— Та це ж один з найуспішніших працівників компанії. Хоча трохи дивний. Дехто навіть вважає його чокнутим. Але він рік у рік приносить великий дохід компанії, тому може займатися всім, що спаде йому на думку. А що?
— Та так, нічого. Дякую.
Схоже, Боббі був саме тією людиною, яка в змозі допомогти мені вибратися з трясовини, і я відразу перетелефонував йому.
— Здрастуйте, це знову Білл. Радий прилетіти до вас у Нью-Йорк з презентацією про Росію.
— Як щодо п'ятниці?
— Домовилися. До зустрічі в п'ятницю.
Я дві ночі не спав, готуючи презентацію про інвестиції в акції російських підприємств. У четвер увечері я вилетів шестигодинним рейсом до Нью-Йорка. Поки інші пасажири дивилися кіно, я продовжував працювати над презентацією. Я не міг дозволити собі провалу.
У п'ятницю вранці я прибув у штаб-квартиру "Саломон Бразерс", що в сьомому корпусі Всесвітнього торговельного центру в Нью-Йорку. Вежі-близнюки виблискували в променях ранкового сонця. Мене направили на тридцять шостий поверх, де вже чекала секретарка Боббі. Вона привіталася й, провівши карткою по зчитувальному пристрою, відчинила двері до операційної зали. Вона була величезною: столи простягалися доти, доки бачили очі. Я ніби відчував енергетику зали. Це було серце неприхованого, агресивного капіталізму.
Ми пройшли краєм операційної зали, повз десяток рядів робочих столів і звернули в короткий коридор, що вів до кабінету Боббі. Секретарка повідомила про моє прибуття й пішла. Боббі сидів за столом і дивився на нью-йоркську гавань за вікном. Йому було приблизно п'ятдесят, але скуйовджене руде волосся й довгі густі вуса, що обрамляли рот, додавали йому віку. Якщо не брати до уваги безліч недбало складених стосами папок з документами, його кабінет можна було назвати спартанським: із меблів, окрім робочого столу, там височіли тільки два додаткові стільці й маленький круглий столик. Боббі запропонував мені сісти, і я звернув увагу на його поношені шкіряні капці й червону краватку, усіяну жирними плямами. Пізніше я дізнався, що це його щаслива краватка, й одягав він її ледь не щодня, відколи заробив п'ятдесят мільйонів доларів на одній угоді. Боббі сів за столом, а я дістав презентацію і, поклавши перед ним другий екземпляр, розпочав виступ.
Зазвичай під час презентації аудиторія так чи інакше реагує на почуте, виявляє зацікавленість, допитливість чи демонструє нудьгу. Але Боббі байдуже дивився на таблиці та діаграми, які я по черзі перед ним розгортав. Ні тобі "авжеж", ні кивка. Один лише непроникний погляд. Це мене непокоїло. Приблизно на середині презентації Боббі несподівано підвівся і, ні слова не кажучи, вийшов з кабінету.
Я не знав, що й думати. Це був мій останній шанс урятувати кар'єру в "Саломоні". І він танув на очах. "Що я зробив не так? Як мені врятувати результат цієї зустрічі? Говорити швидше? Уповільнити темп? Що мені робити?" — гарячково розмірковував я.
Я промучився в сумнівах і панічних думках хвилин сорок, поки не побачив у дверях Боббі, що повертається. Він зупинився щось сказати секретареві й повільно ввійшов у кабінет. Я підвівся, готовий благати його, якщо буде треба.
Але не встиг я вимовити й слова, як Боббі сказав:
— Браудере, ти розповів найдивовижнішу історію з усіх, що мені доводилося чути. Я щойно був у відділі інвестиційних ризиків й отримав 25 мільйонів доларів на інвестиції в Росію. Не витрачай часу ні на які інші справи, їдь у Москву і давай вкладати гроші, щоб не проґавити цей шанс. Ти мене чуєш?
О, так. Я чув кожне його слово.
7. Вілла "Леопольда"
Ці слова все змінили. Я так і зробив: повернувся до Лондона й одразу почав шукати, куди раціонально проінвестувати 25 мільйонів доларів "Саломон Бразерс". Але це виявилося не так легко, як хотілося б. Річ у тім, що в Росії тоді ще не було навіть фондового ринку, тому я не міг просто взяти й зателефонувати своєму інвестиційному брокеру. Доводилося імпровізувати на ходу.
Повернувшись з Нью-Йорка, у понеділок я сів за робочий стіл у своєму куточку й почав телефонувати усім, з ким колись зустрічався, намагаючись зрозуміти, що і як робити далі. Під час п'ятого дзвінка я помітив чоловіка середнього віку, який із серйозним виглядом поспішав у моєму напрямку в супроводі двох озброєних охоронців. Наблизившись, він викривально гаркнув:
— Пане Браудер, я начальник відділу внутрішнього контролю. Дозвольте дізнатися, чим ви зараз зайняті.
— Даруйте, а в чому річ?
— До нас надійшла інформація, що ви торгуєте цінними паперами, перебуваючи в інвестиційному банку. Я впевнений, що вам відомо, що це порушує встановлені правила банку.
Для тих, хто незнайомий, як влаштовані інвестиційні банки, поясню. Вони мають два підрозділи: один — підрозділ торговельних операцій, пов'язаний із купівлею та продажем цінних паперів, і другий — підрозділ з інвестиційного консультування клієнтів із питань злиття та випуску нових акцій. Ці відділи розділені так званою "китайською стіною", щоби брокери банку (працівники, які займаються торгівлею акціями) під час операцій з акціями та цінними паперами на біржі не могли скористатися конфіденційною інформацією, яку інвестиційні банкіри отримали від своїх клієнтів, надаючи їм консультаційні послуги. Я працював у підрозділі інвестиційних послуг і, отже, не мав права торгувати акціями. На практиці це означало, що тоді, коли ми нарешті з'ясуємо, як можна купувати російські акції, я повинен перебратися до зали торговельних операцій. Однак до цього було далеко.
— Я не купую цінних паперів, — несміливо заперечив я, — а лише намагаюся з'ясувати, як це робити.
— Хай як ви це не називали б, пане Браудер, негайно припиніть те, що ви робите, — зажадав голова відділу внутрішнього контролю.
— Але я ж не інвестую, а розробляю план з інвестицій. Моя діяльність узгоджена з вищим керівництвом у Нью-Йорку. Я нічого не порушую! — благав я.
— На жаль. Будь ласка, збирайте речі. У відділі інвестиційно-банківських послуг ви не залишитеся, — похмуро промовив він і кивнув охоронцям. Після скандалу з казначейськими облігаціями, що поставив під загрозу всю діяльність компанії, вони не могли ризикувати.
Поки я збирався, охоронці вийшли вперед, схрестивши руки на грудях. Вони явно отримали задоволення від рідкісної нагоди продемонструвати свою потрібність. Потім вони провели мене до дверей, що розділяли підрозділ інвестиційних послуг і торговельну залу. Дорогою нам зустрівся один з молодших працівників "угорської" групи. Він хитро підморгнув мені й беззвучно, одними губами промовив: "Пішов ти...". Тепер стало зрозуміло, звідки ноги ростуть.
Біля входу до торговельної зали охоронці попросили мене здати перепустку підрозділу інвестиційно-банківських послуг і пішли. Я стояв зі своїми коробками під зацікавленими поглядами брокерів і відчував приниження, як першого дня в школі-пансіоні. Я гадки не мав, що робити далі. Заштовхавши коробки під найближчий стіл, я дістав телефон і набрав Боббі.
— Відділ внутрішнього контролю виставив мене з інвестиційного банку! — задихався я від хвилювання. — Я тепер опинився в залі, де не маю навіть робочого столу. Що мені робити?
Його, мабуть, зовсім не турбували мої проблеми. До моєї ситуації він поставився з такою самою пристрастю, що й тиждень тому, коли я викладав перспективи інвестицій у Росію.
— Не знаю. Знайди собі якесь місце. У мене дзвінок на іншій лінії, — перебив він і поклав слухавку.
Я обвів поглядом залу. Вона була розміром із футбольне поле. Сотні людей за рядами столів голосно розмовляли телефонами, розмахували руками, вказували на екрани комп'ютерів. Кожен намагався вловити найменшу невідповідність цін усіх наявних у світі видів фінансових інструментів. У цьому неспокійному вулику я помітив декілька вільних столів, але не міг же просто зайняти один з них. Спочатку треба було отримати чийсь дозвіл.
Намагаючись приховати збентеження, я попрямував до знайомого керівника відділу торгівлі облігаціями на ринках, що розвиваються. Той сприйняв моє становище зі співчуттям, але в їхньому відділі не знайшлося місця, і він порадив піти у відділ інвестицій у європейські акції. Там історія повторилася.
Я спробував щастя у відділі похідних цінних паперів, де побачив кілька вільних місць. З удаваною впевненістю я підійшов просто до керівника відділу і представився йому, посилаючись на Боббі Людвіга. Той навіть не обернувся, і я був змушений насолоджуватися спілкуванням із його лисиною. Коли я завершив своє прохання, він розвернувся на стільці й відкинувся на спинку.
— Якого дідька? — роздратовано випалив він. — Чому ти вирішив, що можеш ось так зухвало вриватись і просити в мене робоче місце? Це ідіотизм! Потрібне місце — йди до керівництва, сам влаштовуйся.
Він пирхнув, повернувся на стільці й знову встромив очі у свій екран. Наступної секунди заблимав циферблат телефону, і він уже з кимось говорив.
Піймавши облизня я пішов. Брокери, звичайно, не вирізняються вишуканими манерами, але це було занадто. Я зателефонував Боббі.
— Хай що б я не робив, ніхто не дав мені місце. Ви не могли б допомогти з цим?
— Навіщо ти турбуєш мене через дрібниці? — роздратовано сказав Боббі. — Якщо немає місця, працюй з дому. Мені байдуже, де ти сидиш. Йдеться про інвестиції в Росію, а не столи.
— Добре, добре, — швидко відповів я, не бажаючи псувати стосунки. — Але як мені отримати дозвіл на поїздку, оплату відрядження й аванс на витрати?
— Це я владнаю, — сердито відповів він і поклав слухавку.
Наступного дня мені додому експрес-кур'єром доставили посилку з двома десятками вже авторизованих бланків посвідчень про відрядження. Я заповнив один, відправив факсом до відділу обліку відряджень "Саломона" й отримав квиток до Москви на рейс через два дні.
2004 рік — переходжу Красну площу. Фонд Hermitage на піку успіху (© James Hill)
Після прибуття до Москви я влаштував імпровізований офіс у номері готелю "Балчуг Кемпінскі" на березі Москви-ріки, просто навпроти собору Василя Блаженного. Насамперед слід було переказати гроші в Росію, і нам потрібна була людина, яка допоможе з рахунками та купівлею ваучерів.