Італійці називають себе гарно, та вбираються кепсько.
– Ви надто прискіпливий, Шато-Рено, – відказав Дебре, – його вбрання чудово пошите і новісіньке.
– Оце мені й не до вподоби. У цього добродія такий вигляд, наче він вбрав його вперше в житті.
– Хто вони такі, ці панове? – запитав Данґляр у графа Монте-Крісто.
– Та ж ви чули, це Кавальканті.
– Це тільки наймення, воно нічого не каже мені.
– Авжеж, ви ж не обізнані з нашою італійською шляхтою – сказати "Кавальканті" означає сказати "вельможа".
– Великий маєток? – запитав банкір.
– Казковий.
– Що вони роблять?
– Марно силкуються протринькати його. До речі, вони акредитовані на ваш банк, вони мені сказали це, коли були у мене позавчора. Я навіть заради вас і запросив їх. Я познайомлю вас із ними.
– Здається, вони дуже добре балакають французькою, – сказав Данґляр.
– Син виховувався в якомусь коледжі на півдні Франції, здається, чи то в Марселі, чи десь поблизу нього. Зараз він просто-таки у захваті.
– Від чого? – запитала баронеса.
– Від француженок, мосьпані. Він дуже хоче побратися з парижанкою.
– Ти ба, що вигадав! – стенувши плечима, сказав Данґляр.
Пані Данґляр кинула на чоловіка погляд, що передніше означав би бурю, та й цього разу промовчала.
– Барон сьогодні начебто в кепському гуморі, – сказав граф Монте-Крісто пані Данґляр, – чи не хочуть його часом зробити міністром?
– Наскільки мені відомо, поки що ні. Я радше схильна гадати, що він грав на біржі і програв, а тепер не знає, на кому зірвати досаду.
– Пан і пані де Вільфор! – виголосив Батістен.
До покою увійшов королівський прокурор із дружиною.
Попри його самовладання, Вільфор був помітно схвильований. Потискаючи його долоню, граф Монте-Крісто завважив, що вона тремтить.
"Їй-богу, тільки жінки можуть приставлятися", – мовив собі граф Монте-Крісто, дивлячись на пані Данґляр, що всміхалася королівському прокуророві й цілувалася з його дружиною.
Після того, як вони привіталися, граф Монте-Крісто помітив, що Бертуччо, який до того порався в буфеті, промкнувся до маленької вітальні, що прилягала до тієї, де перебували гості.
Він підійшов до нього.
– Що вам потрібно, Бертуччо? – запитав він.
– Ваша ясновельможність не сказала мені, скільки буде гостей.
– Еге ж, справді.
– Скільки кувертів?
– Та самі полічіть.
– Усі вже зібралися, ваша ясновельможносте?
– Так.
Бертуччо зазирнув у прохилені двері.
Граф Монте-Крісто вп'явся у нього поглядом.
– О Боже! – вигукнув Бертуччо.
– У чім річ? – запитав граф Монте-Крісто.
– Та жінка! Та жінка!..
– Яка?
– Он та, у білій сукні і вся в самоцвітах... білявка!
– Пані Данґляр?
– Не знаю, як її звати, та це вона, мосьпане, вона!
– Хто "вона"?
– Жінка в саду! Та, що була вагітна! Та, що гуляла, очікуючи... очікуючи...
Бертуччо замовк із роззявленим ротом, блідий мов стіна; чуприна його наїжачилася.
– Кого очікуючи?
Бертуччо мовчки показав пальцем на Вільфора, майже таким порухом, яким Макбет показав на Банко.
– О Господе! – прошепотів він урешті. – Бачите?
– Що? Кого?
– Його!
– Кого? Пана королівського прокурора де Вільфора? Авжеж, бачу.
– То я його не забив!
– Послухайте, любий Бертуччо, здається, ви з глузду зсунулися, – сказав граф Монте-Крісто.
– То він не загинув!
– Авжеж, ні! Самі ж бачите, що не загинув, – замість того, щоб всадити йому ножа у лівий бік поміж шостим і сьомим ребром, як це роблять ваші співвітчизники, ви загнали його трохи нижче чи трохи вище, а ці прокурори живучі мов коти. Чи радше у всьому, що ви ото розповіли мені, нема ні слова правди, бо, напевне, то були тільки марення, галюцинації. Ви заснули, не перетравивши як слід вашої помсти, вона гнітила вам у шлунку, і вам наснилося страхіття, – та й край. Отож оговтайтеся і полічіть: пан і пані де Вільфори – два, пан і пані Данґляри – чотири, Шато-Рено, Дебре, Моррель – сім, майор Бартоломео Кавальканті – вісім душ.
– Вісім, – повторив Бертуччо.
– Та зачекайте-но! Куди ви оце поспішаєте, дідько б вас ухопив! Ви пропустили ще одного гостя. Погляньте ліворуч... он там... пан Андреа Кавальканті, юнак у чорному фраці, що розглядає картину Мурільйо... ось він обернувся.
Цього разу Бертуччо мало не заволав, та під поглядом графа Монте-Крісто крик завмер у нього на вустах.
– Бенедетто! – тихо прошепотів він. – Це доля!
– Вибило пів на сьому, пане Бертуччо, – суворо сказав граф Монте-Крісто. – Я звелів, щоб о цій порі накрили на стіл. Ви знаєте, я не люблю чекати.
І граф Монте-Крісто повернувся до вітальні, де на нього чекали гості, а Бертуччо, спираючись на стіни, подався до їдальні. За п'ять хвилин відчинилися обоє дверей вітальні. З'явився Бертуччо і, зробивши останнє героїчне зусилля, немов ото Ватель у Шантії, виголосив:
– Просимо до столу, ваша ясновельможносте!
Граф Монте-Крісто подав руку пані де Вільфор.
– Пане де Вільфоре, – сказав він, – будьте кавалером баронеси Данґляр, прошу вас.
Вільфор послухався, і всі попрямували до їдальні.
VI. Обід
Було цілком очевидно, що, прямуючи до їдальні, усі гості почувалися однаково. Усі вони не розуміли, яка чудернацька сила змусила їх зібратися в цьому домі, – й усе ж таки, хоч як були здивовані декотрі поміж ними і навіть занепокоєні тим, що перебувають тут, їм не хотілося тут не бути.
А тим часом нетривале знайомство з графом Монте-Крісто, його самотнє й ексцентричне життя, його нікому не відоме і майже казкове багатство мали б змусити чоловіків бути обачнішими, а жінкам перепинити доступ у цей дім, де не було жінок, що прийняли б їх; проте чоловіки знехтували законами обачності, а жінки – правилами пристойності: непереборна допитливість підбурювала їх і все подолала.
Навіть обидва Кавальканті – батько, попри всю свою бундючність, син, попри всю його розв'язність, – здавалися стурбованими тим, що зустрілися в домі цієї людини, що її цілі були їм незрозумілі, з іншими людьми, яких вони бачили вперше.
Пані Данґляр несамохіть здригнулася, побачивши, як Вільфор, на прохання графа Монте-Крісто, пропонує їй руку, а у Вільфора в очах потьмарилося за окулярами в золотій оправі, коли він відчув, як баронесина рука лягла на його лікоть.
Та жодна ознака хвилювання не пройшла поза увагою графа Монте-Крісто; навіть дотик цих людей становив для нього страшенний інтерес.
По праву руку од Вільфора сіла пані Данґляр, а по ліву – Моррель.
Інші місця посіли Дебре, що опинився поміж батьком і сином Кавальканті, і Шато-Рено, що сидів поміж панею де Вільфор і Моррелем.
Обід був пречудовий; граф Монте-Крісто поставив собі за мету геть перевернути всі паризькі звички і задовольнити радше цікавість гостей, аніж їхній апетит. Їм запропонували східний бенкет, але такий, якими могли бути хіба що бенкети арабських чарівників.
Усі плоди чотирьох країн світу, які лишень могли бути свіжими й соковитими потрапити в європейський ріг достатку, височіли кіпами у китайських вазах і японських чашах. Рідкісні птахи в їхньому сяйливому оперенні, велетенські рибини, що простягнулися на срібних тарелях, усі вина Архіпелагу, Малої Азії та Південної Африки у коштовних суліях чудернацьких кшталтів, які, здавалося, робили їх ще більш запахущими, одне за одним, наче під час бенкету, що його влаштував Апіцій своїм гостям, пройшли перед очима цих парижан, які вважали, що обід для десяти душ, звісно, може коштувати з тисячу луїдорів, та тільки за умови, що, як ото було з Клеопатрою, ковтати перлини або ж, як ото Лоренцо Медічі, пити розтоплене золото.
Граф Монте-Крісто помітив, що гості приголомшені, зареготав і почав кепкувати сам із себе.
– Панове, – сказав він, – гадаю, ви розумієте, що за певного рівня добробуту тільки надмір стає необхідністю, а панії погодяться, що за скрайньої екзальтації реальний тільки ідеал? Розвинемо цю думку. Що таке диво? Те, чого ми не розуміємо. Що найбажаніше? Недосяжне. Отож, бачити незрозуміле, добувати недосяжне, – оце те, що йому я присвятив моє життя. І цього я досягаю двома способами – грішми і волею. Щоб задовольнити мою примху, я виявляю таку саму наполегливість, як, наприклад, ви, пане Данґляре, прокладаючи залізничну колію, ви, пане де Вільфоре, домагаючись для когось смертного вироку, ви, пане Дебре, замирюючи якусь державу, ви, пане Шато-Рено, намагаючись сподобатися жінці, а ви, Моррелю, приборкуючи коня, якого ніхто не може укоськати. Ось, наприклад, погляньте, на ці дві рибини: одна народилася за п'ятдесят льє від Санкт-Петербурга, а друга – за п'ять льє від Неаполя; хіба ж не цікаво поєднати їх на цьому столі?
– Що ж це за рибини? – поспитався Данґляр.
– Ось Шато-Рено жив у Росії, то скаже вам, як прозивається одна, – відказав граф Монте-Крісто, – а майор Кавальканті, італієць, назве другу.
– Здається, – сказав Шато-Рено, – це стерлядь.
– Правильно.
– А це, – сказав Кавальканті, – якщо я не помиляюся, мінога.
– Атож. А тепер, бароне, запитайте, де водяться такі рибини.
– Стерляді ловлять лише у Волзі, – відказав Шато-Рено.
– А я не чув, – сказав майор Кавальканті, – щоб десь, крім озера Фузаро, водилися такі великі міноги.
– Так і є; одна прибула з Волги, а друга з озера Фузаро.
– Не може бути! – вигукнули хором гості.
– Оце і приносить мені задоволення, – сказав граф Монте-Крісто. – Я, мов той Нерон, cupitor impossibilium[59], та й ви, либонь, задоволені, адже ці рибини, що насправді, може, й гірші на смак, ніж окунь чи лосось, здаються вам зараз пречудовими, а все тому що вам здавалося неможливим їх роздобути, а тим часом – ось вони, перед вами.
– А як вам пощастило доправити ці рибини до Парижа?
– Простісінько. Їх привезли у великих діжках, одна з-поміж яких була встелена річковим зіллям і очеретом, а друга – рогозою й озерними водоростями; їх поставили у спеціальні фургони; стерлядь прожила там дванадцять днів, а мінога вісім, і обидві вони були живі, коли потрапили до рук мого кухаря, який приготував одну в молоці, а другу – у вині. Ви не вірите, пане Данґляре?
– Принаймні дозволяю собі сумніватися, – із силуваною усмішкою відказав Данґляр.
– Батістене, – сказав граф Монте-Крісто, – загадайте принести сюди другу стерлядь і другу міногу, ото тих, що прибули в інших діжках і ще живі.
Данґляр страшенно витріщив очі; товариство заплескало в долоні.
Чотири слуги занесли дві діжки, устелені водоростями; у кожній билася рибина, що скидалася на ту, котру подали до столу.
– А нащо ж по дві однакового виду? – поспитався Данґляр.
– Тому що одна могла заснути, – простісінько відказав граф Монте-Крісто.
– Ви і справді дивовижна людина! – сказав Данґляр.