– Ви нас більш не любите?
Старий мимохідь глянув на Вільфора, потім на його дружину і з глибокою ніжністю зупинив погляд на Валентині.
– Послухай, дідусю, – сказала вона, – якщо ти мене любиш, то як же узгодити твою любов із тим, що ти зараз робиш. Ти мене знаєш, ти знаєш, що я ніколи не думала про твої гроші. Та й кажуть, наче я отримала великий спадок після моєї матінки, навіть дуже великий. Поясни, у чім же річ?
Нуартьє зиркнув палаючим поглядом на Валентинину руку.
– Моя рука? – запитала вона.
– Так, – дав на здогад Нуартьє.
– Її рука! – вигукнули присутні.
– Панове, – устряв Вільфор, – ви ж бачите, що все це марно і що мій сердешний батько не при своєму розумі.
– Я розумію! – вигукнула раптом Валентина. – Моє заміжжя, правда ж, дідусю?
– Так, так, так, – тричі повторив недвига, блискаючи розгніваним поглядом щоразу, як піднімав повіки.
– Ти невдоволений нами через моє заміжжя, еге?
– Так.
– Безглуздя якесь! – сказав Вільфор.
– Перепрошую, мосьпане, – сказав нотаріус, – усе це, навпаки, дуже логічне і, як на мене, цілком випливає одне з другого.
– Ти не хочеш, щоб я виходила заміж за Франца Д'Епіне?
– Ні, не хочу, – відказав погляд старого.
– І ви позбавляєте вашу внучку спадщини за те, що вона виходить заміж проти вашого бажання? – вигукнув нотаріус.
– Так, – відказав Нуартьє.
– То якби не цей шлюб, вона стала б вашою спадкоємицею?
– Авжеж.
Довкола Нуартьє запало глибоке мовчання.
Нотаріуси радилися один з одним, Валентина із вдячною усмішкою дивилася на діда, Вільфор кусав свої тонкі вуста, його дружина не могла приховати радості, що несамохіть відбилася на її обличчі.
– Проте мені здається, – сказав нарешті Вільфор, перший урвавши мовчання, – що тільки я можу судити, наскільки потрібен нам цей шлюб. Тільки я розпоряджаюся рукою моєї доньки, я хочу, щоб вона вийшла заміж за пана Франца Д'Епіне, і вона буде його дружиною.
Валентина обіллялася сльозами й упала у фотель.
– Мосьпане, – сказав нотаріус, звертаючись до старого, – як хочете ви розпорядитися вашим маєтком у тому випадку, якщо панна Валентина вийде заміж за пана Д'Епіне?
Старий сидів непорушно.
– Але ж ви маєте намір ним розпорядитися?
– Авжеж, – дав на здогад Нуартьє.
– На користь когось із вашої родини?
– Ні.
– На користь бідняків?
– Так.
– А ви знаєте, що закон не дозволить вам зовсім обділити вашого сина? – запитав нотаріус.
– Так.
– То ви будете орудувати тільки тією частиною, якою можете розпоряджатися згідно з законом?
Нуартьє сидів непорушно.
– Ви й далі наполягаєте на тому, щоб орудувати всім вашим маєтком?
– Так.
– Але ж після вашої смерті чинність заповіту буде заперечуватися?
– Ні.
– Мій батько знає мене, мосьпане, – сказав Вільфор – Він знає, що воля його для мене свята, і розуміє, що в моєму становищі я не судитимуся з бідняками.
Погляд Нуартьє сяяв перемогою.
– То що ж ви будете вирішувати, мосьпане? – запитав нотаріус Вільфора.
– Нічого. Мій батько так вирішив, і я знаю, що він не змінює своїх рішень. Мені залишається тільки скоритися. Ці дев'ятсот тисяч франків підуть із нашої родини і збагатять притулки для вбогих, та я не буду скорятися примхам старигана і вчинятиму, як підказує мені сумління.
І Вільфор пішов собі разом із дружиною, давши батькові змогу робити так, як йому хочеться.
Того ж таки дня заповіт було укладено: припровадили свідків, документ прочитали, старий схвалив його, заповіт запечатали і віддали на зберігання панові Дешану, нотаріусові родини Вільфорів.
III. Телеграф
Повернувшись до своїх покоїв, подружжя Вільфорів дізналося, що у вітальні на них чекає граф Монте-Крісто, який прибув із візитом. Пані де Вільфор була надто збурена, щоб відразу вийти до нього, тож пішла до своєї спальні, а королівський прокурор, що був більш упевнений у собі, подався простісінько до вітальні. Та хоч як умів він панувати над собою, хоч як володів виразом свого обличчя, усе ж таки не зумів приховати своєї похмурості, і граф Монте-Крісто, на вустах якого сяяла промениста усмішка, звернув увагу на його стурбований і понурий вигляд.
– Що з вами, пане де Вільфоре? – запитав він після перших привітань. – Може, я прийшов саме тієї хвилі, як ви написали якийсь тяжкий акт звинувачення?
Вільфор спробував усміхнутися.
– Ні, пане графе, – відказав він, – у цьому випадку я сам є жертвою. Я програв справу, а над актом звинувачення попрацювали випадок, упертість і відсутність розуму.
– Що ви маєте на увазі? – запитав граф Монте-Крісто з добре удаваним співчуттям. – У вас і справді поважні прикрощі?
– Не варто й казати, пане графе, – відказав Вільфор із гірким спокоєм, – дрібниці, просто гроші втратив.
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто, – втрата грошей – дрібниця, якщо володієш таким маєтком, як у вас, і таким величним філософським розумом, як ваш!
– Тим-то, – сказав королівський прокурор, – я і стурбований не через гроші, хоч усе ж таки дев'ятсот тисяч франків варті того, щоб за ними пошкодувати чи принаймні засмутитися на мить. Мене засмучує понад усе оця гра долі, випадку, наперед визначеності, хтозна, як назвати ту силу, що завдала мені такого удару, знищила мої надії на багатство і, може, зруйнувала майбутнє моєї доньки через примху старигана, що змалів на схилі віку.
– Ого! Нічогенько! – вигукнув граф Монте-Крісто. – Дев'ятсот тисяч франків, кажете? Правда ваша, ця сума варта того, щоб за нею пошкодував навіть філософ, але хто ж це так вас засмутив?
– Мій батько, я розповідав вам про нього.
– Пан Нуартьє? Та невже? Але ж ви, наскільки я пам'ятаю, казали, що він геть паралізований і втратив усі спромоги?
– Авжеж, фізичні спромоги, тому що він не може рухатися, не в змозі говорити, та попри це він мислить, він бажає, він діє, як бачите. Я пішов од нього п'ять хвилин тому, а він зараз диктує двом нотаріусам свій заповіт.
– То він що, заговорив?
– Ні, але змусив себе зрозуміти.
– У який спосіб?
– Поглядом. Очі його живуть і, як бачите, завдають смерті.
– Друже мій, – заходячи до вітальні, сказала пані де Вільфор, – мені здається, ви перебільшуєте.
– Шановна пані... – вклонився їй граф Монте-Крісто.
Пані де Вільфор відповіла йому найчарівнішою усмішкою.
– Що я чую від пана де Вільфора? – запитав граф Монте-Крісто. – Що за незрозуміла немилість?
– Незрозуміла, авжеж! – сказав королівський прокурор, стенувши плечима. – Стареча примха!
– А хіба нема способу змінити це рішення?
– Та є, – сказала пані де Вільфор, – і тільки від мого чоловіка залежить, щоб той заповіт склали не на збиток Валентині, а, навпаки, на її користь.
Побачивши, що подружжя почало говорити загадками, граф Монте-Крісто вдав байдужого і почав з величезною увагою і очевидним схваленням спостерігати за Едуаром, що наливав чорнила у пташину поїлку.
– Люба моя, – сказав Вільфор дружині, – ви знаєте, що я не схильний корчити із себе патріарха у хаті й ніколи не думав собі, ніби доля світу залежить він мого поруху. Та все ж таки потрібно, щоб моя родина рахувалася з моїми рішеннями і щоб дурість дідугана і примхи дитини не руйнували планів, які я давно задумав. Барон Д'Епіне був моїм другом, ви це знаєте, і його син був би для нашої доньки найліпшим чоловіком.
– То, як на вашу думку, – сказала пані де Вільфор, – Валентина змовилася з ним?.. Справді, вона завжди була проти цього шлюбу, і я не здивуюся, якщо все, що ми допіру бачили й чули, виявиться просто виконанням того плану, який вони заздалегідь склали.
– Повірте, – сказав Вільфор, – що так не відмовляються від капіталу в дев'ятсот тисяч франків.
– Вона відмовилася б і від світу, адже рік тому вона хотіла піти в монастир.
– Дарма, – сказав Вільфор, – кажу вам, цей шлюб відбудеться!
– Усупереч волі вашого батька? – спиталася пані де Вільфор, намагаючись зіграти на іншій струні. – Це таки не жарт!
Граф Монте-Крісто вдавав, ніби не слухає, та не пропускав жодного слова з тієї розмови.
– Шановна пані, – мовив де Вільфор, – мушу сказати, що я завжди поважав мого батька, тому що природне синівське почуття поєднувалося в мені з усвідомленням його моральної переваги, врешті, і тому що батько для нас удвічі священний: як наш творець і як наш пан, та все ж таки не можу я вважати тепер розумним старого, який, пам'ятаючи про свою ненависть до батька, ненавидить і сина, отож із мого боку було б кумедно узгоджувати мою поведінку з його примхами. Не перестану з величезною повагою ставитися до пана Нуартьє і без нарікань прийму ту грошову покару, якої він мені завдав, та рішення моє залишиться непохитним, і світ розсудить, на чиєму боці був здоровий глузд. Я видам мою доньку за барона Франца Д'Епіне, бо вважаю, що це добрий і почесний шлюб, та й, зрештою, мені хочеться видати мою доньку за того, хто мені подобається.
– Ти ба, – сказав граф Монте-Крісто, у якого королівський прокурор весь час просив схвалення, поглядаючи на нього, – ти ба! То пан Нуартьє, як випливає з ваших слів, позбавляє панну Валентину спадку за те, що вона виходить заміж за барона Франца Д'Епіне?
– Та в тім-то і причина, – стенув плечима Вільфор.
– Принаймні видима причина, – докинула пані де Вільфор.
– Дійсна причина, мосьпані. Повірте, я добре знаю мого батька.
– Можете ви це збагнути? – запитала молода жінка. – Чим, скажіть на милість, пан Д'Епіне гірший від будь-кого іншого?
– Справді, – відказав граф Монте-Крісто, – я зустрічав пана Франца Д'Епіне, це ж син генерала де Кенеля, згодом барона Д'Епіне?
– Атож, – відказав Вільфор.
– Він видався мені дуже гарним юнаком.
– Тим-то і певна я, що це тільки привід, – сказала пані де Вільфор. – Старі стають деспотами з тими, кого люблять, і пан Нуартьє просто не хоче, щоб його внучка виходила заміж.
– Та, може, у цієї ненависті є якась інша причина? – запитав граф Монте-Крісто.
– О Боже, хіба ж я знаю?
– Може, політична антипатія?
– Справді, мій батько і батько пана Д'Епіне жили в буремні роки, я застав тільки останні дні тієї пори, – сказав Вільфор.
– Ваш батько був начебто бонапартист? – запитав граф Монте-Крісто. – Пам'ятаю, ніби ви казали щось про це.
– Мій батько був передовсім якобінець, – сказав Вільфор, забувши від хвилювання про обережність, – і тога сенатора, яку накинув йому на плечі Наполеон, змінила тільки його вбрання, та не його самого.