Саттвашіла, і мав він сина, якого звали Дурдамана. І Дурдамана якось подумав: "Годі жити на батьків кошт, [344] зароблятиму я на прожиття своїми руками". Отак поміркувавши, зібрав він друзів-однодумців: сина брахмана, сина теслі, сина купця — і подався з ними в чужий край. Прийшли вони туди, порадилися й вирішили віддати шану Великому океанові. Бо ж кажуть:
Для мужів учених, благородних,
Смілих і заможних
Кращого не може буть притулку,
Як царя палац.
А ще кажуть:
Для добрих добрі — визволителі од бід постійних,-
Отак одні слони з болота інших витягають.
Судили-рядили чотири молодики, а потому тричі по сім днів постили, чим дуже вгодили Повелителю вод, і він, на радощах, подарував їм чотири коштовні камені, кожен з яких мав чарівну властивість дарувати те, про що лишень подумає його власник.
Одержавши від океану за пости
Чотири камені коштовних,
Пішли вони собі додому,
Довіривши їх синові купця.
А той негідник, охоплений жадобою, зашив усі чотири камені собі в стегно і, відставши по дорозі від друзів, заволав: "Пограбували мене, пограбували!"
Вони спитали його: "Як же це трапилось?" — і хитрун сказав: "Я став до вітру, а злодій підкрався і забрав усе багатство!"
Почувши таке, приятелі дуже здивувалися і ніяк віри йому не йняли. "Тут щось не те!" — мовив один; "Ти диви, який плутяга!" — підхопив другий; "Та цей купчик хоче нас обдурити!" — озвався третій. Нарешті дійшли вони до міста Айраваті, де правив цар, який заслужено носив ім'я Нітісара — досвідчений у політиці. А в нього був міністр Буддгісара, що славився на весь світ своєю мудрістю. Тільки-но, було, почнуть позивачі щось говорити, а він уже знає, як вирішити справу.
Отож царевич і його супутники повідали цьому міністрові, де взялося в них коштовне каміння і як воно зникло, а [345] наприкінці сказали: "Розсуди це діло без тортур і покарань. Ти тільки знайди ті камінчики і дай кожному з нас по одному. Коли ж не зможеш дізнатись, де вони, то ореол всесвітньої слави над тобою померхне!"
По цій мові міністр Буддгісара дуже збентежився, а цар Нітісара й поготів. Що їм робити? Як бути?"
І папуга не забарився відповісти: "Міністр украй засмутився, коли не знайшов у них чотирьох коштовних камінців, і, похнюпивши голову, посновиґав мовчки додому. А вдома його зустріла красуня дочка, яка привітала батька й поцікавилася, чому він такий сумний та невеселий, а той усе чисто їй розповів.
І сказала йому дочка: "Не журися, тату! Я їх розсуджу. Якщо ті чоловіки, які посперечалися, прийдуть питати твоєї думки про дивовижне зникнення самоцвітів, ти їм нічого не кажи, а пришли до мене, я сама знайду поміж них того, хто присвоїв коштовне каміння". Батько засумнівався: "Як же ти, донечко, розберешся в цьому ділі, коли я йому ради не дав?" А вона мовить:
"Таж гніватися, таточку, не варто.
У світі так віддавна повелося,
Бо ж різні люди різний мають розум,
Хтось відає одне, хтось — інше.
До того ж
Кожен хлопець має голову свою,
В кожнім джерелі — своя на смак вода.
З горла кожного — лунає голос свій,
В домі кожному — своя жона.
Лихо і нещастя оминає тих,
В кого очі мудрістю зорять,
Темрява біжить від того геть,
В кого світиться світильник у руках.
Отож не хвилюйся, таточку! Направ тих чужинців до мене, і я їм усе розтлумачу". Послав міністр мандрівників до своєї дочки, а вона веліла влаштувати їм обмивання та пригошання і постелити кожному з них в окремому покої ложе. Потім вона, прибравшись, як на любовне побачення, відвідала передусім царевича і сказала йому: "Я прийшла до тебе, згоряючи від кохання.