Безперечно, будь-який з них, — хоч би як він у першу хвилину подивився на цю справу, — за відповідну винагороду візьме на себе захист. І, безперечно, перенесенням розгляду в інший округ, усякими запитаннями, апеляціями тощо, вони могли б відволікти справу і кінець кінцем добитись менш суворого рішення, ніж смертний вирок, якщо цього бажає глава високоповажної родини Гріфітс. З другого боку, безумовно, такий гучний і спірний процес викличе величезний галас у газетах, а чи бажано це містерові Семюелу Гріфітсу? Адже обставини такі, що, напевно, люди гомонітимуть, — несправедливо, звичайно, — нібито він, користуючись своїм багатством, намагається обійти правосуддя. Публіка в таких випадках дуже упереджена проти багатих людей. І однак вона, напевне, сподіватиметься, що Гріфітси так або інакше подбають про захист Клайда, хоч потім, може, і критикуватиме їх за це.
Отже, м-р Гріфітс і його син повинні тепер же вирішити, як саме вони воліють діяти: чи запросити видатних юристів, подібних до тих двох, про яких він згадував, чи не таких визначних адвокатів, чи обійтись без цього. Адже, зрозуміло, можна, не привертаючи особливої уваги, забезпечити Клайдові тямущого і консервативно настроєного юриста, який виступає звичайно оборонцем на процесах, — скажемо, кого-небудь з тих, що живуть і практикують у Бріджбурзі,— і він повинен буде подбати про те, щоб у газетах з'являлось якнайменше кричущих, недозволенних випадів на адресу сім'ї Гріфітс.
І, нарешті, після тригодинної наради, Семюел вирішив, що м-р Брукхарт негайно пошле свого м-ра Кетчумена в Бріджбург: нехай той поговорить з Клайдом, а потім, які б не були його висновки щодо винуватості чи невинуватості Клайда, нехай вибере з місцевих юридичних талантів, хоч би на перший час, такого адвоката, який найкраще і найчесніше зможе захистити його інтереси. Однак м-рові Кетчумену не слід давати ніяких гарантій відносно розмірів винагороди, і він повинен тільки змусити Клайда сказати правду в зв'язку з пред'явленим йому обвинуваченням, — не більше. А потім треба буде подбати про таку оборону, яка б сумлінно намагалася встановити тільки факти, справді сприятливі для Клайда: коротше кажучи, ніяких юридичних хитрощів, казуїстики або крутійства в будь-якій формі, ніяких спроб установити фальшиву невинуватість і тим самим обманути правосуддя.
РОЗДІЛ XIV
М-р Кетчумен, однак, зміг випитати в Клайда анітрохи не більше, ніж Мейсон і Сміллі. Дуже вмілий там, де треба було з чиїхсь плутаних свідчень скласти найвірніше уявлення про факт, він не так успішно розбирався в почуттях, а це було потрібно у випадку з Клай-
дом. М-р Кетчумен був занадто строгим законником, холодним і безстрасним. А тому, промучивши Клайда чотири довгі години гарячого липневого дня, він кінець кінцем змушений був відступитись, переконавшись, що Клайд як злочинець є найразючішим зразком нікчемної невмілості і нездатності, який Кетчумен будь-коли зустрічав.
У свій час, після від'їзду Сміллі, Мейсон їздив з Клайдом на Біг-Бітерн і там розшукав штатив і фотографічний апарат, а крім того, вислухав від Клайда ще чимало брехні. Тепер він повідомив Кетчу-мена, що хоч Клайд і запевняє, ніби у нього не було фотографічного апарата, проте він, Мейсон, має докази протилежного: апарат у Клайда був, і він взяв його з собою, коли виїздив з Лікурга. Проте на запитання Кетчумена Клайд тільки і зумів відповісти, що апарата він з собою не брав і що знайдений штатив — зовсім не від його апарата, — ця брехня страшенно обурила Кетчумена, і він вирішив більше ні про що з ним не сперечатись.
Однак Брукхарт доручив йому, які б не були його особисті висновки відносно Клайда, вибрати для нього адвоката, — це необхідно, бо йдеться принаймні про милосердя Гріфітсів, якщо не про їх честь, а західні Гріфітси, як уже пояснив йому Брукхарт, не мають ані копійки і взагалі небажано вплутувати їх у цю справу. Тому він вирішив знайти оборонця до свого від'їзду. І, зовсім не розбираючись у місцевій політичній ситуації, він подався до Айри Келлога, директора національного банку округу Катаракі; Келлог (Кетчумен не знав цього) був одним з видатних діячів місцевої організації демократичної партії. Через свої релігійні і моральні погляди цей Келлог був надзвичайно обурений злочином, в якому обвинувачували Клайда. Але, з другого боку, він прекрасно знав, що ця справа прокладає шлях для нових успіхів республіканської партії на наступних виборах, і не міг не бачити, що слід використати можливість якось протидіяти Мейсону. Доля, в образі Клайда і його злочину, явно сприяла республіканській партійній машині.
Справа в тому, що відколи було виявлено це вбивство, Мейсон набув такої широкої популярності мало не по всій країні, якої з найдавніших-давен не знав жодний прокурор у цих краях. Кореспонденти газет, репортери, художники з таких віддалених міст, як Буффало, Рочестер, Чікаго, Нью-Йорк та Бостон, приїздили сюди, щоб про-інтерв'юїрувати, змалювати або сфотографувати Клайда, Мейсона, членів сім'ї Олден та інших, — і всі це знали і бачили. А в місцевих колах Мейсон став об'єктом одностайного вихваляння, і навіть виборці-демократи по всій провінції приєднувались у цьому питанні до республіканців, запевняючи, що Мейсон людина правильна, що він поводиться з цим убивцею точнісінько так, як той заслуговує, і що всі гроші і становище Гріфітсів і сім'ї тієї багатої дівчини, яку, очевидно, злочинець намагався покорити, зовсім не могли вплинути на цього народного трибуна. Оце справжній прокурор! "Вже, будьте певні, цей не обросте мохом!"
І справді, перед приїздом Кетчумена слідчий і поняті в присутності навіть під керівництвом Мейсона розглянули обставини смерті Роберти і вирішили, що дівчина вмерла внаслідок злочину, задуманого і здійсненого Клайдом Гріфітсом, який перебуває тепер у бріджбурзькій тюрмі, де він і повинен залишатись, чекаючи рішення ради присяжних округу, на розгляд якої має бути подана в найближчому майбутньому його справа. І Мейсон, як уже всім було відомо, мав намір просити губернатора про скликання надзвичайної сесії— Верховного суду, отже, і про негайне скликання сесії ради присяжних округу, з тим, щоб були розглянуті свідчення та докази і було вирішено, чи віддавати Клайда до суду чи звільнити. І от з'являється Кетчумен із запитанням, чи не можна тут підшукати здібного адвоката і доручити йому оборону Клайда. І щоб нейтралізувати діяльність Мейсона, Келлог зразу подумав про Елвіна Белнепа ("Белнеп і Джефсон, адвокати"); він уже двічі був сенатором штату, тричі представником демократичної партії у Раді округу, і останнім часом багато визначних демократів вважали, що його треба буде висунути на один з найвищих постів, як тільки демократичній партії пощастить узяти в свої руки адміністративний апарат округу. Справді, якихось три роки тому в боротьбі за пост прокурора цей Белнеп був найнебезпечнішим суперником Мейсона з усіх кандидатів демократичного списку. З політичного погляду він так підходив, що цього року його збирались висунути кандидатом на ту саму посаду окружного судді, на яку сподівався Мейсон. І якби не несподівані і надзвичайні події, зв'язані з Клайдом, Белнеп, на загальну думку, потрапивши в списки кандидатів, був би обраний. М-р Келлог не став пояснювати Кетчумену всі складні деталі цієї дуже цікавої політичної ситуації, але повідомив, що як опонент Мейсону м-р Белнеп — людина надзвичайно підхожа, майже ідеальна.
Після цієї невеликої передмови Келлог запропонував особисто провести Кетчумена в контору "Белнеп і Джефсон", яка містилась навпроти.
Вони постукали до Белнепа; їм відчинив дуже симпатичний на вигляд чоловік, років сорока восьми, рухливий, середній на зріст; його сіроголубі очі зразу здались Кетчумену вікнами, з яких дивився явно проникливий, хоч, може, і не дуже могутній і широкий розум.
Белнеп умів так поводитись, що всі поважали його. Він закінчив університет. Замолоду, завдяки своїй зовнішності, достаткам і становищу в суспільстві (його батько був суддя і сенатор), він вдосталь натішився тим, що можна назвати життям шукача пригод, і тому вся ця ніяковість і зв'язаність, пристрасні поривання і потяг до іншої статі,— те, що досі хвилювало Мейсона і часом рішуче впливало на його поведінку, — для Белнепа давно відійшло в минуле; душевна урівноваженість і терпимість давали йому змогу непогано розбиратись у морально і соціально заплутаних (але не занадто вже виняткових) випадках, які траплялись в його житті.
Звичайно, ця людина по самій природі своїй здатна була підійти до такої справи, як справа Клайда, без несамовитої пристрасності Мейсона. Він сам, коли йому було двадцять років, потрапив у важке становище, опинившись між двох дівчат; до однієї він тільки залицявся, а в другу був серйозно закоханий. Звівши першу і опинившись перед дилемою — одружитись чи втекти, — він вибрав втечу. Але перед тим він розповів про все батькові, і той порадив йому поїхати у відпустку, а тим часом звернулися до послуг домашнього лікаря; внаслідок, витративши тисячу доларів і сплативши потрібні витрати на влаштування вагітної дівчини в Утіці, батько кінець кінцем виручив сина із скрутного становища і дав йому можливість повернутись, а потім і одружитися з другою дівчиною.
Тому, хоч Белнеп зовсім не співчував більш жорстоким і рішучим діям, з допомогою яких Клайд, якщо вірити обвинуваченню, намагався уникнути відповідальності (ніколи за всі роки своєї юридичної практики Белнеп не міг збагнути психологію вбивці), все ж таки він схилявся до думки, що Клайд був засліплений і заворожений коханням. Адже ходили чутки про його роман з якоюсь багатою дівчиною, чиє ім'я поки що не було відоме. І хіба він не був бідний, марнославний і честолюбний? За чутками, так воно й було, і Белнеп думав навіть, що при теперішньому політичному становищі в округу він міг би, на чималу вигоду для себе і, мабуть, на велике розчарування м-ра Мейсона, непогано побудувати оборону або принаймні створити ряд судових суперечок та відстрочень, які не дадуть м-рові Мейсону так легко заграбастати посаду судді округу, як він увляє собі. Хіба не можна зараз з допомогою енергійних юридичних прийомів, незважаючи на дедалі більшу ворожість населення і навіть саме через неї, клопотатись про перенесення розгляду справи в інший округ або ж про відстрочення, потрібне для добору нових свідчень? При цій умові процес почнеться тільки тоді, коли м-р Мейсон уже не буде прокурором, Белнеп, разом з своїм молодим компаньйоном м-ром Рубеном Джефсоном, який недавно переїхав із штату Вермонт, уже думав про це.
І от з'явився м-р Кетчумен в супроводі м-ра Келлога.