Зараз я щиро про все розповім.
По-перше, я мусив добувати наркотики для нещасного. Присилувати мене до роботи він уже не міг — я був його рівноправним компаньйоном. Мене спонукали тільки дружні почуття. Крім того, кожен повинен нести свій тягар відповідальності. Ви можете закинути мені, чому я не лікував його від наркоманії, якщо був його другом. Та тому, що ця хвороба практично невиліковна. Мої ін'єкції тільки прискорювали неминучий сумний кінець, але мною керувало почуття милосердя. Коли б не це почуття, я міг би покинути його напризволяще. Та я цього не зробив.'
По-друге, я не заперечуватиму, що табличка на дверях із прізвищем військового лікаря забезпечувала мені прожитковий мінімум. Однак це не означає, що я мав користь із лікаревого нещастя. Клініка лишалася в руках його дружини. Лише згодом ми з Наною створили свою сім'ю, хоча й жили на віру. Цього настирливо домагався й сам лікар, побоюючись, щоб я, бува, кудись не втік і не покинув його. Для запеклого споживача наркотиків такий різновид манії переслідування дуже характерний.
По-третє, я відчував, що моя репутація зростає з кожним днем, а майстерність дістає дедалі ширше визнання. Об'єктивної міри майстерності приватного лікаря немає й, мабуть, тому мене, псевдолікаря, не мучили докори сумління. Крім того, я старанно поповнював свої знання читанням медичних журналів і книжок. Гадаю, що двадцять років практики й сумлінне ставлення до науки дало мені більше, ніж може дати диплом. Я не раз консультував пацієнтів, що переходили до мене від інших, дипломованих лікарів, і мене часом жахало їхнє невігластво у визначенні діагнозів. Серед студентів ніколи не бракувало ледарів. Однак це не знімає з мене провини. Порушення закону нічим не можна виправдати.
Поворотним пунктом у моєму житті став восьмий рік роботи в клініці. Одного разу лікар потрапив на якусь медичну конференцію й виступив там з трибуни. Незабаром поширилась чутка, що в нього не все гаразд із психікою, одне слово, що він збожеволів. До того ж лікар почав вимагати дедалі більшої дози наркотиків. Я злякався не на жарт (в будь-яку хвилину могла наскочити поліція) й порадив лікареві закрити клініку, а самому переселитися в містечко Т.
Всі ці неприємності ще дужче розладнали психіку лікаря: песимізм і настирлива ідея самогубства переслідували його день у день. Нана вирішила замкнути чоловіка в хаті, а мені дозволила взяти собі його прізвище. Оскільки іншої ради не було, лікар із запалом пристав на цей план. Вийшло так, що й на новому місці я здобув собі довіру в пацієнтів, і якби ця справа набула розголосу, ніхто б не зміг на мене поскаржитися. Коли мої жертви не почуваються жертвами, то я і поготів не почуваюся злочинцем. Проте це не означає, що можна порушувати закон, який оберігає життя і майно кожного громадянина.
Як я вже казав, торік ми прийняли на роботу нову медсестру-практикантку, й Нана від мене пішла. Але до сварки між нами не дійшло, вона все одно лишалась моєю компаньйонкою, а потім відкрила приватну школу гри на піаніно. Якщо не вірите мені, розпитайте в неї: я від вас нічого не приховав.
Однак, чому все-таки військовий лікар покинув свій дім і пішов шукати смерті? Я не знаю безпосередніх причин, які спонукали його до цього. Він мешкав у кімнаті на другому поверсі, лягав спати і вставав, коли заманеться, часто взагалі зникав, користуючись чорним ходом, а тому відповідальності за його вчинки я не несу. А про ту незначну суперечку, що була спалахнула між нами, не варто й згадувати. Останнім часом він відчував хворобливий потяг до солодкого. Оскільки це могло остаточно підірвати його здоров'я, то я порадив йому берегтись, а він раптом розсердився. Та навряд, щоб саме це спонукало його заподіяти собі смерть. Що ж до коробки, в якій знайдено його труп, то її він теж надів не для того, щоб покінчити з собою. Мабуть, просто послизнувся і впав у канал, гуляючи греблею, бо напередодні якраз ішов дощ і коробка сковувала рухи.
Але чому він у ній ходив — цього сказати я не можу. Я тільки чув од інших людей, ніби вже кілька місяців містечком вештається волоцюга в картонній коробці. Може, це якраз він і був — не беруся спростовувати. Напевне, вважав, що разом з прізвищем і дипломом він оддав мені своє "я". Його душевний стан можна зрозуміти. Мабуть, він так боявся людей, що почав ховатися від них у коробку. Як засвідчив медичний експерт, сліди від шприца на руках і ногах нещасного вже вкрилися струпами. Якщо отруєння наркотиками досягло такої межі, то немає нічого дивного в його ексцентричній поведінці.
Поліцію повідомили, ніби якась людина з коробкою на голові часто відвідувала нашу клініку. Це та знаки від безлічі уколів на тілі небіжчика буцімто свідчать про те, що ми сприяємо наркоманам. Але наркотики я давав тільки йому, безнадійно хворому чоловікові, щоб полегшити його страждання. Я б одразу припинив незаконну лікарську практику, якби він помер чи навіть пропав безвісти. Цього разу ми схаменулися надто пізно. Він взагалі не любив, щоб його зайвий раз турбували, і ми заходили до нього тільки тоді, коли нас гукав дзвоник. Бувало й таке, що лікар не дзвонив до півдня і більше. В неділю ми схаменулись аж уночі. Лікаря в кімнаті не було. Я вирішив, що вранці неодмінно повідомлю поліцію, якщо він не з'явиться до того часу. Хоч і добре усвідомлював, до чого це призведе: я просто сам себе викрию.
Я не міг припинити незаконної лікарської практики з багатьох причин. Насамперед проти цього палко заперечував сам лікар, благав не робити цього, не раз погрожував самогубством. Тепер уже відомо всім, що наркомани вдаються до хитрощів і найвідчайдушніших учинків, аби тільки домогтися свого. Я всіляко вмовляв його не згадувати про самогубство, він зрештою обіцяв, але вимагав за це ще більшої дози наркотика, а новій медсестрі Йоко Тоямі велів роздягатися перед ним догола. Здоровому важко зрозуміти хворого, тож, я гадаю, завжди треба бути співчутливим до чужих страждань.
Тепер я йому більше не потрібний, то нема для чого й зловживати довірою людей. Хоча я мушу сказати, що незаконну лікарську практику небіжчик злочином не вважав, якщо вона не завдавала хворому ні матеріальної, ні фізичної шкоди. Але я цілком іншої думки: бути псевдолікарем — це злочин. У будь-якому випадку й за будь-яких обставин. А тому я користуюсь цією нагодою, щоб чесно в усьому признатися і скинути з серця давній тягар.
Усе це щира правда.
Кат не винен
…Мабуть, і ти вже збагнув, що зволікати далі не можна. Об дно стерилізаційної ванночки дзенькнув шприц — цей звук я міг би впізнати з будь-якої відстані.
Вітер погойдує незачинене вікно на сходах. Сумніву вже немає. Ти рипнув дверима своєї кімнати… Йдеш сюди пластмасовими плитами… Поволі наближаєшся… Одна секунда — один крок… Звісно, ти під коробкою… На одинадцятому кроці наче кудись пропав: це почалися бетонні сходи. Ти підіймаєшся сюди… Одна сходинка… Ще одна… Хода помалу сповільнюється… Нарешті ти ввійшов у коридор, трохи перехилив коробку й глянув… У кінці коридору — кімнатка. Кедрові двері, обкуті білою сталлю.
Трупарня… Найнепримітніша кімнатка в лікарні — щоб вона не привертала зайвої уваги пацієнтів. Чорний хід поруч: коли що — зручно виносити.
Однак я ще живу. Хоч мені й нелегко, але я все одно ще не труп. Чому ж я тут опинився? Признаюся, але тільки тобі: я тут не для того, щоб зі мною обходились, як із звичайним мерцем. Я сам вибрав цю кімнату. Вона мені подобається. Особливо тому, що без вікон. Кращої кімнати годі й знайти. Останнім часом денне світло ріже мені очі, мов пісок. Та й своїми пропорціями кімната точнісінько домовина: довга та вузька. Втративши захисні людські реакції, — ненависть, невдоволення і гнів, — я почуваюсь тут у затишку.
Ти завмер. Мабуть, стежиш за мною крізь двері так само, як я за тобою. Якби двері відчували, то, напевне, схопилися б з реготу за живіт. Хоча я розумію, чому ти й досі стоїш. Хай навіть з моєї згоди, але ти мій кат. Авжеж, тобі не легко. Коли б я перебрав у тебе твою роль, то я теж хвилювався б, ще й як! Свої дії вбивця чітко усвідомлює, а тому навряд чи зміг би різати жертву на шматки, ведучи безтурботну світську розмову. Навіть якби це була дискусія про смерть, однаково він не міг би робити це спокійно. Інакше вийшла б надто гротескна сцена. Їхні мовчазні погляди зустрінуться бодай один раз, і тоді ізоляція на його нервах прорветься й коротке замикання обпалить тіло.
Було б найкраще, якби я міцно заснув. Що не кажи, а це все-таки найлегший спосіб умерти. Але в наркоманів чутливий сон. Хоч вони постійно куняють, сон у них неміцний. А я зараз навіть не куняю. Протираю очі розчином борної кислоти й пишу. Ти волів бачити мене в іншому стані. Але не журись. Щойно твоя рука торкнеться клямки, щойно ти переступиш поріг — я відразу ж удам із себе сплячого. Можливо, ти це помітиш, але моє прикидання заспокоїть тебе більше, ніж справжній сон. Бо інакше загрожувала б небезпека, що я прокинусь саме тоді, коли не слід. А якщо я вдаватиму сонного, то все буде гаразд. Зараз я впущу блокнот на підлогу. То буде для тебе знак, що я вже вдаю сонного. Отже, головним злочинцем у цьому вбивстві буду я сам, а ти будеш лише моїм спільником. Ну, можеш починати, коли тобі схочеться.
Якщо бажаєш, я залишу і якийсь заповіт. Хоча я певен, що він тобі абсолютно непотрібен: нікому навіть на думку не спаде звинуватити тебе в сприянні самогубству. Рядки заповіту ти виріж і заклей у вініловий мішечок, щоб вони не намокли у воді, й прив'яжи мені потім до пальця… Ні, стривай, так не годиться. Треба, щоб я це зробив сам. Може, скрутити трубочкою й почепити собі на шию? Е ні, я ж хочу, щоб у всіх склалось враження, ніби я втонув випадково… У поліції виникне підозра, й вона, зрештою, добереться сюди, в цю кімнату… Отже, паперову смужечку слід покласти так, щоб вона не впала в око, але щоб обов'язково знайшлась… Ну, скажімо, під ніжку тапчана… Решту нотаток треба спалити.
"Я сам заподіяв собі смерть. Якщо навіть виникне підозра, що мене хтось убив, то тільки через мою невправність…"
Не те. Схоже, що я виправдовуюсь. Це викличе небажані думки. Треба простіше, скажімо, отак:
"Я вирішив умерти.