І потім нарада з м-ром Кетчуменом і м-ром Келлогом, причому останній, посилаючись на політичну ситуацію, доводив, що Белнеп зробить дуже розумно, взявши на себе оборону. Белнеп сам був дуже зацікавлений цією справою, тому він, порадившись із своїм молодим компаньйоном, швидко погодився. Зрештою, це не може пошкодити його політичній кар'єрі, хоч би як була тепер настроєна публіка.
А після того як Кетчумен вручив Белнепу завдаток і рекомендаційний лист до Клайда, Белнеп попросив Джефсона викликати по телефону Мейсона і повідомити його, що "Белнеп і Джефсон", як адвокати, яким Семюел Гріфітс доручив захист свого племінника, чекають від нього, Мейсона, докладного письмового повідомлення про всі пред'явлені Клайдові Гріфітсу обвинувачення, так само як і про всі показання свідків і докази, і просять ознайомити їх з протоколами розтину трупа і донесення слідчого. їх цікавить також, чи порушено клопотання про позачергову сесію Верховного суду, і якщо вона відбудеться, то якого призначено суддю і де та коли збереться рада присяжних. До речі, додав Белнеп, вони чули, що тіло міс Ол-ден вже відправлено на її батьківщину для поховання, — так от, він і його колега Джефсон просять негайного дозволу вирити тіло з землі, щоб його могли тепер оглянути лікарі, запрошені обороною. М-р Мейсон спершу запротестував, але кінець кінцем погодився, бо йому однаково довелося б підкоритися відповідному розпорядженню голови Верховного суду.
Коли все було уладнано, Белнеп заявив, що він іде в тюрму для побачення з Клайдом. Було пізно, а він ще не обідав, і йому тепер ніде було пообідати, але він хотів поговорити по щирості з цим юнаком, від якого, на думку Кетчумена, було дуже важко чого-небудь добитись. Белнепа підганяло бажання позмагатися з Мейсоном і переконання, що завдяки особливостям своєї вдачі він найкраще зрозуміє Клайда, і його професіональна цікавість була збуджена до краю. Скільки романтики і драматизму в цьому злочині! Що за дівчина ця Сондра Фінчлі, про яку йому вже розповіли під великим секретом? Чи не можна як-небудь залучити її до оборони Клайда? Йому вже сказали, що ім'я її не повинно згадуватись, — цього вимагають інтереси високої політики. Йому і справді не терпілось поговорити з цим хитрим, честолюбним і легковажним юнаком.
Прийшовши в тюрму і показавши шерифові Слеку лист від Кетчумена, Белнеп попросив, щоб йому зробили особливу ласку — провели в таке місце біля камери Клайда, звідки він міг би спершу, залишаючись непоміченим, постежити за арештованим. Тому Белнепа тихенько повели на другий поверх, відчинили двері в коридор, куди виходила камера Клайда, і дозволили ввійти туди одному. Підійшовши до камери на кілька кроків, він побачив Клайда, який у цю хвилину лежав на залізній койці обличчям униз, обхопивши голову руками; все його тіло безвільно обм'якло; поруч стояв піднос з їжею, якої він і не торкнувся. Справа в тому, що після відходу Кетчумена і другої марної спроби переконати когось своєю пустою і безглуздою брехнею Клайд зовсім засмутився. Він так занепав духом, що по-справжньому плакав, і його плечі здригалися від беззвучних ридань. Побачивши це і згадавши свої власні юнацькі витівки, Белнеп відчув гострий жаль. Бездушний убивця не стане плакати, — вирішив він.
Він підійшов до дверей камери і, трохи почекавши, заговорив:
— Ну, ну, Клайд! Це зовсім ні до чого. Не годиться так занепадати духом. Ваша справа, може, не така вже безнадійна, як ви думаєте. Сідайте-но і поговоріть з адвокатом, якому здається, що він зможе для вас дещо зробити, — хочете? Мене звуть Белнеп, Елвін Белнеп. Я живу тут, у Бріджбурзі, і мене прислав до вас цей хлопець, який недавно був у вас, — як його, Кетчумен, чи що? Вам він начебто не дуже припав до серця? Ну, мені теж. Він, я думаю, людина не нашого типу. Але от лист, яким він уповноважує мене бути вашим оборонцем. Хочете глянути?
Він сказав усе це весело і впевнено і простяг лист крізь залізні грати, до яких нерішуче і з цікавістю підійшов Клайд. Голос цієї людини звучав якось дуже щиро, незвично, в ньому було немов і співчуття, і розуміння, і це додало Клайдові хоробрості. Він, не вагаючись, узяв лист, проглянув його і повернув з усмішкою.
— Ну от, я так і думав, — провадив далі Белнеп підбадьорливо, дуже задоволений ефектом, який він пояснив виключно своєю чарівливістю. — Отак воно краще. Я знаю, ми з вами порозуміємось. Я це почуваю. Ви можете говорити зі мною так само вільно і довірливо, як з власною матір'ю. І вам нема чого боятись, що хоч одно сказане мені слово дійде ще до чиїхось вух, якщо ви самі цього ке захочете, розумієте? Адже я буду вашим оборонцем, Клайд, якщо ви згодні, а ви будете моїм клієнтом. Ми з вами сядемо вдвох завтра або коли хочете, і ви розкажете мені все, що, на вашу думку, мені слід знати, а я скажу вам, що саме, на мою думку, слід мені знати і чи зможу я вам допомогти. І я маю намір довести вам, що, так або інакше допомагаючи мені, ви допоможете самі собі. Зрозуміло? І, чорт забери, я зроблю все, що тільки в моїх силах, щоб витягти вас із цієї історії. Ну, що ви на це скажете?
Він усміхнувся підбадьорливо і співчутливо, навіть тепло. І Клайд, уперше за час свого перебування тут, відчув, що знайшовся хтось, кому він може довіритися без риску, і вже думав, що, може, найкраще — розповісти цій людині все, геть усе… Він не міг би сказати — чому, але Белнеп йому подобався. Клайд зразу, хоч і неясно, відчув, що ця людина розуміє його і, може, навіть поставиться до нього співчутливо, якщо дізнається про все або майже про все. Белнеп роз'яснив Клайдові, як його ворогові — Мейсону — хочеться неодмінно добитись засудження і як, коли тільки він, Белнеп, складе прийнятний план оборони, він, напевно, зможе відволікти розгляд справи, а на той час цей тип перестане бути прокурором. І Клайд заявив: якщо м-р Белнеп дасть йому ніч на обміркування, то завтра або в який завгодно час, коли м-р Белнеп схоче прийти знову, він розповість йому все.
А на другий день Белнеп сидів на стільці навпроти Клайда, гриз плитку шоколаду і слухав, а Клайд, сидячи на залізній койці, викладав свою історію, — всі подробиці свого життя з часу приїзду в Лі-кург: про те, як і чому він приїхав сюди, про вбиту дитину в Кан-зас-Сіті (але він не сказав про газетну вирізку, забувши, що зберіг її); про зустріч з Робертою, про свій жагучий потяг до неї, про її вагітність і про те, як він старався виручити її з біди, — і далі про те, як вона погрожувала виказати його, і тут йому потрапила на очі та замітка в газеті,— і він, нарешті, в безмірному розпачі і страху, спробував зробити те саме. Але сам він ніколи не додумався б до такого, — м-р Белнеп мусить це зрозуміти. І він же не вбив її. Ні, не вбив. Хоч би там що думав м-р Белнеп, але в цьому він повинен йому повірити. Він зовсім не хотів її ударити. Ні, ні, ні! Це нещасний випадок. У нього був фотографічний апарат, — і штатив, знайдений Мейсоном, це, звичайно, його штатив. Він сховав його під поваленим деревом, після того як ненавмисне ударив Роберту апаратом, і потім бачив, як апарат потонув, — без сумніву, він і зараз лежить на дні разом з плівкою, де зняті сам Клайд і Роберта, якщо тільки плівка не розмокла у воді. Але він ударив її ненавмисне. Ні! Він не хотів цього. Вона потяглась до нього, і він штовхнув її, але це вийшло випадково. Човен перекинувся… І далі Клайд постарався щонайточніше описати, як перед цим він ніби заціпенів, був у якомусь остовпінні, бо, зайшовши так далеко, не міг дійти до кінця.
Однак Белнепа кінець кінцем і самого втомила і збентежила ця дивна розповідь; він розумів, що все це просто неможливо пояснити звичайному складові присяжних у тутешній глушині,— не кажучи вже про те, щоб переконати їх у невинності таких страшних і жорстоких планів і вчинків. Нарешті, стомлений, розгублений і здивований, він підвівся і поклав руки на плечі Клайдові.
— Ну, от що, Клайд, — сказав він. — Я думаю, на сьогодні досить. Я розумію, чого ви зазнали і як усе це сталось, і бачу, як ви стомились. Я дуже радий, що ви змогли розповісти мені все по щирості,— я ж знаю, це вам було нелегко. Але зараз, на мою думку, вам не слід більше говорити. Ми ще матимемо час, а тепер я повинен дещо уладнати. Завтра або післязавтра ми з вами обговоримо подробиці цієї справи. Лягайте-но зараз спати і відпочиньте. Вам потрібні будуть сили для тієї роботи, яку нам з вами незабаром доведеться провести. А поки що не хвилюйтесь, це зовсім ні до чого, зрозуміло? Я вас витягну з цієї історії,— вірніше, ми вдвох — мій компаньйон і я. Коли-небудь я приведу його до вас. Він вам теж сподобається. Але я хочу, щоб ви подумали над двома умовами і твердо їх додержали. По-перше, нікому не дозволяйте нічим залякати себе і пам'ятайте, що я або мій колега будемо принаймні один раз на день відвідувати вас, і коли вам треба буде що-небудь сказати або спитати, ви завжди зможете поговорити про це з нами. І, по-друге, ні з ким ні про що не розмовляйте — ні з Мейсоном, ні з шерифом, ні з тюремниками — ні з ким, якщо тільки я вам не скажу, що це потрібно. Ні з ким, — чуєте! І головне — не плачте більше. Тому що, хоч би ви були чисті, як ангел, або чорні, як сам диявол, найгірше, що ви можете зробити, — це плакати перед ким-небудь. Ні публіка, ні тюремники цього не розуміють; вони вважають, що сльози означають завжди слабість або визнання провини. А мені не хотілося б, щоб вони думали про вас щось таке, особливо тепер, коли я знаю, що ви справді не винуваті. Тепер я знаю це. Я вірю в це, зрозуміло? Отже не вішайте носа перед Мейсоном та іншими.
Справді, я хотів би, щоб ви надалі почали потрошку сміятись або хоч усміхатись. Будьте веселіші, коли здоровкаєтеся з ними з усіма. Знаєте, у юристів є старе прислів'я, що свідомість власної невинуватості надає людині спокою. Пам'ятайте, що ви не винуваті, і не дивіться як винуватий. Не сидіть з таким виглядом, неначе ви втратили останнього друга, — нічого такого не сталось. З вами я і мій колега— містер Джефсон. Через день-два я приведу його до вас. Ставтесь до нього так само, як до мене. Можете йому довіритись: він у деяких відношеннях навіть уміліший законник, ніж я.