Рушниці їхні блищали у світлі ліхтарів, що світилися на набережній. "Невже все це заради мене?" – подумав собі Едмон.
Відімкнувши дверцята ключем, пристав мовчки відповів на те запитання, бо Дантес побачив вузький прохід від ридвана до набережної.
Два жандарми, що сиділи на передньому сидінні, вийшли з ридвана перші, за ними вийшов він, а за ними і решта двоє, що сиділи обабіч нього. Усі попрямували до човна, якого митний службовець тримав за ланцюг. Вояки дивилися на Дантеса з тупою допитливістю. Його відразу ж посадили до стерна, поміж чотирма жандармами, а пристав умостився на носі.
Потужний поштовх відокремив човна від берега; чотири веслярі заходилися хутко гребти у напрямку Пілона. Із човна гукнули, і ланцюг, що перекривав вхід до порту, опустився, і Дантес опинився в так званому Фріулі, тобто поза межами порту.
Першим відчуттям арештанта, коли він вибрався на свіже повітря, була втіха. Повітря – це майже воля. Він на повні груди вдихав живодайний вітер, що ніс на своїх крилах таємничі пахощі ночі й моря.
Проте незабаром він гірко зітхнув: човен пропливав повз "Резерв", де він такий був щасливий ще вранці, за хвилю до арешту; крізь яскраво освітлені вікна до нього долинали веселі звуки танців.
Дантес згорнув руки, звів очі до неба і почав молитися.
Човен плив далі; він поминув Мертву Голову, порівнявся з бухтою Фаро і почав огинати батарею; Дантес нічогісінько не тямив.
– Куди мене оце везуть? – запитав він одного з жандармів.
– Зараз дізнаєтеся.
– Але ж...
– Нам заборонили розмовляти з вами.
Дантес був наполовину вояк; розпитувати жандармів, яким заборонили відповідати, видалося йому безглуздим, то він замовк.
І тоді найхимерніші гадки зароїлися в його голові; у хисткому човні не можна було далеко заїхати, довкола не було жодного корабля на якорі; він подумав собі, що його довезуть до віддаленої місцини на березі й там скажуть, що він вільний. Його не зв'язали, не закували в кайдани; усе це здавалося йому доброю прикметою; та й хіба не сказав йому помічник прокурора, такий добрий і лагідний, що як він не промовить фатального імені Нуартьє, то йому нема чого боятися? Адже на його очах Вільфор спалив небезпечного листа, єдиний доказ, який був проти нього.
Він мовчки чекав, чим усе воно скінчиться, намагаючись досвідченим оком моряка, що звикло оцінювати відстань у пітьмі, роздивитися довкруги.
Острів Ратонно, де горів маяк, лишився праворуч, і човен, тримаючись близько біля берега, підплив до Каталянської бухти. Погляд арештанта став ще пильніший: тут була Мерседес, і йому щохвилини здавалося, що на темному березі вимальовується невиразний жіночий силует.
І як це не підказало передчуття Мерседес, що її коханий за триста кроків од неї?
У всіх Каталянах світилося лише в одному вікні. Придивившись, Дантес упевнився, що то кімната його нареченої. Лише Мерседес не спала в усьому селі. Якби він гучно заволав, голос його долинув би до її слуху. Облудний сором утримав його. Що сказали б жандарми, якби він заходився репетувати, мов несамовитий? Тож він не розтулив рота і проплив мимо, не відриваючи очей від того вогника.
Тим часом човен плив уперед; та арештант не думав про нього, він думав про Мерседес. Як ось освітлене вікно сховалося за виступом бескида.
Дантес обернувся і побачив, що човен віддаляється від берега.
Поки він поринув у думи, весла замінили вітрилами, і човен ішов за вітром.
Хоча Дантесові не хотілося знову розпитувати жандарма, проте він присунувся до нього і, взявши його за руку, сказав:
– Друзі мої! Іменем совісті вашої й вашим вояцьким званням заклинаю: змилуйтеся і дайте мені відповідь. Я капітан Дантес, добрий і чесний француз, хоч мене і звинувачують у якійсь зраді. Куди ви мене провадите? Скажіть, я даю вам чесне слово моряка, що виконаю свій обов'язок і скорюся долі.
Жандарм почухав потилицю і зиркнув на свого товариша. Той кивнув, що мало означати: "Тепер уже, здається, можна сказати", і жандарм обернувся до Дантеса.
– Ви уродилися в Марселі, ви моряк – і ви ще й питаєте, куди ми прямуємо?
– Авжеж, честю запевняю, що не знаю.
– І не здогадуєтеся?
– Ні.
– Не може бути.
– Клянуся всім святим на світі! Скажіть, заради Бога!
– А наказ?
– Наказ не забороняє вам сказати те, що я все одно дізнаюся за десять хвилин, за півгодини чи, може, за годину. Ви лише позбавите мене цілої вічності сумнівів. Прошу вас, як друга. Погляньте, я не збираюся ні чинити опору, ні тікати. Та це й неможливо. Куди ми прямуємо?
– Або ви осліпли, або ж ніколи не виходили з марсельського порту, бо ви не можете вгадати, куди вас доправлять.
– Не можу.
– То киньте оком довкруги.
Дантес підвівся, глянув у той бік, куди прямував човен, і вгледів сажнів за сто перед собою прямовисну темну гору, де височів похмурий замок Іф.
Цей химерний вигляд, ця в'язниця, що викликає такий безмежний жах, ця фортеця, що вже триста літ живить Марсель своїми страшезними легендами, поставши раптово перед Дантесом, що й не думав про неї, справила на нього такий самий вплив, як ото шибениця справляє на засудженого до кари на горло.
– Боже мій! – вигукнув він. – Замок Іф? Навіщо ми туди пливемо?
Жандарм посміхнувся.
– Але ж не можуть мене запроторити туди! – казав Дантес. – Замок Іф – державна в'язниця, що призначена лише для важливих політичних злочинців. Я ніякого злочину не вкоїв. Хіба в замку Іф є якісь слідчі, якісь судді?
– Як я знаю, – відказав жандарм, – там є лише комендант, тюремники, слідчі, гарнізон та грубі мури. Годі, годі, вже, чоловіче, не вдавайте із себе здивованого, а то я, їй-богу, подумаю, що ви платите кпинами за мою доброту.
Дантес так стиснув руку жандарма, що мало не переламав її.
– То ви кажете, що мене везуть до замку Іф і там покинуть?
– Напевно, – сказав жандарм, – принаймні, нема чого так тиснути мені руку.
– Без будь-якого слідства? Без будь-яких формальностей?
– Усі формальності вже виконали, слідство скінчилося.
– І це попри обіцяння пана де Вільфора?
– Не знаю, що вам пообіцяв пан де Вільфор, – сказав жандарм, – знаю тільки, що ми пливемо до замку Іф. Ого! Що це ви робите? До мене, хлопці! Тримайте його!
Блискавичним порухом, що все ж таки не пройшов повз досвідчене око жандарма, Дантес хотів було кинутись у море, та чотири дужі руки згребли його тієї миті, коли тіло його відокремилося від днища.
Він повалився в човен, волаючи з люті.
– Еге, хлопче! – сказав жандарм, впираючись йому коліном у груди. – Отаке твоє чесне слово моряка! Не можна вірити тишкові! А тепер, любий мій, тільки ворухнися, і я всаджу тобі кулю в лоба! Я порушив перший пункт наказу, та не турбуйся, другий виконаю старанно!
І він справді притулив дуло своєї рушниці до Дантесової скроні. Спершу Дантес хотів зробити фатальний порух і скінчити з нежданим лихом, що спіткало його і згребло у свої пазурі. Та саме тому, що халепа ця була така несподівана, Дантес подумав собі, що вона не може тривати довго; далі він згадав обіцяння Вільфора; та й, слід зізнатися, смерть на дні човна від руки жандарма здалася йому гидкою і жалюгідною.
Він опустився на дошки і в безсилій люті вчепився зубами у свою руку.
Човен хитнувся від дужого поштовху. Хтось із веслярів плигнув на стрімчак, об який легке суденце вдарилося носом, зарипіла линва, розмотуючись із корби, і Дантес утямив, що вони причалюють.
Жандарми, що тримали його за руки й за комір, змусили його підвестися, вийти на берег і потягнули його до східців, що провадили до кріпосних воріт; іззаду йшов пристав, озброєний рушницею з багнетом.
Утім, Дантес і не думав про марний опір. Його млявість випливала не з протидії, а з апатії. У нього паморочилася голова, і він заточувався, мов п'яний. Він знову побачив дві лави вояків, що вишикувалися на крутому узгір'ї, відчув, що східці змушують його піднімати ноги, помітив, що увійшов до брами і брама ця зачинилася за ним, та все це відбувалося з ним несвідомо, наче крізь імлу, де він нічого не міг розгледіти. Він навіть не бачив моря, що є такою мукою для в'язнів, адже вони дивляться на його простір і з жахом усвідомлюють, що безсилі подолати його.
Під час короткої зупинки Дантес трохи оговтався і роззирнувся довкруги.
Він стояв у чотирикутному двориську, поміж чотирма високими мурами; чутно було монотонну ходу вартових, і щоразу, коли вони проходили повз два-три освітлені вікна, рушниці їхні зблискували.
Вони простояли хвилин із десять. Знаючи, що Дантесові вже не втекти, жандарми відпустили його. Певне, чекали наказів; врешті надійшла і пора наказу.
– Де арештант?
– Тут, – відказали жандарми.
– Нехай іде за мною, я запроваджу його до камери.
– Гайда! – сказали жандарми, підштовхуючи Дантеса.
Він подався за провідником, який справді привів його до напівпідземної камери; із голих і вогких мурів, здавалося, просякали сльози. Поставлений на ослоні каганець, що його ґніт плавав у якомусь смердючому смальці, осявав обшарпані стіни цього страшного помешкання і провідника; то був убого вбраний чолов'яга із грубим лицем, – либонь, із найнижчих служників тієї в'язниці.
– Оце вам камера на цю ніч, – сказав він. – Тепер уже пізно, і пан комендант уклався спочивати. Завтра, коли він устане і прочитає розпорядження, що їх прислали щодо вас, то призначить вам іншу. А ось поки що вам хліб; тут, у кварті, вода, там, у кутку, солома. Це все, чого може побажати арештант. На добраніч.
І перш аніж Дантес устиг відповісти йому, перш аніж він помітив, куди тюремник поклав хліб, перш аніж поглянув, де стоїть кварта з водою, перш ніж обернувся до того закутка, де лежала солома, – його майбутня постіль, – тюремник узяв каганця і, зачинивши двері, позбавив арештанта й того тьмяного світла, яке показало йому, наче у блиску зірниці, вогкі стіни його в'язниці.
Він лишився сам, у безгомінні та пітьмі, німий, похмурий, мов склепіння підземелля, що його мертвотний холод він відчував на своєму розпеченому чолі.
Коли перші промені сонця ледь осяяли ту діру, тюремник повернувся з наказом залишити арештанта тут. Дантес стояв на тому ж таки місці.
Здавалося, залізна рука пришпилила його там, де він зупинився напередодні; лише очі його набрякли від невиплаканих сліз. Він не рухався і дивився в діл.
Цілу ніч збув він навстоячки і навіть на мить не стулив очей.
Тюремник підійшов до нього, обійшов довкруги, та Дантес його наче й не бачив.
Він торкнув його за плече.