Коли мій батько брав участь у змовах, то робив це не від любові до імператора, а з ненависті до Бурбонів; найстрашніше в нім було те, що він ніколи не боровся за нездійсненні утопії, а тільки за те, що справді можливе, і при цьому дотримувався страшної теорії монтаньярів, які не зупинялися ні перед чим, щоб доскочити своєї мети.
– Ось бачите, – сказав граф Монте-Крісто, – у тім і річ. Нуартьє й Д'Епіне зіткнулися на політичному ґрунті. Хоч генерал Д'Епіне і служив у війську Наполеона, у душі він був роялістом, правда ж? Адже це той самий, котрого вбили якось уночі після того, як він вийшов із бонапартистського клубу, куди його запровадили, сподіваючись знайти в нім спільника?
Вільфор майже із жахом глянув на графа Монте-Крісто.
– Може, я помиляюся? – запитав той.
– Навпаки, – сказала пані де Вільфор, – так воно і є. Тим-то мій чоловік, щоб пустити в непам'ять усі згадки про колишню ворожнечу, вирішив поєднати любов'ю двох дітей, що їхні батьки ненавиділи один одного.
– Пречудова думка! – сказав граф Монте-Крісто. – Милосердна думка, світське товариство має зустріти її оплесками. Справді, було б чудово, якби панна Нуартьє де Вільфор стала прозиватися панею Франц Д'Епіне.
Вільфор здригнувся і глянув на графа Монте-Крісто, ніби хотів прочитати у глибині його серця той намір, який продиктував йому ті слова.
Та на графових вустах сяяла звична привітна усмішка, тож і цього разу королівський прокурор, попри його проникливість, знову не побачив нічого, крім позірності.
– Тому, – провадив Вільфор, – хоча втрата дідового маєтку і велике лихо для Валентини, я все ж таки не думаю, що це може завадити її шлюбові. Не думаю, що пана Д'Епіне може збентежити ця грошова втрата; він побачить, що я таки вартий більше цієї суми, адже я жертвую нею задля того, щоб дотриматися мого слова, та й, гадаю, він візьме до уваги й те, що Валентина й так успадкувала після матері великий маєток, який перебуває під орудою маркіза і маркізи де Cен-Меранів, її діда і баби з материнського боку, а вони обоє дуже люблять її.
– І вони заслуговують того, щоб їх любили і доглядали так само, як робить це Валентина і стосовно пана Нуартьє, – докинула пані де Вільфор. – Утім, десь за місяць, не пізніш, вони приїдуть до Парижа, і Валентині після такої образи нічого буде вічно сидіти коло Нуартьє, як оце сиділа вона досі.
Граф Монте-Крісто прихильно вислуховував безладний хор голосів, де бриніло ображене самолюбство й обманута корисливість.
– Заздалегідь прошу вибачити мені те, що зараз я скажу, – помовчавши, озвався він, – та мені здається, що як пан Нуартьє і позбавляє спадку панну де Вільфор, яка винна в тому, що хоче вийти заміж за людину, батька якої він ненавидів, усе ж таки він не може закинути цього нашому любому Едуарові.
– Правда ж, пане графе? – вигукнула пані де Вільфор із неповторним виразом на обличчі. – Це ж несправедливо, страшенно несправедливо? Бідолашний Едуар такий самий внук пана Нуартьє, як і Валентина, проте якби вона не виходила заміж за Франца Д'Епіне, Нуартьє лишив би їй свій маєток. Та й, зрештою, Едуар – носій родового прізвища, а Валентина, навіть якщо дід позбавить її спадку, усе одно буде утричі заможніша, ніж він.
Граф Монте-Крісто і слова не промовив, тільки уважно слухав.
– Знаєте, пане графе, – сказав Вільфор, – не будемо говорити про ці родинні клопоти. Авжеж, мій маєток побільшить прибутки бідняків, а за нашого часу вони і є справжнісінькими багатіями. Авжеж, батько мій позбавив мене законних надій, та ще й без вини з мого боку, проте я учиню як тверезий і шляхетний чоловік. Я обіцяв панові Д'Епіне прибутки з цього капіталу, і він отримає їх, навіть якщо мені задля цього доведеться зазнати найтяжчих поневірянь.
– А все ж таки, – устряла пані де Вільфор, весь час повертаючись до думки, що знай переслідувала її, – може, ліпше посвятити Д'Епіне в цю прикру історію, щоб він сам повернув слово, яке йому ми дали?
– Це було б велике лихо! – вигукнув Вільфор.
– Велике лихо? – перепитав граф Монте-Крісто.
– Авжеж, – трохи заспокоївшись, відказав Вільфор, – невдатний шлюб, хоч і через грошові непорозуміння, завжди кидає тінь на наречену, та й різні давні чутки оживуть, а я хотів покласти їм край. Пан Д'Епіне, якщо він порядна людина, вважатиме себе ще дужче пов'язаним тим, що Валентину позбавили спадку, а то вийшло б, що він керувався захланністю, – ні, цього й бути не може.
– Я теж так гадаю, – сказав граф Монте-Крісто, уважно дивлячись на пані де Вільфор, – і якби я був таким близьким другом пана де Вільфора, щоб можна було давати поради, то сказав би так: оскільки пан Франц Д'Епіне, здається, має повернутися, то треба орудувати справою так, щоб вона вже не зійшла на пропасть, одне слово, я розпочав би боротьбу, яка може скінчитися тільки на честь пана де Вільфора.
Королівський прокурор зрадів і підвівся, а його дружина трохи зблідла.
– Чудово, – сказав Вільфор, – оце я і хотів почути, тож я скористаюся вашою порадою, – докинув він, подавши руку графові Монте-Крісто. – Отож, прошу всіх у домі вважати, що те, що сталося сьогодні, не має ніякого значення: наші плани залишаються незмінні.
– Мосьпане, – сказав граф Монте-Крісто, – візьму на себе сміливість запевнити вас, що світське товариство, хоч яке несправедливе було б воно до вас, усе ж таки оцінить вашу рішучість: ваші друзі будуть пишатися вами, а пан Д'Епіне, навіть якби йому довелося взяти панну де Вільфор без будь-якого посагу, хоч це й не так, буде щасливий пов'язати себе з родиною, де вміють піднестися до такої самопожертви, щоб дотриматися свого слова і виконати свій обов'язок.
І, сказавши те, граф Монте-Крісто підвівся і зібрався вже йти.
– Ви покидаєте нас, пане графе? – поспиталася пані де Вільфор.
– Я мушу це зробити, шановна пані, адже я заглянув до вас лише задля того, щоб нагадати вам про вашу обіцянку бути у мене в суботу.
– Невже ви могли подумати, що ми забудемо про це?
– Ви дуже ласкаві, пані, адже пан де Вільфор клопочеться такими важливими і часом невідкладними справами...
– Мій чоловік дав слово, пане графе, – сказала пані де Вільфор, – а ви могли упевнитися, що він вірний йому навіть у тому випадку, коли він чимало втрачає від цього, тут же він може тільки виграти.
– Обід відбудеться у вашому домі на Єлисейських Полях? – запитав Вільфор.
– Ні, – відказав граф Монте-Крісто, – і тим більше цінуватиму я вашу самовідданість, тому що це станеться за містом.
– За містом?
– Атож.
– І де? На околиці Парижа?
– Коло самісінької брами, за півгодини їзди від застави: в Отеї.
– В Отеї? – вигукнув Вільфор. – Утім, правда-таки, адже дружина казала, що ви мешкаєте в Отеї, бо їй допомогу надали у вашому домі. А в якому місці Отея?
– На вулиці Фонтен.
– На вулиці Фонтен? – здушеним голосом перепитав Вільфор. – А номер будинку який?
– Двадцять вісім.
– То це вам продали дім маркіза де Сен-Мерана? – вигукнув Вільфор.
– Маркіза де Сен-Мерана? – перепитав граф Монте-Крісто. – А той дім належав маркізові де Сен-Меранові?
– Авжеж, – відказала пані де Вільфор, – і, уявіть собі, пане графе, яке диво...
– Що саме?
– Ви згодні, що це гарний дім, еге ж?
– Чудовий.
– А мій чоловік ніяк не хотів оселитися в ньому.
– Ох, мосьпане, – сказав граф Монте-Крісто, – це упередження, якого я не можу втямити.
– Не люблю я Отей, – насилу пробурмотів королівський прокурор.
– Та, сподіваюся, ваша антипатія не сягне так далеко, – занепокоєно мовив граф Монте-Крісто, – що я не матиму приємності бачити вас у мене.
– Ні, пане графе... сподіваюся... повірте, я постараюся... – пробурмотів Вільфор.
– Ні, жодних відмовок я й чути не хочу, – відказав граф Монте-Крісто. – У суботу, о шостій вечора, чекаю вас, і якщо ви не приїдете, я зможу подумати, що з цим маєтком, який уже двадцять років безлюдний, пов'язано щось моторошне, якась кривава легенда.
– Я приїду, пане графе, приїду, – квапливо відказав Вільфор.
– Дякую, – сказав граф Монте-Крісто. – А тепер дозвольте попрощатися.
– Справді, пане графе, ви сказали, що мусите покинути нас, – мовила пані де Вільфор, – і навіть хотіли було сказати, чому саме, та якраз мова зайшла про інше.
– Ох, люба пані, – відказав граф Монте-Крісто, – боюся навіть зізнатися вам, куди я оце подамся.
– Все одно скажіть.
– Як справжнісінький роззява, я збираюся поглянути на одну річ, про яку я часом цілі години мріяв.
– Що ж воно таке?
– Телеграф.
– Телеграф? – перепитала пані де Вільфор.
– Авжеж, телеграф. Мені часом випадало бачити гожої днини біля шляху, на пагорбі, ці чорні суглобисті руки, що здіймаються догори, немов лапи величезного жука, і, запевняю вас, я завжди дивився на них схвильовано. Я думав про те, що ті дивні знаки, які так чітко розтинають повітря і передають за сотні льє невідому волю тієї людини, що десь там сидить за столом, іншій людині, що сидить наприкінці лінії за другим столом, вимальовуються на сірих хмарах чи блакитному небосхилі тільки силою бажання цього могутнього владаря, думав я про духів, сильфів[56], гномів, – і сміявся. Та в мене ніколи не з'являлося бажання зблизька роздивитися цих величезних комах із білим черевом і кощавими чорними лапами, тому що я боявся знайти під їхніми кам'яними покрівлями маленьку людську істоту, страшенно поважну, дуже педантичну, напхану науками, кабалістикою або чаклунством. Та якось я дізнався, що будь-яким телеграфом орудує нещасний службовець, який отримує щорічно тисячу двісті франків і цілісінький день споглядає не небо, як ото астроном, не воду, як ото рибалка, не краєвид, як ото мандрівець, а таку саму комаху з білим черевом і чорними лапами, свого кореспондента, що перебуває за чотири чи п'ять льє від нього. Тоді мені стало цікаво поглянути зблизька на цю живу лялечку, на те, як вона з глибини свого кокона грається з сусідньою лялечкою, сіпаючи шворку за шворкою.
– І ви туди їдете?
– Я туди їду.
– На який телеграф? Міністерства внутрішніх справ чи Обсерваторії?
– Нізащо; там я зустріну людей, що захочуть розповісти мені те, чого не хочу я знати, і будуть силоміць пояснювати мені таємницю, якої й самі не тямлять. Нехай йому дідько, я хочу зберегти мої ілюзії про комах, досить того, що я згубив ілюзії щодо людей.