Тож я не подамся ні на телеграф міністерства внутрішніх справ, ні на телеграф Обсерваторії. Мені потрібен телеграф на привіллі, щоб побачити без прикрас того нещасного чоловічину, що закам'янів у своїй вежі.
– Хоч ви і шляхетний вельможа, але чоловік ви дуже чудний, – сказав Вільфор.
– Яку лінію порадите ви мені оглянути?
– Ту, де зараз точиться найжвавіший обмін повідомленнями.
– Пречудово. Значить, іспанську?
– Авжеж. Хочете лист від міністра, щоб вам пояснили...
– Ні, ні, – відказав граф Монте-Крісто, – навпаки, я ж кажу, що нічого не хочу розуміти. Від тієї миті, як я щось уторопаю, телеграф перестане існувати для мене і залишиться тільки знак, якого послав пан Дюшатель чи пан де Монталіве і якого передали байоннському префектові у вигляді двох грецьких слів: τῆλε[57], γράφειν[58]. А я хочу лишити у всій її чистоті комаху з чорними лапами і страшне слово, і зберегти всю мою повагу до них.
– То їдьте хутчій, адже за дві години геть смеркне, і ви нічогісінько не побачите.
– Ви лякаєте мене! А який із них ближчий?
– На шляху до Байонни?
– Авжеж, хоча б на шляху до Байонни.
– Шатійонський.
– А після Шатійонського?
– Здається, на вежі Монлері.
– Дякую вам, до побачення! У суботу розповім вам про мої враження.
У дверях граф Монте-Крісто зіткнувся з нотаріусами, які допіру позбавили Валентину спадку й ішли собі, радіючи з того, що здійснили правочин, який завдав їм неабиякої честі.
IV. Як садівника порятували од вовчків, що їли його персики
Не того ж таки вечора, як він ото казав, а наступного ранку граф Монте-Крісто виїхав через заставу Анфер, попрямував Орлеанським шляхом, поминув село Ліна, не зупиняючись коло телеграфу, що натоді саме рухав своїми тонкими довгими руками, і дістався вежі Монлері, що була розташована, як усі знають, на найвищому пагорбі однойменної долини.
Біля узгір'я граф Монте-Крісто вийшов із ридвана і вузькою крутою стежиною завширшки з півтора фута почав підніматися нагору; сягнувши вершини, він опинився перед огорожею, де вже зеленіли плоди, що заступили рожеве й біле квіття.
Граф Монте-Крісто почав шукати хвіртку і незабаром знайшов її. То була дерев'яна решітка на завісах із вербової лози, а замикалася вона за допомогою цвяха і мотузка. Граф Монте-Крісто відразу ж упорався з тим причандаллям, і хвіртка відчинилася.
Він опинився у маленькому садочку футів із двадцять завдовжки і з дванадцять завширшки; із одного боку він був облямований тією частиною загороди, де було хитре причандалля, яке ми вже змалювали під назвою хвіртки, а другою прилягав до старої вежі, оповитою плющем і заквітчаної жовтими левконіями та гвоздиками.
Ніхто не сказав би, що та вежа, уся у зморшках і квітах, мов бабуня, яку прийшли привітати внуки, могла б розповісти чималенько жахливих драм, якби в неї був ще й голос на додачу до тих грізних вух, які давнє прислів'я визнає за стінами.
Через садок можна було пройти доріжкою, посипаною червоним піском і обсадженою густим самшитом, що ріс тут, либонь, уже довгенько, – його відтінки захопили зір Делякруа, нашого сучасного Рубенса. Доріжка та мала вигляд вісімки, вона повертала й перепліталася, тож на місцині, що мала площу кроків із двадцять, можна було прогулятися, ступнувши кроків із шістдесят.
Ніколи ще Флорі, веселій і юній богині добрих латинських садівників, не служили так запопадливо і щиро, як у тому маленьку садочку.
Справді, на двох десятках ружових кущів у горідчику не було ані однісінького листочка зі слідами мух, жодної жилочки, попсованої зеленими попелицями, що плюндрують і поїдають рослини на вогкому ґрунті. Адже в садку було досить-таки вогко, про що свідчила чорна, мов сажа, земля і густе листя дерев. Утім, природну вогкість швидко заступила б штучна, завдяки діжці зі стоячою водою, закопаній у кутку того саду, де у зеленій рясці непорушно завмерли ропуха і жаба, які, певне, через невідповідність характерів, постійно сиділи із протилежних боків кола, обернувшись одне до одного спинами.
На доріжках не було жодної травинки, у горідчику жодної бур'янини; жодна пані не пестить і не поливає так ретельно кактуси, герані й рододендрони у своєму квітнику, як це робив господар того садка, якого ще не видно було.
Зачинивши за собою хвіртку і зачепивши шворку за цвях, граф Монте-Крісто зупинився й уважно озирнув той маєточок.
– Напевно, телеграфіст має садівників або ж і сам захоплюється садівництвом, – сказав він собі.
Зненацька він натрапив на істоту, що зачаїлася за візком із листям, ось та істота зі здивованим вигуком випросталася, і граф Монте-Крісто побачив куцого чоловічка, якому було років із п'ятдесят, – він збирав суниці й розкладав їх на виноградному листі.
У нього було дванадцять виноградних листків і майже стільки ж ягід суниці.
Підводячись, чоловічок мало не впустив додолу ягоди, листки і полумисок.
– Збираєте врожай? – усміхнувся йому граф Монте-Крісто.
– Вибачте, пане, – відказав чоловічок, прикладаючи руку до картуза, – я, щоправда, не нагорі, але я допіру звідти зліз.
– Не турбуйтеся через мене, друже мій, – сказав граф Монте-Крісто, – збирайте ягоди, якщо це ще не всі.
– Лишилося ще десять, – відказав чоловічок, – бачите, ось одинадцять, а в мене їх двадцять одна, на п'ять більше, ніж торік. Воно й не диво, весна цього року була тепла, а суницям, пане, треба сонечко. Тим-то замість шістнадцяти, які були торік, у мене тепер, бачте, одинадцять уже зібраних, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять... О Боже, двох нема! Вони ж іще вчора були, мосьпане, вони були тут, я певен цього, я їх полічив. Либонь, це син тітоньки Сімони набешкетував, я бачив, як він сьогодні вештався тут уранці! Ото шибеник малий, краде у садку! Мабуть, не знає, чим це може скінчитися!
– Авжеж, це не жарт, – сказав граф Монте-Крісто. – Але треба взяти до уваги молодість злочинця і бажання поласувати.
– Авжеж, – відказав садівник, – та мені не легше від цього. Проте ще раз прошу вибачити мені, шановний пане... може, ви начальник, а я змушую вас чекати?
Він перелякано розглядав графа Монте-Крісто і його блакитний фрак.
– Заспокойтеся, друже мій, – відказав граф Монте-Крісто з усмішкою, що, за його бажанням, могла бути така моторошна і така зичлива, та цього разу служила виразом тільки зичливості, – я ніякий не начальник, що прийшов вас перевіряти, а просто мандрівник; мене привела сюди цікавість, і я навіть шкодую, що прийшов сюди, адже бачу, що марную ваш час.
– Мій час небагато вартий, – сумно усміхаючись, відказав чоловічок. – Щоправда, він казенний, і мені не слід було б марнувати його, та мені передали, що я можу відпочити з годину, – він глянув на сонячного годинника, бо в садку біля монлерійської вежі було все що хочеш, навіть сонячний годинник, – бачте, у мене лишилося ще десять хвилин, а ягоди мої достигли, і ще один день... Та ще й вовчки їдять їх у мене, уявіть собі, мосьпане!
– Оце я вже й не подумав би собі, – поважно відказав граф Монте-Крісто. – Вовчки – недобрі сусіди, якщо вже ми не їмо їх із медом, як ото римляни робили.
– Правда? Римляни їли їх? – запитав садівник. – Їли вовчків?
– Я читав про це у Петронія.
– Та невже? Не думаю, що це було смачно, хоч і кажуть "тлустий, ніби вовчок". Та й не диво, що вони такі тлусті, якщо сплять цілісіньку днину і прокидаються тільки задля того, щоб маламурити всеньку ніч. Знаєте, торік у мене були чотири абрикоси, то вони одну погризли. Достиг у мене і персик із тонкою шкурою (єдиний, щоправда), це рідко трапляється, то вони, мосьпане, обгризли його з одного боку, того, що до стіни був, пречудовий персик, такий смачний! Я ніколи такого не їв.
– То ви його з'їли? – запитав граф Монте-Крісто.
– Авжеж, ту половину, яка лишилася після них, що ж із ним ще було вдіяти. Ох і смакота! Авжеж, вони полюбляють обирати лагоминки. Як отой шибеник пані Сімони, який, звісно ж, обрав не найгірші ягоди! Та цього року, – провадив садівник, – такого не станеться, де там, навіть якщо мені доведеться чатувати всеньку ніч, коли плоди почнуть достигати.
Граф Монте-Крісто почув усе, що йому треба було. У кожної людини є своя пристрасть, яка точить її серце, як ото у кожного плоду є свій хробак, і пристрастю телеграфіста було садівництво.
Граф Монте-Крісто почав обривати виноградне листя, яке затуляло сонце, і цим завоював серце садівника.
– Ви прийшли поглянути на телеграф, мосьпане? – запитав він.
– Так, якщо, звісно, це не забороняється вашими правилами.
– Нітрохи не забороняється, – відказав садівник, – адже в цім нема ніякої загрози: ніхто не знає й не може знати, що ми передаємо.
– Мені справді казали, – мовив граф Монте-Крісто, – що ви повторюєте сигнали, яких самі не розумієте.
– Авжеж, мосьпане, і цим я дуже задоволений, – засміявся телеграфіст.
– Чому це?
– Тому що в такий спосіб я не зазнаю жодної відповідальності. Я механізм, та й годі, якщо я дію, то від мене нічого більше не вимагають.
"А нехай йому, – подумав собі граф Монте-Крісто, – невже я натрапив на людину, яка ні до чого не прагне? Тоді мені не пощастило".
– Мосьпане, – сказав садівник, зиркнувши на сонячного годинника, – мої десять хвилин добігають краю, я мушу повернутися на місце. Може, хочете піднятися туди разом зі мною?
– Іду за вами.
І граф Монте-Крісто увійшов до вежі, де було три поверхи. У долішньому були знаряддя для обробітку землі – заступи, граблі, поливалки, що стояли попід стінами, – а більше там не було нічого.
На другому поверсі було звичне чи радше нічне помешкання службовця, тут стояло убоге хатнє начиння, ліжко, стіл, два стільці, кам'яна умивальниця, були тут і жмути сухого зілля, що висіли на стінах, граф Монте-Крісто побачив пахучий горошок та іспанські боби, їхні зерна чоловічок зберігав разом зі стручками, і все це він зі старанням ученого оздобив відповідними наличками.
– Скажіть, добродію, а багато часу треба, щоб вивчити телеграфну справу? – запитав граф Монте-Крісто.
– Не навчання довго триває, а понадштатна служба.
– А скільки платні вам дають?
– Тисячу франків.
– Скупенько.
– Та воно так, але ж, як бачите, ще й житло дають.
Граф Монте-Крісто уважно озирнув помешкання.
– Бракує лишень, щоб він тримався за це помешкання...