Вона заповняла мінний і бомбові погреби, кришки яких не могли бути задраєні: цьому заважав безладно навалений ліс.
Ніс крейсера став занурюватися в море, а корма підійматися на його поверхню. Хід зменшився. Ескадра йшла від "Нахимова" геть, лишаючи
•його самого. Налагодили електричне освітлення, взявши струм від кормових динамо-машин. Але зараз же з містка надійшло розпорядження:
— Припинити роботу прожекторів і погасити всі зовнішні вогні. Крейсер ухилився від загального курсу вліво, і, відійшовши від міно-
-носців, застопорив машини. Близько сотні людей заходилися підводити ^пластир під пробоїну. Але тому що протягом походу ескадри практичного навчання в цій справі не було, то й тепер ніхто не знав, як краще виконати це завдання. Начальство видавало розпорядження, які суперечили одне одному. Всі безладно метушились і галасували. Труднощі були і в тому, що працювали в темряві, при свіжій погоді, і що судно занурилось носом і дало на правий борт крен, який дійшов до восьми .градусів. Крім того, підведенню пластиру перешкоджав правий якір. Він ще вдень був скинутий снарядом з свого місця, але повиснув на гканаті, що заклинився в клюзі. Довелося довго повозитися, щоб відклепати канат, і після цього якір шубовснув у море. Тут роботою керував старший офіцер Гроссман. Він більше не лаявся, він тільки просив про^ студженим голосом:
— Братці, дружніш, інакше ми потонемо.
І матроси вже не кричали йому: "Дай пройти!" Вся увага людей була •^спрямована на врятування корабля.
Пластир нарешті так-сяк підвели, але, мабуть, він не закрив пробоїни. Вода прибувала, незважаючи на те, що її посилено викачували з носового відсіку пожежна,, центробіжна і циркуляційна помпи. Вона почала затопляти жилу палубу.
Дали малий хід уперед.
На містку офіцери, що зібралися, обмірковували питання: яким курсом іти? З'ясувалося, що крейсер, будучи в такому жалюгідному стані, не може ні наздогнати ескадри, ні досягти Владивостока. Тому-то лишається тільки одне — наблизитись до якого-небудь берега і врятувати людей, а судно затопити. Але командир твердо прошамкав:
— Курс норд-ост 23°.
І перестав розмовляти.
Щоб зменшити крен судна, кочегари перетягували вугілля з правого борту на лівий. Не встигли люди опам'ятатися, як пролунала команда:
— Прислуга до гармат!
Ніхто не сумнівався, що знову починаються мінні атаки. Офіцери й матроси, які були нагорі, бачили, як попереду, обрізаючи ніс, посувались якісь чорні невеликі судна. їх було більш як два десятки, і на кожному з них горів вогник. "Нахимов" приготувався до відбивання мінної атаки. Комендори навели гармати на вогники, що наближалися. Але хтось радісно, наче оголошуючи людям нагороду, оповістив:
— Не стріляйтеї Це рибальські судна!
Тільки тепер всі зрозуміли, що якби це були міноносці, то вони, готуючись до атак, не стали б ходити з відкритими вогнями.
Незабаром думка людей переключилась на справжню небезпеку. Коли зійшов місяць, то під пробоїну, замість другого пластиру, з трудом лідвели величезний парус. Але й це не допомогло крейсерові. Диферент на ніс чимдалі більшав. Вся передня частина судна до 36 шпангоута була затоплена. Проіржавлена за двадцять років плавання, ця перебірка під напором води стала гнутися, ніби картонна. Матроси, рискуючи собою, ставили під неї упори з дерев'яних брусів, а вона протікала на швах, як ненадійна гребля, і дзвеніла від водяних струменів. До носового кочегарного відділення це була остання перегородка. Якщо вона не витримає, то вибухнуть котли, і крейсер негайно піде на дно.
З ініціативи суднового механіка догадались дати задній хід і, повернувшись, пішли вперед не носом, а кормою. Цей маневр був удалий. Напор води значно зменшився, і катастрофа на деякий час була відстрочена.
Корма крейсера так піднялась, що його гвинти наполовину оголилися з води і плескали по ній лопастями, немов гігантськими долонями. Він став погано слухатися руля і міг дати ходу не більше трьох вузлів. На містку офіцери дЬ води л и командирові, що за таких умов "Нахимов" непридатний до дальшого плавання і що треба дбати тільки про врятування людей. Родіонов довго не погоджувався змінити курс
— Ну, добре,— з гіркотою прошамкав він.— Ми підемо до корейського берега. Там при допомозі водолазів справимося з пробоїною, а потім знову вирушимо на північ. Ми повинні бути у Владивостоку.
Люди нетерпляче чекали, коли промине ця страшна ніч. Не багато з них могли заснути. Всі почували себе на грані життя й смерті. Тому з такою радістю зустріли перші ознати світанку. А коли показалося сонце, побачили вершини якихось гір. Ніхто не міг визначити, чий був цей берег.
За ніч під напором води розпались ветхі подовжні перебірки, і вода поступово заповнила собою погреби лівого борту. На цей же борт команда перетягла багато вугілля. Крен на ранок виправився. Але зате вся носова частина судна ще глибше занурилась у море. Командир, хвилюючись, наказав:
— Держати до берега!
— Єсть! — відповів старший штурман, лейтенант Клочковський. Не доходячи чотирьох миль до суші, зміряли глибину — сорок два
сажні. Застопорили машини. "Нахимов", весь зранений і здряхлілий від багатолітніх плавань, слухняно зупинився, щоб тут назавжди зникнути з поверхні моря.
Командир Родіонов, довідавшись, що перед ним височить північний край острова Цусіма, розсердився на штурмана:
— Я вам наказав вести корабель до корейського берега, а ви що зробили?
Лейтенант Клочковський, дивлячись крізь окуляри на командира, ніяково відповів:
— Я точно старався виконати ваше розпорядження, але після вчорашнього струсу корабля хто може поручитися за правильні показання компаса?
Почали спускати уцілілі від бою шлюпки. Але пристрої для цього були попсовані, робота йшла повільно. Коли, на спущений гребний катер почали переносити поранених, вдалині з півночі показався ворожий міноносець "Сірануї". Командир зараз же розпорядився:
— Відкрити кінгстониі Приготувати крейсер до висадження в повітря! Команді озброїтися рятувальними засобами!
Незабаром помітили, що з півдня наближається ворожий допоміжний крейсер "Садо-мару", очевидно, викликаний по телеграфу міноносцем.
На "Нахимове" в мінному погребі, де зберігались капсулі гримучої ртуті, сухий і вогкий піроксилін, заклали підривний патрон. Проводи від нього з двома батареями Гріне протягли на шестірку, на якій уже сидів з гребцями молодший мінний офіцер, мічман Михайлов. Шестірка, попускаючи проводи, почала відходити від крейсера. Мічман Михайлов добре запам'ятав слова командира:
— Я буду на містку судна. Стежте за мною. Коли треба буде зробити вибух, я помахаю вам носовичком.
— А як же самі ви? — злякано спитав Михайлов, догадуючись, що командир хоче загинути разом з кораблем.
— Це вас не обходить,— шамкаючи, пробурмотів Родіонов і суворо насупив брови.
— Єсть!
Михайлов із своєю шестіркою зупинився в трьох кабельтових від крейсера і, дивлячись на місток "Нахимова", став чекати умовного сигналу.
Гребний катер, наповнений пораненими і очолюваний старшим лікарем, поплив до берега. Здорові сідали на баркаси. Ті, для кого не вистачало місця на шлюпках, поквапливо розбирали койки, рятувальні круги і пояси. В нижніх приміщеннях не лишилося нікого; там вже вирувала і клекотіла вода, вриваючись через відкриті кінгстони і клапани затоплення.
Міноносець "Сірануї", наблизившись до "Нахимова" на вісімдесят кабельтових, підняв сигнал за міжнародним зводом: "Пропоную крейсер здати і спустити кормовий прапор, в противному разі нікого не рятуватиму". Командир Родіонов наказав відповісти: "Ясно бачу до половини". І зараз же крикнув, скільки вистачило голосу:
— Рятуйся, хто як може! Висаджую в повітря крейсер!
На палубі всі були охоплені панікою. Люди кидались у море, немов перелякані діти в обійми матері. Корабель, який до цього часу зберігав їхнє життя, тепер здавався страшною потворою, і всі намагалися швидше відплисти далі від борту. Багато хто попрямував до спущеного на воду мінного катера. Бувши під повними парами, він намагався відійти від них, але виявилося, що на ньому під час бою заклинився руль, покладений на правий борт. Катер міг тільки крутитися на одному місці і давити плаваючих людей. Довелося застопорити машину. На нього, не звертаючи уваги на крики й погрози старшого офіцера, полізли десятки мокрих тіл. Від перевантаженості в розбиті ілюмінатори полилась вода, і катер пішов на дно з тими, хто був у кубрику й машинному відділі.
"Садо-мару", наближаючись до російського крейсера, на ходу спускав шлюпки.
На містку "Нахимова" лишилися тільки двоє: Родіонов і Клочков-ський. Цей штурман вирішив загинути разом з своїм командиром. З палуби останніми стрибали за борт мінери й гальванери. їм не було чого квапитися: знаючи, що судно тоне, вони роз'єднали проводи, приготовлені для його висадження в повітря. Родіонов, гарячкуючи, бігав по містку і несамовито кричав, поки на палубі не лишилося ні однієї живої душі. Він зняв кашкет і, дивлячись на сонце, урочисто перехрестився. Штурман Клочковський, зігнувшись, міцно ухопився за поручні. Але вибуху на змах хустки не було. Командир згорбився і, хитаючи головою, голосно заридав.
З шестірки, до якої наближався міноносець "Сірануї", викинули в море батареї і проводи. На щоглі її знялася вгору біла матроська форменка. Такі |ж форменки були підняті й на інших наших шлюпках.
"Садо-мару" зупинився в трьох кабельтових від "Нахимова" і став підбирати плаваючих людей на свої шлюпки. Одна з них пристала до борту гинучого корабля. На його палубу піднявся з кількома своїми матросами японський офіцер. В цей час Родіонов і Клочковський ховались під пів'ютом, стежачи за непрошеними пришельцями. Японці встигли тільки підняти свій прапор, і, переконавшися, що використати крейсер не можна, зійшли в свою шлюпку. Командир і штурман почекали трохи, і, вискочивши з своєї засідки, зірвали ворожий прапор. Скоро крейсер похитнувся на правий борт, з ревом хлинули в нього тисячі тонн води, і, ніби роздавлений непомірною вагою, він швидко пішов носом у пучину. '
Родіонов і Клочковський були глибоко затягнуті водоворотом, але надягнуті на груди рятувальні пояси викинули їх назад. Вони побачили, що "Садо-мару" і "Сірануї", підібравши всіх росіян, попрямували до "Владимира Мономаха", що показався на горизонті.