І ось дім, що двадцять років стояв пусткою, ще напередодні такий похмурий і сумний, просякнутий тим затхлим духом, який можна прозвати духом часу, за однісінький день прибрав живого вигляду, наповнився тими пахощами, які полюбляв господар, і навіть отією кількістю світла, якій він надавав перевагу, ледве увійшовши досередини, граф Монте-Крісто знаходив поруч свої книжки і зброю, перед очима – улюблені полотна, у передпокоях – відданих йому псів і улюблених співочих пташок; увесь той дім, що прокинувся від тривалого сну, наче замок сплячої красуні, жив, співав і квітнув, як ото ті оселі, що давно вже нам любі, і в яких, якщо ми, на лихо, їх покидаємо, ми несамохіть залишаємо частину нашої душі.
Двориськом весело сновигали слуги: одні клопоталися в кухні й гасали допіру полагодженими східцями з таким виглядом, наче вони завжди мешкали в цьому домі, інші поралися у хлівах, де розташовані за номерами ридвани та коляси стояли наче вже півстоліття, а також у стайнях, де коні жували овес і відповідали іржанням своїм конюхам, які розмовляли з ними шанобливіше, ніж деколи слуги розмовляють зі своїми панами.
Бібліотека містилася у двох шафах, уздовж двох стін, і в ній було понад дві тисячі книг, цілий відділ призначався для новітніх романів, і той, що з'явився напередодні, уже стояв на місці, пишаючись червоною палітуркою із позолотою.
Потойбіч кам'яниці, навпроти бібліотеки, влаштували оранжерею, де було повно рідкісних рослин у величезних японських вазах, посередині оранжереї, що чарувала зір і тішила пахощами, стояв більярд, немовби годину тому покинутий гравцями, що лишили кулі дрімати на зеленому сукні.
Тільки одного покою не торкнувся чарівник Бертуччо. Він був розташований у лівому кутку другого поверху, і в нього можна було увійти головними сходами, а вийти таємними; повз той покій слуги проходили з цікавістю, а Бертуччо – із жахом.
О п'ятій вечора граф Монте-Крісто у супроводі Алі підкотив до отейської кам'яниці. Бертуччо нетерпляче і тривожно очікував його прибуття – він сподівався, що його похвалять, та водночас боявся, що побачить насуплені брови.
Граф Монте-Крісто вийшов із ридвана, пройшов по всій кам'яниці і обійшов сад, не сказавши ні слова і ніяк не виказавши ні свого схвалення, ні невдоволення.
Тільки увійшовши до своєї спальні, що містилася у кінці, який був протилежний замкненому покоєві, він показав на маленьку шафку із рожевого дерева, що на неї він звернув увагу вже під час перших своїх відвідин.
– Вона придатна тільки для рукавичок, – сказав він.
– Атож, ваша ясновельможносте, – відказав у захваті Бертуччо, – відчиніть її: там рукавички.
У інших шафках так само виявилося те, що граф Монте-Крісто і сподівався знайти: слоїки з парфумами, сигари, коштовні оздоби.
– Гаразд! – сказав він урешті.
І Бертуччо пішов, щасливий до глибини душі, настільки великий і могутній був уплив того чоловіка на все, що його оточувало.
О шостій годині коло брами почувся тупіт кінських копит. То примчав верхи на Медеа наш капітан.
Привітно усміхаючись, граф Монте-Крісто чекав його у дверях.
– Певен, що я перший, – гукнув йому Моррель, – я навмисне поспішав, щоб побути з вами бодай хвильку вдвох, поки збереться решта гостей. Жюлі й Емманюель просили мене передати вам тисячу вітань. Знаєте, у вас тут пречудово! Скажіть, пане графе, ваші слуги добре подбають про мого коня?
– Не турбуйтеся, Максимільяне, вони своє діло знають.
– Його треба добряче витерти. Якби ви бачили, як він мчав! Справжнісінький вихор!
– Ще б пак, адже він коштує п'ять тисяч франків! – відказав граф Монте-Крісто таким тоном, як ото батько розмовляє з сином.
– Ви шкодуєте за ними? – запитав Моррель зі своєю щирою усмішкою.
– Я? Та Боже збав! – відказав граф Монте-Крісто. – Ні. Мені було б шкода лише тоді, якби кінь виявився кепський.
– Він такий добрий, любий пане графе, що Шато-Рено, найперший знавець у всенькій Франції, і Дебре, що користується арабськими кіньми міністерства, женуться за мною зараз і, як бачите, відстали, а за ними мчать слідком коні баронеси Данґляр, що роблять не більше ніж шість миль за годину.
– То зараз вони будуть у мене? – запитав граф Монте-Крісто.
– Авжеж. Та ось і вони.
І справді, біля брами, що відразу ж відчинилася, з'явилася вкрита піною пара і двоє засапаних коней. Ридван окреслив коло і зупинився коло дверей, а з ним і два вершники.
Дебре вмить плигнув додолу і відчинив дверцята ридвана. Він подав руку баронесі, що, виходячи, зробила порух, якого ніхто не помітив, крім графа Монте-Крісто. Та від його погляду ніщо не могло заховатися: він помітив, як із цим порухом промайнула біла записочка, так само непомітна, як і сам порух, і з легкістю, що свідчила про звичку, перейшла з руки пані Данґляр до руки міністерського секретаря.
Услід за дружиною з'явився і банкір, такий блідий, наче він вилазив не з ридвана, а з могили.
Швидким і допитливим поглядом, який зрозумілий був тільки графові Монте-Крісто, пані Данґляр озирнула дворисько, під'їзд і фасад кам'яниці, потім, погамувавши легке хвилювання, що, звісно ж, відбилося б на її обличчі, якби те обличчя здатне було бліднути, вона піднялася східцями, кажучи Моррелеві:
– Мосьпане, якби ви були моїм другом, я запитала б у вас, чи не продасте ви мені вашого коня.
Моррель насилу видушив посмішку, більше схожу на гримасу, і поглянув на графа Монте-Крісто, наче благаючи виручити його зі скрутного становища.
Той зрозумів його.
– Ох, люба пані, – сказав він, – чому не мене стосується ваше запитання?
– Коли маєш справу з вами, пане графе, – відказала баронеса, – то почуваєшся так, наче не маєш права щось бажати, тому що тоді напевне це отримаєш. Тим-то я і звернулася до пана Морреля.
– На жаль, – сказав граф Монте-Крісто, – можу засвідчити, що пан Моррель не може поступитися своїм конем: лишити його в себе – це для нього питання честі.
– Як це?
– Він заклався, що об'їздить Медеа за півроку. Розумієте, пані баронесо, якщо він розлучиться з цим конем до кінця цього терміну, то не лише програє заклад, а ще й будуть казати, що він злякався. А капітан спагі, навіть задля примхи гарної жінки – хоч це, як на мене, одне з найбільших святощів у вашому світі, – не може допустити, щоб про нього поповзли такі чутки.
– Ось бачите, пані баронесо, – із вдячністю всміхнувшись графові Монте-Крісто, сказав Моррель.
– До того ж, як мені здається, – сказав Данґляр із робленою усмішкою, що не дуже приховувала його похмурого тону, – у вас і так чимало коней.
Пані Данґляр зазвичай не пускала плазом таких витівок, та, на превеликий подив юнаків, вона вдала, ніби не чує, і нічого не сказала на те.
Граф Монте-Крісто, у якого те мовчання викликало посмішку, тому що свідчило про незвичне смирення, показував баронесі дві велетенські вази з китайської порцеляни, на них звивалися морські водорості такої величини і такої роботи, що, здавалося, тільки сама природа могла створити їх такими могутніми, соковитими і майстерно переплетеними.
Баронеса була в захваті.
– Та в них можна посадити цілий каштан із Тюїльрі! – вигукнула вона. – Як примудрилися обпалити оці озіяки?
– Люба пані, – сказав граф Монте-Крісто, – хіба можемо відповісти на це ми, люди, що вміють робити статуетки і скло, що тонше, ніж серпанок? Це робота інших століть, у певному розумінні, творіння духів землі та моря.
– Та невже? І якої епохи вони стосуються, бодай приблизно?
– Цього я не знаю, я тільки чув, що якийсь китайський імператор звелів побудувати особливу піч для обпалювання, і в тій печі одну за одною обпалили дванадцять таких ваз. Дві з них репнули у полум'ї, решту десять занурили в море на глибину трьохсот футів. Знаючи, що від нього вимагається, море оповило їх водоростями, укрило коралами, обсадило мушлями, на неймовірній глибині все це злютували два століття, тому що імператора, якому закортіло це зробити, змела революція, і після нього лишився тільки манускрипт, який свідчив про те, що вази обпалили й опустили на морське дно. За двісті років знайшли той манускрипт і вирішили дістати вази. Водолази у спеціальному обладнанні розпочали пошуки в тій бухті, куди їх опустили, та з десяти ваз вони знайшли тільки три, решту змили і розбили хвилі. Я люблю ці вази, часом я уявляю собі, як у глибину їхню з подивом кидали свій тьмяний і холодний погляд таємничі, жаскі, безформні чудовиська, яких можуть бачити лише водолази, і що сила-силенна рибин ховалася в них від переслідування ворогів.
Тим часом Данґляр, що був байдужий до чудасій, несамохіть обривав одну за одною квіти з пречудового помаранчевого деревця; скінчивши з тим деревцем, він узявся до кактуса, та той виявився не такий піддатливий і боляче вколов його.
Тоді банкір здригнувся і продер очі, наче прокинувшись зі сну.
– Бароне, – усміхаючись, сказав йому граф Монте-Крісто, – вам, любителеві малярства і власникові таких чудових робіт, я не зважуся вихваляти мої картини. Та ось усе ж таки два Гоббеми, Паулюс Поттер, Міріс, два Герарди Доу, Рафаель, Ван Дейк, Сурбаран і два-три Мурільйо, які гідні того, щоб їх вам представили.
– Зачекайте! – вигукнув Дебре. – Оцього Гоббему я впізнаю.
– Справді?
– Авжеж, його пропонували Музеєві.
– Там, здається, нема жодного Гоббеми? – устряв граф Монте-Крісто.
– Нема, та, попри це, Музей відмовився його придбати.
– А чому? – запитав Шато-Рено.
– Ваша наївність просто-таки чарує; а тому, що в уряду нема на це коштів.
– Перепрошую, – сказав Шато-Рено. – Я вже вісім років чую це щодня і й досі не можу звикнути.
– Згодом звикнете, – відказав Дебре.
– Ох, навряд, – відказав Шато-Рено.
– Майор Бартоломео Кавальканті, віконт Андреа Кавальканті! – доповів Батістен.
У довгій чорній єдвабній краватці допіру з крамниці, старанно поголений, із сивими вусами, із упевненим поглядом, у майорському мундирі, оздобленому трьома зірками і п'ятьма хрестами, із бездоганною поставою старого вояка, – таким з'явився майор Бартоломео Кавальканті, уже знайомий нам дбайливий батько.
Поруч, з усмішкою на вустах, ішов гарно вбраний віконт Андреа Кавальканті, точнісінько так знайомий нам його слухняний син.
Моррель, Дебре і Шато-Рено розмовляли поміж собою й позирали то на батька, то на сина і, звісно ж, затримували погляди на цьому останньому, ретельно його вивчаючи.
– Кавальканті! – мовив Дебре.
– Гучне ім'я, нехай йому всячина! – сказав Моррель і собі.
– Еге ж, – сказав Шато-Рено, – це правда.