Поки ми перевіряли обладнання, народ почав стікатися до зали, і до початку сеансу в ній не залишилося вільних місць. Думаю, вона вміщувала понад сто людей, і половина з них були членами парламентської асамблеї з багатьох країн.
Поки йшов фільм, я спостерігав за реакцією людей, їхніми емоціями, їхнім сприйняттям Клюєва. Фільм розповідав про кримінальне життя Клюєва, про те, як він "чудом" уникнув в'язниці у справі Михайлівського ГЗК, про його дружбу з майором Карповим та іншими співробітниками МВС, а також про те, як за ним та його спільниками тягнувся шлейф мерців, на яких так зручно було "чіпляти" злочини.
Після фільму я взяв слово, переконуючи присутніх у необхідності ухвалення резолюції Магнітського, і підсумовуючи, сказав: "Ви щойно наочно переконалися — у Росії немає різниці між владою та організованою злочинністю". Після мого виступу багато депутатів виступили зі своїми коментарями, в яких висловлювали підтримку майбутньому голосуванню, але частина з них вважала, що я, говорячи про зрощення влади та криміналітету в Росії, передав куті меду.
Наприкінці заходу до нас підійшов депутат Європарламенту від Бельгії та запросив нас із Марком на коктейльний прийом прем'єр-міністра Монако ввечері у готелі "Меридіан". Ми з вдячністю погодилися.
Приблизно о шостій вечора ми обидва знову вирушили на таксі, але вже до готелю "Мерідіан". Увійшовши у фоє, я з тривогою зазначив, що всюди чути російську мову.
Фоє виходило до витягнутого у формі півмісяця басейну з маленькими містками між доріжками, оточеними кипарисами. За всією цією пишнотою мерехтіло Середземне море. Поки ми вивчали гостей, до нас підійшла знайома Марка, американська співробітниця ОБСЄ Анна Чернова.
— Звідки тут стільки росіян? — запитав Марк.
— Для більшості політиків це робота, а для них — відпустка, тим паче, що все коштом Кремля, — по-змовницьки відповіла Анна.
Росія є учасницею ОБСЄ спільно з іншими неєвропейськими країнами, такими як США та Канада, але, на відміну від них, Росія відправила непомірно велику делегацію.
— Ось вони, депутати від Росії. — Анна кивнула у бік бару, де скупчився натовп надмірно вгодованих чоловіків середнього віку. — А ось їхні дружини, — кивнула вона у бік буфету на групу без смаку, але дорого одягнених жінок, геть обвішаних прикрасами. Далі вона перевела погляд у кінець басейну на зграйку молодих блондинок у бікіні та туніках: — Ну, а це коханки. Діти вже по своїх кімнатах з айпадами.
Це було вже занадто, просто гротеск! Я хотів втекти, але Марк умовив мене лишитися.
— Крім цих росіян, тут може бути багато важливих для нас людей, Білле; можливо, це наш шанс, — сказав він.
Я неохоче погодився.
Анна пішла далі, а ми з Марком тинялися від однієї групи балакучих людей до іншої. Марк був у своїй стихії. Поки він спілкувався з усіма, я відчув, що зголоднів. День був такий напружений, що не вистачило часу на обід.
Я попрямував до буфету і встав у чергу. Уряд Монако не поскупився: стіл угинався від французьких м'ясних страв і делікатесів, куп свіжих креветок та очищених крабів. Там було все, чого душа забажає.
Стоячи в черзі та переглядаючи нові повідомлення на мобільному, я відчув легкий поштовх у спину і посунувся вперед, щоб пропустити людину позаду, але мене знову штовхнули. Повернувшись, я виявив свою кривдницю — елегантну високу блондинку з яскраво-червоними губами з силіконовою припухлістю. Запах сандала, легка чорна коктейльна сукня, лабутени та тепла посмішка. Вона заговорила англійською з легким російським акцентом.
— Вітання. Я Світлана. Ви тут на конференції?
— Так, а ви?
— Я живу в Монако і зголосилася допомогти у проведенні ОБСЄ. Захоплююча подія, так?
Я кивнув. Черга поволі підходила. Я взяв тарілку та срібні прилади, загорнуті в хрумку бавовняну серветку. Жінка, взявши тарілку, продовжувала підтримувати розмову.
— Ну, загалом я працюю в індустрії моди, але політика це так цікаво.
На сьогодні було достатньо того, що я звинуватив російський уряд у зрощуванні з організованою злочинністю, тому спілкуватися з росіянами не дуже хотілося, а тим паче з блондинкою, яка "загалом працює в індустрії моди".
Підійшла моя черга. Наповнивши тарілку, я відійшов якомога далі до окремого барного столика, щоб перекусити на самоті.
Повернувшись по десерт, я знову зіштовхнувся зі Світланою. Цього разу вона почала розпитувати:
— А ви виступаєте на конференції?
— Так.
— А що за тема?
— Правозахисна діяльність.
— Та ви що! Правозахисна діяльність — це так цікаво! Ви маєте візитівку?
Вона торкнулася моєї руки кінчиками пальців і спеціально затримала їх трохи довше.
Цієї хвилини до нас підійшли два депутати Європарламенту, які були на показі нашого фільму, і почали засипати мене запитаннями. Світлана не йшла. За кілька хвилин вони попросили мої координати, і я дістав візитівки. Світлана очікувано простягла руку. Я трохи забарився, але було незручно дати візитівки всім, крім неї.
Підтягнулися Анна та Марк, гурт розосередився, і Світлана розчинилася в натовпі. Марк запитав:
— Хто ця пекуча блондинка?
— Російська дівчина, цікавиться водночас модою та правозахисною діяльністю, — відповів я сухо. Марк хихикнув.
Я був уже ніякий і не затримувався на прийомі. Я взяв таксі на французьку сторону та лишив Марка обробляти натовп. Опинившись нарешті в номері, я взявся переглядати пропущені за час прийому повідомлення, і тут прийшло ще одне нове. Від якоїсь Світлани Мельникової.
"Дорогий пане Браудер, — читав я, — мені дуже сподобалася наша зустріч. Я відчуваю, що наш зв'язок сильний, і була б не проти побалакати за коктейлем у вашому готелі. Де ви зупинилися?" І підпис: "Цілую, С."
Зв'язок сильний? Дві хвилини у черзі в буфет, про що вона? Я не відповів.
Через годину, вже в ліжку, я отримав ще одне повідомлення: "Вільяме, ти не спиш? Я — ні. Не можу перестати думати про тебе. Дуже хочу зустрітися сьогодні. Цілую ще міцніше. С."
Мені стало смішно. Я лисіючий чоловік середніх років на зріст метр вісімдесят. Такі не приваблюють довгоногих блондинок з пишними грудьми. Все це скидалося на банальну любовну пастку.
Але поки я лежав у темряві, мій мозок просто вибухнув. Наші вороги постійно намагаються підставити нас, звинувачуючи у злочинах, які вони вчинили. У Росії я вже був найвідомішим злочинцем. Олександр Перепиличний теж став мішенню чеченського кілера. І навіть тут, у Монако, на конференції, вони підсунули мені спокусницю. Звичайно, пастка була бездарною і незграбною. Але ймовірно, що сьогодні ввечері я стояв поряд з оперативницею ФСБ.
Пастка не спрацювала, але росіяни чудово знали, що я буду в Монако. Намагаючись заснути, я зрозумів, що не варто повертатися туди.
Як тільки зайнявся світанок, я зібрав речі та з валізою підійшов до стійки консьєржа з
проханням викликати таксі.
Нічний портьє запропонував мені вільне таксі, яке вже чекало біля дверей, але я відмовився й попросив: "Будь ласка, викличте інше". Він не зрозумів, навіщо вся ця метушня, а я не став пояснювати. Але таксі він викликав.
За кілька хвилин під'їхав чорний "мерседес-седан". Я сів у машину і попросив відвезти мене до Ментони — французького містечка у протилежному напрямку від аеропорту Ніцци. Цієї ранньої години дороги були порожні, і я почав заспокоюватися — "хвоста" не було.
Я продовжував обертатися, поки ми мчали до Ментони. Переконавшись, що за нами справді нікого немає, я попросив водія розвернутися та їхати до Ніцци.
Я набрав Марка, розбудивши його, і розповів про Світлану та свій страх, що за мною стежить ФСБ. Я попросив його зустрітися зі мною в аеропорту біля стійки "Британських авіаліній".
— Тут зовсім небезпечно. Ми вже показали фільм, а решту зможемо зробити з Лондона.
— Білле, ти дуже гостро реагуєш. За мною ніхто не стежить. Обіцяю, що не зустрічатимуся з російськими дівчатами! Давай я закінчу все, що планували, та приїду.
Я здався і повернувся до Лондона. Наступні кілька днів Марк поодинці методично працював із делегаціями Європарламенту, переконуючи їх у необхідності ухвалення резолюції Магнітського. Іноді він зустрічав на своєму шляху опір.
У день голосування Марку несподівано зателефонував Ніл Сайман — пресаташе генерального секретаря Парламентської асамблеї Спенсера Олівера. До цього Ніл працював над законом Магнітського у Штатах і добре знав Марка.
— Ти, блін, не повіриш, хто зараз в офісі Спенсера, — випалив Нік, як тільки Марк підняв слухавку. — Дмитро Клюєв з Андрієм Павловим!
— Що? — Марк ледь не подавився. — Клюєв тут, зі Спенсером? Що він там робить?
— Намагається переконати Спенсера зняти з порядку денного голосування щодо резолюції Магнітського.
— Дмитро Клюєв? "Наш" Клюєв?
— Ну так!
Марк на секунду втратив дар мови.
ФСБ в арсеналі має багато трюків, але щоб ось так відправити головного мафіозі злочинного синдикату тиснути на главу міжнародної політичної організації? Це було щось.
Марк попросив Ніла зробити фото. Вже за секунду він отримав фотографію Клюєва та Павлова, які сиділи на дивані у тимчасовому кабінеті Спенсера Олівера у Грімальді-форумі. Це було перше чітке зображення Клюєва у наших руках.
Марк одразу передзвонив Нілу.
— Ще є? — Нам потрібні були фотографії Клюєва, а краще відео, щоб наочно показати усьому світові, чим він займається.
— Це ризиковано. Раптом мене звільнять? — Ніл не хотів брати на себе таку відповідальність.
Марк помчав у пресцентр форуму з намаганнм знайти когось, хто зможе допомогти. У порожньому холі він помітив знімальну групу грузинського телебачення за кавою. Віддихавшись, він звернувся до Кетеван Кардави, журналістки, з якою він був знайомий.
— Кетеван, дуже потрібна твоя камера!
— Я свою камеру не віддам! — пробурчав оператор, більш схожий на регбіста.
— Хлопці, ви ж були на нашому показі?
— Були, — відповів оператор.
— Дмитро Клюєв тут!
— Та невже!
— Він тут. "Герой" нашого фільму зараз тут. Зустрічається зі Спенсером Олівером!
Вони дивилися одне на одного здивовано.
— Не може бути, — схаменулась Кетеван.
Марк простяг їй свій телефон із фотографією, яку надіслав Ніл. Кетеван витріщила очі, перекинулася з колегами парою фраз грузинською і скомандувала: "Вперед!" (Росія вторглася в Грузію 2008 року, і рана ще була свіжа.