йому також спало на думку, що це, мабуть, є порушенням субординації.
Після дальших п'яти хвилин поручник Дуб відчув, що йому, власне, вже нема чого робити там, за дверима, бо йому вже давно перехотілось, але він принципово не відходив від сортиру, тарабанячи ногами в двері, з-за яких лунало одне й те саме: "In eine Minute fertig, Herr Leutnant" 1.
1 За хвилину скінчу, пане лейтенанте (нім.).
Нарешті почулося, як Біґлер спускає воду, а за мить вони зустрілися віч-на-віч.
— Кадете Біґлер, — гарикнув поручник Дуб. — Не думайте, що я тут був з тією ж метою, що й ви. Я прийшов сюди, бо ви, прибувши до штабу бригади, не зволили з'явитись до мене з рапортом. Ви що, не знаєте порядків? Ви розумієте, заради чого ви мене обійшли?
Кадет Біґлер спробував пригадати, чи не зробив він чогось такого, що суперечить дисципліні й розпорядкам щодо стосунків між нижчими й вищими офицерськими чинами.
В його обізнаності в цій галузі була велика прогалина.
В школі їм не читали лекцій, як повинен тримати себе в такому випадку нижчий офіцерський чин щодо вищого. Чи не мусив він, наприклад, не скінчивши потреби, вискакувати з дверей убиральні, однією рукою тримаючи штани, а другою козиряючи.
— Відповідайте, кадете Біґлер! — з викликом вигукнув поручник Дуб. І тоді кадетові Біґлеру спала на думку проста відповідь:
— Пане поручнику, я, прибувши до штабу, і гадки не мав, що ви тут, і, уладнавши свої справи в канцелярії, я одразу ж подався до вбиральні, де й затримався 'аж до вашого приходу. — Потім додав урочистим тоном: — Кадет Біґлер доповідає про себе панові поручнику Дубу, — Ось бачите, це не дрібниця, — уїдливо сказав поручник Дуб. — На мій погляд, кадете Біґлер, ви повинні були одразу ж, тільки-но дісталися до штабу бригади, спитати в канцелярії, чи нема тут випадково когось із офіцерів вашого батальйону або вашої роти. Про вашу поведінку винесено рішення. Я їду туди автомобілем, і ви поїдете разом зі мною.
Жодного "але".
Останнє було відповіддю на заперечення кадета Біґлера з приводу того, що він дістав у канцелярії штабу бригади залізничний маршрут, і цей спосіб подорожування здавався йому набагато зручнішим, враховуючи кволість його прямої кишки. Кожна дитина знає, що автомобілі не мають відповідного обладнання. Не проїдеш і ста вісімдесяти кілометрів, як напустиш у штани.
Біс його знає, як воно сталося, але автомобільна трусанина з початку виїзду не мала найменшого впливу на Біґлера. Поручник Дуб аж гопки плигав, що йому не вдається здійснити свій план помсти. Річ у тім, що, коли вони виїздили, поручник Дуб подумав: "Зачекайно, кадете Біґлер, хай тільки тобі припече, ти помиляєшся, коли думаєш, що я накажу зупинитися".
Розвиваючи цей план, він і почав, наскільки дозволяла швидкість, з якою машина ковтала кілометри, приємну розмову про те, що військові автомобілі з визначеним маршрутом не повинні ніде зупинятись, щоб не марнувати бензину.
Кадет Біґлер на це дуже слушно зауважив, що коли автомобіль десь на когось чекає, то він взагалі не потребує ніякого бензину, бо шофер глушить мотор.
— Але якщо ви повинні кудись приїхати в означений час, — вів уперто далі Дуб, — то він не може ніде зупинятися.
З боку кадета Біґлера вже більше не було ніяких реплік. Так вони розтинали повітря більше як чверть години, аж нараз поручник Дуб відчув, що в нього здувся живіт і треба зупинити автомобіль, залізти в рівчак, спустити штани й випорожнитись. Він тримався як герой аж до сто двадцять шостого кілометра, але далі не витримав і почав енергійно смикати шофера за плащ, вигукуючи йому просто у вухо: "Halt!"
— Кадете Біґлер, — сказав лагідно поручник Дуб, поквапливо вистрибуючи з автомобіля й спускаючись у рівчак, — тепер ви теж маєте добру нагоду...
— Спасибі, — відповів кадет Біґлер, — я не хочу даремно затримувати автомобіль.
І кадет Біґлер, якому теж підперло вже по саме нікуди, вирішив, що радше накладе в штани, ніж змарнує таку чудову нагоду скомпрометувати поручника Дуба. Поки доїхали до Золтанця, поручник Дуб ще двічі зупиняв автомобіль, а після останньої зупинки сказав Біґлерові зі своєю звичайною впевненістю:
— Я їв на обід біґос по-польському. З батальйону надішлю телеграфну скаргу в бригаду: зіпсована капуста й не придатна для їжі свинина. Нахабність кухарів переходить усі межі. Хто мене не знає, той мене ще взнає.
— Фельдмаршал Ностіц-Рінек, окраса резервної кавалерії, — відповів на це кадет Біґлер, — видав книжку "Was schadet dem Magen im Kriege" 1, в якій не рекомендував під час воєнних злигоднів і різних нестатків узагалі їсти свинину.
Кожна нестриманість під час походів вилазить боком.
1 "Що шкодить шлунку на війні" (нім.).
Поручник Дуб не відповів на ці слова, тільки подумав: "Я цю вченість виб'ю тобі з голови, каналіє". Але потім, розміркувавши, все ж таки відповів Біґлерові на це не зовсім розумним запитанням:
— То ви думаєте, кадете Біґлер, що офіцер, у порівнянні з яким ви мусите відповідно до свого часу вважатися його підлеглим, не в міру їсть? Чи не хотіли ви часом, кадете Біґлер, сказати, що я обжерся? Дякую вам за цю грубість. Будьте певні, кадете, я з вами ще порахуюсь. Ви мене ще не знаєте, та, коли взнаєте, тоді згадаєте поручника Дуба.
На останньому слові він мало не перекусив собі язика, бо якраз у цю мить вони перелетіли через якусь вибоїну. Кадет Біґлер і на це нічого не відповів, що знову розсердило поручника Дуба, і той грубо запитав:
— Слухайте, кадете Біґлер, я сподіваюсь, що вас учили відповідати на запитання свого начальника?
— Звичайно, — сказав кадет Біґлер, — в статуті є таке місце, але треба все ж таки спочатку розглянути, в якому стосунку ми перебуваємо один до одного.
Оскільки мені відомо, мене ще нікуди не приділили, і тому не може бути й мови про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те,
що відповідати на запитання старших офіцерів обов'язково, але тільки в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо в автомобілі й не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане поручнику, — аж ні в якому разі не була б службовою.
— Ви вже скінчили? — заверещав поручник Дуб. — Ви...
— Так, — твердим голосом заявив кадет Біґлер, — і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.
Поручник Дуб майже знепритомнів від злості й шаленства. Він, коли, було, розхвилюється, починав говорити ще більші дурниці й нісенітниці, ніж тоді, коли був спокійний. Тому він пробурмотів:
— Вашу справу вирішуватиме військовий трибунал.
Кадет Біґлер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:
— Ти, колего, жартуєш.
Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.
— Один з нас мусить іти пішки, — забелькотів він.
— Я їду, — відповів на це спокійно кадет Біґлер. — А ти, колего, роби як знаєш.
— Їдьте далі, — немов у нестямі загорлав поручник Дуб шоферові й загорнувся, сповнений гідності, в тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизилися змовники зі стилетами, щоб його заколоти.
Так вони приїхали до Золтанця, де натрапили на сліди свого батальйону.
* * *
Саме тоді, як поручник Дуб і кадет Біґлер сперечалися на сходах, чи має право ще нікуди не приділений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу в кухні всі вже понаїдались, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, пахкаючи при цьому з люльок, як пароплави.
Кухар Юрайда оголосив:
— Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Гадаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванеку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану для ліверних ковбасок.
— Herba majoranae 1, — сказав фельдфебель-рахівник Ванек, пригадавши свою аптекарську професію.
1 Зілля майорану (лат.).
— Важко збагнути, — вів Юрайда далі, — як людський розум примудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству доти й не снилося... Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого...
— Тобі треба було описати його запах, — озвався з лавки Швейк, — ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати в тихій алеї квітучих акацій на пагорбі в Богдальці біля Праги...
— Швейку, — перебив його благально однорічник Марек, — дозволь Юрайді скінчити.
Юрайда розповідав далі:
— В одній хаті я зустрів старого вояка з часів окупації Боснії та Герцеґовини.
Він відбував уланом військову службу в Пардубіцях і ще до сьогодні не забув почеському. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії у ліверні ковбаски кладуть не майоран, а ромен. Я справді вже не знав, що робити, бо кожна розумна і неупереджена людина мусить вважати майоран королем усіх прянощів, які тільки додаються до ліверних ковбас. Треба було на швидкуруч знайти таку заміну, яка б додала ковбасам особливого гострого смаку. І ось я знайшов у одній хаті під образом якогось святого весільний віночок з мирта. Це було в хаті молодого подружжя, і тому гілочки мирта у віночку були зовсім свіжі. Я й додав цього мирта до ліверних ковбас; звичайно, весільний віночок я мусив тричі парити в окропі, щоб листочки пом'якшали і втратили надто гострий запах і присмак.
Зрозуміло, коли я забирав цей весільний миртовий віночок для ліверних ковбас, було багато плачу, мовляв, за таке блюзнірство — бо цей віночок був посвячений — мене влучить перша куля. Ви ж їли мою ліверну юшку, і ніхто з вас не розчовпав, що пахне не майораном, а миртом.
— В Їндржиховім Градці, — обізвався Швейк, — був колись ковбасник Иозеф Лінек.
У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина, всякого коріння, яке він додавав до ліверних ковбасок та кров'янок, а в другій — порошок від паразитів, бо ковбасник уже кілька разів переконувався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків.