– Хоч що там кажуть філософи, усе ж таки добре бути багатим.
– А головне, бути винахідливим, – докинула пані Данґляр.
– Це не мій винахід, пані Данґляр, це вигадали ще давні римляни. Пліній сповіщає, що з Остії до Рима, за допомогою декількох перемін рабів, які несли їх на головах, доправлялися рибини, що їх він прозиває mulus, і якщо судити з його опису, то була дорада. Отримати її живцем вважалося розкішшю ще й тому що видовище її смерті було дуже цікаве: засинаючи, вона кілька разів міняла барву і, немов та веселка, проходила крізь усі відтінки спектра, а потім її відправляли до кухні. Ця агонія належала до переліку її переваг. Якщо її не бачили живцем, то нехтували мертвою.
– Авжеж, – сказав Дебре, – та від Остії до Рима не більше восьми льє.
– Правда ваша, – відказав граф Монте-Крісто, – та хіба то заслуга народитися за тисячу вісімсот років після Лукулла, якщо не можеш його перевершити?
Обидва Кавальканті дивилися з подивом на все це, та обачно мовчали.
– Усе це дуже цікаво, – сказав Шато-Рено, – та найдужче захоплює мене швидкість, із якою виконуються всі ваші веління. Правда ж, пане графе, що ви придбали цей дім лише п'ять чи шість днів тому?
– Авжеж, не більш, – відказав граф Монте-Крісто.
– І я певен, що за цей тиждень він геть змінився: якщо не помиляюся, у нього був інший вхід, та й дворисько було бруковане й пустельне, а зараз це прегарний моріжок, обсаджений деревами, яким на взір сто років.
– Що ж тут скажеш, полюбляю я зелень і затінок, – відказав граф Монте-Крісто.
– Справді, – встряла пані де Вільфор, – передніше заїзд був через браму, що виходила на шлях, і в день мого чудесного порятунку, пам'ятаю, ви запровадили мене в дім простісінько з вулиці.
– Авжеж, пані, – сказав граф Монте-Крісто, – та потім закортіло мені мати вхід, що давав би мені змогу крізь огорожу бачити Булонський ліс.
– За чотири дні, – сказав Моррель. – Диво, та й годі!
– Справді, – сказав Шато-Рено, – зробити зі старого дому новий – це таки диво. Це був дуже старий дім, та ще й дуже похмурий. Пам'ятаю, матінка доручила мені оглянути його, коли маркіз де Сен-Меран вирішив продати його, років зо два чи й три тому.
– Маркіз де Сен-Меран? – перепитала пані де Вільфор. – То цей дім раніше належав маркізові де Сен-Меранові?
– Мабуть, так, – відказав граф Монте-Крісто.
– Як це – мабуть? То ви не знаєте, у кого придбали цей дім?
– Зізнаюся, ні; усіма цими справами клопочеться мій управитель.
– Щоправда, тут уже десять років ніхто не живе, – сказав Шато-Рено. – Сумно було бачити його зачинені віконниці, замкнені двері й дворисько, що заросло травою. Знаєте, якби він не належав тестеві королівського прокурора, то його можна було б узяти за проклятий дім, де скоївся великий злочин.
Вільфор, що досі не доторкнувся до жодного з келихів незвичайного вина, які стояли перед ним, узяв перший-ліпший і одним духом вихилив його.
Граф Монте-Крісто якусь хвилю мовчав, потім, у тиші, що настала після слів Шато-Рено, сказав:
– Дивно, бароне, але та сама думка промайнула і в мене, коли я увійшов сюди вперше: цей дім видався мені моторошним, і я нізащо не придбав би його, якби мій управитель уже не зробив би цього за мене. Либонь, цей шахрай отримав якогось хабара від нотаріуса.
– Може, і так, – пробурмотів де Вільфор, намагаючись усміхнутися, – та я, повірте, не винен у цьому підкупі. Маркіз де Сен-Меран хотів, щоб дім, який становив частину посагу його внучки, продали, адже якби він постояв ще років зо три або чотири, то геть завалився б.
Цього разу зблід Моррель.
– Надто ж один покій, – провадив граф Монте-Крісто, – на взір він звичайнісінький, покій як покій, оббитий червоною матерією, та він видався мені, хтозна й чому, дуже трагічним.
– А чому це? – поспитався Дебре. – Чому трагічним?
– Хіба можна збагнути інстинктивне почуття? – сказав граф Монте-Крісто. – Хіба не буває місцин, де на вас віє смутком? І сам не знаєш чому; завдяки поєднанню спогадів, примхою умислу, що переносить вас до інших часів, що, може, і не мають нічого спільного із часом і місцем, де ти перебуваєш... І той покій нагадав мені кімнату маркізи де Ґанж чи Дездемони. Та ми скінчили обід, то, як хочете, я покажу вам його, перш ніж ми підемо в сад пити каву: після обіду – видовище.
І граф Монте-Крісто допитливо поглянув на гостей: пані де Вільфор підвелася, граф Монте-Крісто зробив те саме, і всі попрямували за ними.
Вільфор і пані Данґляр ще із хвилю сиділи, наче прикуті до стільців; вони мовчки дивилися одне на одного, похоловши від жаху.
– Чули? – запитала пані Данґляр.
– Треба іти, – відказав Вільфор, підвівшись і простягнувши їй руку.
Допитливі гості вже вешталися всеньким будинком, бо гадали, що огляд не обмежиться однісіньким покоєм і що заразом можна буде побачити й решту цих руїн, із яких граф Монте-Крісто зробив справжнісінький палац. Отож усі поквапилися крізь відчинені двері. Граф Монте-Крісто зачекав двох, що відстали, а потім, коли й вони вийшли з їдальні, він пішов позаду, посміхаючись так, що якби гості збагнули значення тієї посмішки, то вона нагнала б на них ще дужчого жаху, аніж той покій, куди вони ото прямували.
Справді, оглядати почали всенький дім: житлові покої, убрані на східний лад, де дивани й подушки були замість ліжок, а люльки і зброя – замість умеблювання, вітальні, обвішані найліпшими полотнами давніх мистців, будуари, обіпнуті китайськими тканинами пречудової роботи, вигадливих відтінків і з фантастичними малюнками, – аж сягнули того покою.
Не було в ньому нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що, попри сутінки, він не був освітлений і що все у ньому було старезне, тоді як решта покоїв була наново опоряджена.
– Авжеж, тут і справді моторошно! – вигукнула пані де Вільфор.
Пані Данґляр спробувала щось пробурмотіти, та її слів ніхто не почув.
Гості обмінялися зауваженнями, які зводилися до того, що в червоному покої справді є щось зловісне.
– Правда ж? – поспитав граф Монте-Крісто. – Погляньте лишень, як дивно стоїть це ліжко, які похмурі, криваві шпалери! А ці два портрети пастеллю, що потьмяніли від вогкості! Хіба вам не здається, що їхні безкровні вуста і перелякані очі кажуть: "Ми бачили!"
Вільфор зблід, як мрець, пані Данґляр знесилено опустилася на тапчан коло коминка.
– Ерміно, – усміхнувшись, сказала пані де Вільфор, – як це у вас вистарчає духу сидіти на тапчані, де, може, і скоївся злочин?
Пані Данґляр хутко підхопилася.
– І це ще не все, – сказав граф Монте-Крісто.
– А що ж іще? – запитав Дебре, від якого не сховалося хвилювання пані Данґляр.
– Авжеж, що ж іще? – запитав Данґляр. – Зізнаюся, я не бачу нічого особливого; а ви, пане Кавальканті?
– Ох, – сказав той, – у нас в Пізі є вежа Уґоліно, у Феррарі – в'язниця Тассе, а в Ріміні – кімната Паоло і Франчески.
– Так, але у вас немає цих східців, – сказав граф Монте-Крісто, відчиняючи дверцята, заховані у шпалерах, – погляньте на них і скажіть, що ви про них думаєте.
– Ох і зловісні ці кручені східці! – зареготав Шато-Рено.
– Справді, – сказав Дебре, – хтозна, може, це хіоське вино наганяє такого смутку, та мене цей дім наводить на похмурі думки.
Що ж до Морреля, то від тієї хвилі, як згадали про Валентинин посаг, він був сумний і не сказав ні слова.
– Уявіть собі, – сказав граф Монте-Крісто, – якогось Отелло чи панотця де Ґанжа, що темної, непогожої ночі спускається крок за кроком цими східцями, із якоюсь зловісною ношею, яку він квапиться приховати від людських очей, якщо не від Божого ока?
Пані Данґляр мало не впала непритомна на руки Вільфорові, який і сам мусив притулитися до стіни.
– Що з вами, пані баронесо? – вигукнув Дебре. – Ви так пополотніли!
– Та зрозуміло, що з нею, – сказала пані де Вільфор, – граф Монте-Крісто розповідає моторошні речі, певне, бажаючи, щоб ми померли від жаху.
– А й правда, – сказав Вільфор. – І справді, пане графе, ви лякаєте пань.
– Що це з вами таке? – пошепки повторив Дебре пані Данґляр.
– Нічого, нічого, – відказала вона, зібравшись на дусі, – мені просто бракує повітря, та й годі.
– Може, спустимося в сад? – запитав Дебре, пропонуючи пані Данґляр руку і прямуючи до таємних східців.
– Ні, ні, – відказала вона, – ліпше я тут залишуся.
– Та ж, мосьпані, – сказав граф Монте-Крісто, – невже ви і справді перелякалися?
– Ні, пане графе, – відказала пані Данґляр, – та ви смієте робити такі припущення, що фантазії починають здаватися дійсністю.
– Авжеж, – усміхаючись, сказав граф Монте-Крісто, – усе це просто гра уяви, бо чом не уявити собі, що цей покій – мирна, чесна спальня матері родини, це ліжко з шарлатовим балдахіном – ложе, яке ощасливила своєю появою богиня Люцина, а ці таємничі східці – просто хід, яким тихенько, щоб не потурбувати сну породіллі, спускається лікар або нянька, або й сам батько, що несе сонне немовля?..
Цього разу пані Данґляр, замість того щоб заспокоїтися від тієї мирної картини, зойкнула й остаточно зомліла.
– Пані Данґляр недобре, – затинаючись, вигукнув Вільфор, – чи не занести її до ридвана?
– О Господе! – вигукнув граф Монте-Крісто. – А я не взяв свого слоїка!
– У мене є свій, – устряла пані де Вільфор.
І вона передала графові Монте-Крісто слоїчок із червоним плином, який скидався на отой, що його цілющу дію граф випробував на Едуарові.
– Он як!... – сказав граф Монте-Крісто, узявши його з рук пані де Вільфор.
– Авжеж, – прошепотіла вона, – я зробила так, як ви казали.
– І вдалося?
– Мені здається, так.
Пані Данґляр тим часом перенесли до суміжного покою.
Граф Монте-Крісто зволожив її вуста краплею червоного плину, і вона отямилася.
– Такий моторошний сон мені наснився! – пролебеділа вона.
Вільфор стиснув її руку, давши на здогад, що то був не сон.
Почали шукати Данґляра, та він мало був схильний до поетичних переживань, тож давно вийшов у сад і балакав із Кавальканті-старшим, обговорюючи проект залізниці поміж Ліворно і Флоренцією.
Граф Монте-Крісто, здається, був у відчаї; він узяв пані Данґляр попід руку і попровадив її у сад, де вони знайшли Данґляра, що сидів за філіжанкою кави поміж батьком і сином Кавальканті.
– Невже я справді так вас налякав? – запитав граф Монте-Крісто.
– Ні, пане графе, та ви самі знаєте, що ми улягаємо враженням залежно від настрою.
Вільфор силувано засміявся.
– Тож, як ви розумієте, – сказав він, – досить простого припущення, найхимернішого...
– Хочете вірте, хочете ні, – сказав граф Монте-Крісто, – та я певен, що в цьому домі скоївся злочин.
– Будьте обережні, – сказала пані де Вільфор, – тут присутній королівський прокурор.
– Що ж, – сказав граф Монте-Крісто, – якщо все так збіглося, то скористаюся нагодою, щоб зробити заяву.
– Заяву? – перепитав де Вільфор.
– Авжеж, при свідках.
– Усе це дуже цікаво, – сказав Дебре, – і якщо справді маємо злочин, то він піде на користь нашому травленню.
– Злочин ми маємо, – сказав граф Монте-Крісто.