Проте, зрештою, це був дуже добродушний пан. Він зовсім по-дружньому ставився до молодших офіцерських чинів і завжди розповідав їм, скільки з'їв і випив усіляких смачних речей, поки його здолала подагра.
Коли Швейка приставили до бригади й за наказом чергового офіцера повели з відповідними паперами до полковника Гербіха, у того сидів поручник Дуб.
За кілька днів після походу Санок — Самбір з поручником Дубом знову сталася нова пригода. За Фельштином одинадцята маршова рота зустріла транспорт коней. Їх гнали до драгунського полку в Садову Вишню.
Поручник Дуб і сам не знав, як це трапилось, але йому заманулося продемонструвати перед надпоручником Лукашем своє вміння їздити верхи. Він скочив на коня і зник разом з ним у долині струмка. Пізніше поручника Дуба знайшли в невеличкій трясовині. Кінь його так міцно посадив туди, що найвправніший садівник не спромігся б зробити це краще. Коли поручника за допомогою аркана витягли звідти, він ні на що не нарікав, лише тихо стогнав, немов перед смертю. Його відвезли до штабу бригади, повз яку проходила рота, і поклали там у невеличкий лазарет.
За кілька днів він оклигав, і лікар сказав, що йому ще двічі або тричі змастять спину й живіт йодом, а тоді він може сміливо наздоганяти свою частину.
Тепер поручник сидів у полковника Гербіха й говорив з ним про найрізноманітніші хвороби. Він знав про загадкове зникнення Швейка під Фельштином і, коли раптом побачив його, голосно закричав:
— А, так ти знову тут? Багатьох тварюк чорти носять по світі, але ще гіршими бестіями вони повертаються. І ти один з таких.
Для повноти картини слід додати, що поручник Дуб під час своєї пригоди з конем дістав невеличкий струс мозку, і тому ми не повинні дивуватися з того, що, підбігши до Швейка впритул і закликаючи бога на боротьбу з ним, Дуб волав у віршах:
— Отче, глянь, волаю до тебе! Димом сокриті від мене гармати гримучі, несамовито літають стріли із свистом, а я до тебе, отче, волаю, ти, що вирішуєш битви, мене поведи на цього гультяя... Де ти досі блукав, ледарю? Чий це ти мундир натяг на себе?
Треба ще додати, що в канцелярії хворого на подагру полковника панував демократичний дух, — правда, тільки між нападами подагри. У полковника бували всі чини, щоб вислухати його міркування з приводу набряклого пальця, що відгонив скислою м'ясною юшкою.
В ті хвилини, коли полковник Гербіх не відчував болю, в його канцелярії товклася сила-силенна всіляких офіцерських чинів, бо в такі виключні хвилини він завжди був дуже веселий, та говіркий, збирав навколо себе слухачів і розповідав їм масні анекдоти, що на нього дуже добре впливало, а його співрозмовникам давало нагоду вимушено сміятися, слухаючи старі анекдоти, мабуть, ще з часів генерала Лаудона.
Служити у полковника Гербіха в такі періоди було дуже легко, всі робили що хотіли. В якому б штабі не з'явився полковник Гербіх, там обов'язково крали й викидали різні коники. Так було й сьогодні. Разом зі Швейком до канцелярії полковника напхалося багато офіцерів.
Усі мовчки чекали, що буде далі, а полковник тим часом вивчав лист до штабу бригади, написаний майо* ром з Перемишля.
Тільки поручник Дуб вів далі розмову зі Швейком у звичайній для нього милій манері:
— Ти мене ще не знаєш, та коли взнаєш, то від страху подохнеш.
Полковник не зовсім розумів лист майора, бо той диктував цей документ іще під впливом легенького отруєння алкоголем.
Незважаючи на це, полковник Гербіх був у доброму настрої, бо й учора, і сьогодні йому не дошкуляв прикрий біль і його великий палець поводився зовсім як смирна овечка.
— Так що ти, голубе, утнув? — спитав він Швейка таким ласкавим голосом, що у поручника Дуба аж закололо під серцем і примусило відповісти замість Швейка:
— Цей солдат, пане полковнику, — відрекомендував він Швейка, — вдає йолопа, щоб ідіотизмом маскувати свої негідні вчинки. Я, щоправда, не ознайомлений із змістом присланого акта, та, напевно, і на цей раз лайдак, як я здогадуюся, знов щось устругнув і, очевидно, в великому масштабі. Якби ви мені, пане полковнику, дозволили ознайомитись із змістом акта, я, безсумнівно, міг би вам навіть дати певні вказівки, як з ним обійтися.
Звернувшись до Швейка, він сказав йому по-чеському:
— Ти п'єш із мене кров, правда?
— П'ю, — з гідністю відповів Швейк.
— Ось погляньте на нього, пане полковнику, — по-німецькому промовив поручник Дуб, — його ні про що не можна запитати. Взагалі з ним неможливо говорити. А колись-таки найде коса на камінь, і доведеться його суворо покарати. Дозвольте, пане полковнику...
Поручник Дуб заглибився в акт, складений майором із Перемишля, і, дочитавши його до кінця, вигукнув тріумфуюче:
— Тепер тобі амінь! Куди ти подів казенну форму?
— Я її залишив на греблі ставка, коли пробував, чи зручно російським солдатам ходити в цьому лахмітті, — відповів Швейк. — Це все, власне, не що інше, як одна велика помилка.
Швейк почав розповідати поручникові. Дубу, скільки неприємностей він витерпів через цю саму помилку. Коли він скінчив своє оповідання, поручник Дуб заверещав:
— Ось тепер ти мене взнаєш! Ти розумієш, що це значить загубити казенне майно?
Знаєш, що це значить, негіднику, втратити під час війни мундир?
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — якщо солдат утратить форму, йому мусять видати нову.
— Господи Ісусе Христе! — вигукнув поручник Дуб. — Ти, дурний бараняко, ти, собача печінко, якщо ти й далі так заграватимеш зі мною, то після війни ще сто років служитимеш понадстроково.
Полковник Гербіх, що досі сидів спокійно за столом, раптом скорчив страшну міну, бо його палець, який доти поводився тихо, із смирної овечки перетворився на розлюченого тигра, на електричний струм у 600 вольт, на живу кістку, поволі роздроблювану молотком на щебінь. Полковник Гербіх лише махнув рукою і закричав
голосом людини, яку поволі підсмажують на рожні:
— Геть усі, подайте мені револьвер!
Це була знайома картина, і всі кинулись за двері разом зі Швейком, якого виштовхали в коридор конвоїри. Залишився тільки поручник Дуб. Ця хвилина здавалась йому дуже слушною, щоб використати її проти Швейка. І Дуб сказав скривленому від болю полковникові:
— Насмілюсь звернути вашу увагу, пане полковнику, цей солдат...
Полковник занявчав і жбурнув у поручника чорнильницею.
Переляканий поручник Дуб козирнув і, пробелькотівши: "Звичайно, пане полковнику..." — зник у дверях.
Потім ще довго з полковникової канцелярії лунали рев і виття. Нарешті страдницькі зойки вщухли. Полковників палець зненацька знов обернувся у смирну овечку. Напад подагри минув, полковник подзвонив і наказав знову привести Швейка.
— Так що ж із тобою скоїлося? — спитав він Швейка. Біль ущух, і полковник відчував таке блаженство, немов грівся на сонечку, на морському березі.
Приязно всміхаючись полковникові, Швейк розказав усю свою одіссею і доповів, що він ординарець одиннадцятої маршової роти дев'яносто першого полку і що він взагалі не знає, як вони там без нього дадуть собі раду.
Полковник теж усміхнувся, а потім віддав такий наказ: "Виписати Швейкові військовий квиток через Львів до станції Золтанець, куди завтра повинна прибути його маршова рота. Видати Швейкові зі складу нове казенне обмундирування та шість крон вісімдесят два гелери на дорогу, замість харчів".
Коли Швейк у новому австрійському мундирі покидав штаб бригади, прямуючи на вокзал, біля штабу стовбичив поручник Дуб. Він дуже схвилювався, коли Швейк чітко, по-військовому зголосився до нього, показав папери і турботливо запитав, чи не має пан поручник переказати щось пану надпоручникові Лукашу.
Поручник Дуб не спромігся нічого іншого сказати, лише: "Abtreten!" — і, дивлячись услід Швейкові, тільки пробурмотів сам до себе: "Ти мене ще взнаєш, їй-богу, ти мене ще взнаєш".
* * *
На станції Золтанець зібрався весь батальйон капітана Саґнера, за винятком ар'єргарду — чотирнадцятої роти, яка десь загубилася, коли обходили Львів.
Увійшовши в містечко, Швейк опинився в зовсім новому середовищі. Із загального руху можна було зробити висновок, що передова, де йдуть запеклі бої, не дуже й далеко. Усюди, куди не глянь, стояла артилерія і обози. З кожного будинку виходили солдати різних полків, а серед них вирізнялися німці з рейху. Вони з аристократичним виглядом роздавали австріякам сигарети зі своїх багатих запасів.
Біля німецьких кухонь на площі стояли навіть бочки з пивом, де німецьким солдатам на обід і вечерю точили в казанки пиво, а навколо тих бочок, як ласі коти, огиналися занедбані австрійські солдати з роздутими від брудного підсолодженого відвару цикорію животами.
Пейсаті євреї в довгих лапсердаках вимахували руками, показуючи один одному на хмари диму на заході. Всюди кричали, що це на ріці Буг горять Утішков, Буськ і Дерев'яни.
Було виразно чути гарматний гуркіт. В іншому місці кричали, що росіяни
бомбардують з боку Грабова Кам'янку-Струмилову і що бої ідуть уздовж усього Бугу, а вояки затримують утікачів, які вже хотіли повернути за Буг, до своїх хат.
Всюди панувало безладдя, і ніхто напевне не знав, чи росіяни перейшли знову в наступ, чи продовжують свій нескінченний відступ по всьому фронту.
До головної комендатури містечка патрулі польової жандармерії щохвилини водили яку-небудь перепуджену єврейську душу, обвинувачувану в поширенні фальшивих, вигаданих чуток. Потім цих нещасних євреїв до крові шмагали й відпускали додому з побитими задами. І ось, потрапивши в таке безладдя, Швейк намагався розшукати в містечку свою маршову роту. Вже на вокзалі в етапному управлінні в нього мало не виник конфлікт. Коли підійшов до стола, де давали інформацію солдатам, які шукали свої частини, якийсь капрал почав репетувати, чи, бува, Швейк не хоче, щоб він сам пішов розшукувати його маршову роту. Швейк відповів, що він тільки
хоче знати, де тут у містечку розквартирована одинадцята маршова рота дев'яносто першого полку такого чи такого маршового батальйону.
— Для мене дуже важливо, — підкреслював Швейк, — знати, де одинадцята маршова рота, бо я її ординарець.
На його нещастя, біля сусіднього столу сидів якийсь штабний писар. Той зірвався, як тигр, і загарчав на Швейка:
— Ти, свинячий вилупню, так ти ординарець і не знаєш, де твоя маршова рота?
Поки Швейк зібрався відповісти, штабний писар зник у канцелярії і за хвилину привів звідтіля гладкого поручника, який виглядав так велично, наче був власником великої м'ясної фірми.
Етапне управління було водночас вовчою ямою для здичавілих солдатів, які всюди швендяли і, мабуть, усю війну шукали свої частини, товклися по етапах і надзви-.
чайно охоче стояли у чергах біля столів в етапних управліннях, де висів напис "Minagegeld" 1.
1 Гроші на харчі (нім.).
Коли ввійшов гладкий поручник, фельдфебель вигукнув:
— Струнко!
А поручник спитав Швейка:
— Де твої папери?
Швейк показав свої папери, поручник, переконавшись у правильності його маршруту від штабу бригади в Золтанець до роти, повернув їх Швейкові і, милостиво сказавши капралові біля стола: "Поінформуйте його", — замкнувся в сусідній канцелярії.
Тільки-но за ним зачинилися двері, штабний писар узяв Швейка за плече і, довівши його до дверей, дав йому таку інформацію:
— Гляди, смердючко, щоб і духу твого тут не було.
Отже, Швейк знову опинився в цьому хаосі й став тепер шукати когось знайомого з батальйону.