Це настільки визначна подія в житті міста, що про неї пишуть в газетах і говорять по телебаченню.
Робітнича біографія Вальдо почалася багато років, тому, коли він підлітком переступив поріг заводу. Крім роботи й нового хазяїна, він знайшов тут друга, хлопця, який працював за сусіднім верстатом. Вдень вони працювали поруч на заводі, а щосуботи ввечері зустрічалися в барі, де можна було зіграти в карти чи в більярд. Друзі ніколи не сварилися, хоча їхні погляди частенько не збігалися.
Марко — так звали Вальдового друга — завжди бурчав:
— Що за місто! Самі хазяї! Узяти хоча б нашого...
— Що в тебе за думки! — відказував Вальдо. — Хазяї завжди були й завжди будуть. Уже так заведено. Коли на землі є дерева, будинки, заводи, то повинні бути й хазяї.
— Зовсім ні, — заперечував Марко. — Без дерев, будинків та заводів жити було б набагато гірше й важче. А от хазяї навіщо? Я собі уявляю місто, де буде, все: дерева, будинки, заводи, але не буде хазяїв. Без них жити набагато краще.
Минав час, друзі старіли. Вальдо старанно працював і надіявся, а Марко, як завжди, нарікав, але вони ніколи не сварилися.
Настав день виходу на пенсію. Для заслужених робітників, відданих заводові, уточнив хазяїн, влаштували урочисті проводи.
Святково одягнені, всі старі робітники зібралися в заводській залі. Сьогодні вони прощалися з заводом. Хазяїн виголосив довгу промову:
— Честь і хвала вам, достойні, працьовиті, найвідданіші робітники, ви — основа Хазяїнограда, взірець для молоді. — І так далі, і таке інше.
Потім він вручив усім медалі й кожного поплескав по плечах. Він був зворушений, робітники теж, у багатьох сльози підступили до очей.
Марка серед них не було, він не належав до найвідданіших. Увечері Вальдо показав у барі медаль друзям:
— Егеж красива? Щире золото! А подивіться, що на ній написано: "45 років відданої служби".
— Молодець! Яка честь! —говорили вражені друзі, що сиділи при столику, передаючи медаль один одному.
Лише Марко навіть не торкнувся медалі.
— Три тисячі лір[2] — оцінив він. — Більше вона не варта.
— Що ти верзеш? — вибухнув Вальдо, якого зачепило за живе зневажливе ставлення друга до медалі. — Ця медаль дорога як нагорода. А означає вона, що я чесний громадянин і заслужений робітник. Завтра моє ім'я з'явиться в газетах.
У відповідь Марко так глянув на нього, ніби просвітив рентгеном, розворушивши в глибині серця приховану потаємну надію.
— Скажи-но правду, — Марко говорив тоном лікаря, що визначає діагноз пацієнтові, — ти ж ніколи не хотів бути тільки кваліфікованим, сумлінним робітником, заслуженим громадянином і таке інше, а завжди сподівався вибитися в хазяї, мати бодай одного-однісінького фонтанчика.
— Ну й що? —Вальдо навіть не збентежився від того, то оголено його душу. — А якби мені усміхнулася доля! Людина завжди надіється на краще. До того ж я мріяв не про фонтанчик, а хотів стати хазяїном лави в парку: старі, що люблять, сидіти на лавочках серед зелені і грітися на сонечку, ніколи не переведуться. Квитки б ішли —любо-мило подивитися, а я мав би непоганий прибуток. — Він знизав плечима. — Нічого не вдієш, певно, не судилося мені бути хазяїном.
— Бідний Вальдо, — сказав Марко. — Ти й досі не збагнув, що нема покірливішого лакея, ніж той, хто мріє сам стати хазяїном. А це означає, що хазяїн підкорив собі навіть твою душу. Він змусив тебе мріяти. Ти і такі, як ти, обманюєте самі себе, мріючи стати власниками фонтанчика або лавки в парку. Ви мрієте, скоряєтесь, не перечачи, а потім, коли з вас вичавили всі соки та сказали "прощавайте, спасибі", — ви втішаєтеся медалькою.
Усі затамували подих. Вальдо наїжився, надпив трохи вина і, не дивлячись на Марка, утер рукою вуста.
— Гаразд, а чого ти домігся своїми думками? Тільки гризота тебе доймала через них. Хай мені не пощастило стати хазяїном лави, я бодай оцю медаль залишу синові.
— Я волів би залишити синові щось інше! — відказав Марко.
— Що саме? — спитав хтось цікавий.
Марко не відповів. Але відповідь можна було прочитати в його очах: там промайнуло щось схоже на птаха в високому польоті, в них палахкотіло сяйво, яке горить в очах людей, котрі не мають хазяїв, принаймні над своїми душами.
АВТОМАТІЯ
Місто кнопок
— Мамусю, а для чого в людей руки?
Мати підіткнула їй ковдру і всміхнулася:
— Щоб натискати на кнопки, люба.
— І ще брати ними різні речі, правда?
— Дурненька, для цього є машини. Ну, руки ще треба мити під умивальником.
— А ноги для чого? Щоб ходити?
— Яка ж бо ти дитина! Щоб натискувати на педалі в автомобілі. Невже ти коли бачила людину, яка б ходила пішки?
— Ну, а голова? Без голови, мабуть, ми не можемо обійтися?
— Розумна ти моя, правильно. Голова в нас запасна на той випадок, коли зіпсується електронний мозок, який думає за нас. А тепер спи.
Мати поцілувала Паоліну й натиснула кнопку. Магнітофон почав грати колискову, вікна автоматично причинилися, запрацював кондиціонер, будильник перевів стрілку дзвінка на сьому годину.
Другого дня вранці о сьомій — дзень-дзелень, і Паоліна прокинулася. В Автоматії — місті машин, місті суцільної автоматики — починався новий день.
Дівчинка змінила ліжко на електрокероване крісло, воно проїхало до ванної і спинилось під душем, механічні руки намилили Паоліну, а потім ш-ш-ш... — зашумів електрорушник, подаючи тепле повітря. Крісло повільно в'їхало до їдальні. Сніданок. Буль-буль... — поїлка влила Паоліні прямо до рота каву з молоком.
— До побачення, мамо.
— Щасливо, люба моя.
Крісло під'їхало до дверей, вони розчинилися, й Паоліна пересіла на крісло в ліфті. Зззз... — кабіна опустилася в гараж під будинком, і дівчинка вже в електромобілі. Навіщо напружуватися, самій вести машину, коли є автоводій? Дррр... — і Паоліна вже перед шкільним ескалатором. Уууу... — і вона в класі.
На парті праворуч стоїть обчислювальна машина, ліворуч — електронний мікромозок. Паоліна натискує клавішу — і написану на дошці задачу розв'язано. Паоліна натискує іншу клавішу — і твір на задану тему готовий.
Тим часом її мати порядкує вдома. Вона сіла за пульт управління і, щоб якомога швидше прибрати квартиру, натиснула на всі кнопки одразу: тринк-транк-бах-бабах! І ось уже працюють автоматичні пилососи, натирачі підлоги, стелиліжка, вікномийки.
А батько тим часом уже на заводі. Його вказівний палець тільки й знай натискує кнопки. Туп-тап-таратап! .. Сам один на весь величезний завод. Та він твердо вирішив: якщо найближчим часом його не забезпечать, як обіцяли, автоматичним кнопконатискувачем, оголосить страйк, бо більше не витримає: за цілу годину роботи палець німіє.
Та повернімося до школи. Вчитель роздає домашні завдання: кожен учень одержує магнітну стрічку з записом тієї або іншої книжки. Вдома діти ввімкнуть магнітофони і спокійно прослухають записи! — не псувати ж очі читанням! Паоліна дивується, чому їм жодного разу не давали "Робінзона Крузо". Втім, на все місто не було жодного примірника цієї книжки, бо в Автоматії все одно ніхто нічого не зрозумів би в ній.
Винахід Клоріндо
Як і всі хлопці в Автоматії, Клоріндо був закоханий у техніку. Надовго зачиняючись у своїй кімнаті для ігор, тобто лабораторії, він годинами думав, що б таке винайти. Але місто вже напхане найдосконалішими машинами, все можливе, здається, вже створене, навіть машина думок — і та існує давно. Винайдено також і машину снів. Залежно від того, який сон ти хочеш побачити— веселий, страшний, історичний чи фантастичний, — ти натискуєш відповідну кнопку, а коли засинаєш, дві механічні руки, загорнуті в щось м'яке, починають масажувати тобі голову, і невдовзі з'являється замовлений сон. Дехто вранці не може згадати, що йому снилося, в такому разі машина записувала сон на відеоплівку, і його можна було подивитися вдруге в чорно-білому або кольоровому зображенні (залежно від того, який він був насправді), ба навіть озвученим і з належними запахами. Ця ж машина безпомилково підказувала також виграшні номери найближчого тиражу спортлото.
Але Клоріндо певен: не може бути, щоб уже винайшли все. Можна, безперечно, придумати ще якусь машину, котра зробить людину щасливішою. Бракувало ідеї, не міг її підказати навіть найдосконаліший електронний мозок.
Аж ось йому сяйнула думка. Винайти ще одну корисну машину? Ні, краще сконструювати механічну людину, здатну керувати всіма складними автоматами в місті; вона навіть натискуватиме кнопки замість людей! І це буде не просто робот, їх уже й так досить, а саме МАШИНОЛЮДИНА, пристрій, котрий геть не відрізнятиметься від свого творця, зможе мислити й діяти.
Не гаючи часу, Клоріндо заходився розробляти проект. Батькова лічильно-обчислювальна машина та електронний мозок допомогли впоратися з найскладнішими розрахунками, материн хімічний комп'ютер розробив нові види необхідних синтетичних матеріалів. На щастя, для механічної людини можна було використати чимало давно вже випробуваних на практиці штучних органів і частин тіла: серце, нирки, зуби, нігті, вії, а також ті, що з'явилися останнім часом: пластмасові кістки, призначені для заміни власних при переломах, повітряні камери-легені, мішковидні шлунки тощо.
Зібравши кістяк, Клоріндо, почав монтувати нерви власної конструкції — з'єднав металеві дротики, прикріпив мініатюрні транзистори та батарейки, щоб реєструвати відчуття, після чого приладнав нирки, шлунок, легені. Поволі винахід набував форми.
Увечері, коли тато з мамою заходили до синової кімнати — поцілувати його і сказати "на добраніч!", Клоріндо ледве стримувався, щоб не розповісти їм про свою роботу. Ні, ні, він зробить батькам сюрприз, тільки-но одержить патент на свій винахід, — і він засинав у мріях про цей щасливий, — може, найщасливіший у його житті день.
Тепер йому залишилось виконати дві — і то найважчі — роботи. Коли він покрив тіло синтетичною шкірою власного винаходу та наповнив вени штучною кров'яною плазмою, винахід став достоту схожий на людину. А що вражало якнайбільше — він діяв! Механічна людина розплющувала очі, рухалася, виконувала накази...
Клоріндо посадовив його в свою, на два місця, машину й поїхав до Палацу науки. Там він піднявся ліфтом, потім рухома підлога привезла його в простору, огорнуту напівтемрявою кімнату.
І ось він разом зі своєю механічною людиною стоїть перед Мудросом — Великим Інженером, що урочисто сидить в кріслі з широкими підлокітниками, де сила-силенна кнопок.