Я хотів попросити її побачитися з Тредльсом, але щойно я натякнув на це, як вона втекла до своєї кімнати і замкнулася там. Отже, я вийшов до Тредльса сам, і ми вирушили назад.
– Не могло б бути краще, – сказав Тредльс, – і, знаєш, вони дуже приємні старі леді. Я зовсім не здивуюсь, якщо ти одружишся на кілька років раніше за мене, Копперфілде.
– Чи твоя Софі грає на якомусь музичному інструменті, Тредльсе? – запитав я, сповнений гордості.
– Софі досить добре знається на фортепіано, щоб навчати гри своїх маленьких сестричок, – сказав Тредльс.
– А чи вона співає? – допитувався я.
– Авжеж, вона іноді співає романси, щоб трохи підбадьорити своїх родичів, коли в них настрій поганий, – сказав Тредльс. – Співати вона, звичайно, не вчилась.
– А чи співає вона під акомпанемент гітари? – не вгамовувався я.
– О, звичайно, ні! – відповів Тредльс.
– А малює вона?
– Зовсім ні, – сказав Тредльс.
Я пообіцяв Тредльсу, що він почує, як Дора співає, і побачить кілька зразків її образотворчого мистецтва. Він відповів, що буде дуже радий, і ми попрямували додому плече до плеча, веселі та задоволені. У дорозі я заохочував його до розмов про Софі, і мені дуже подобалося, що він так любить її. У думках я порівнював її з Дорою, і це порівняння було Дорі на користь, але я щиро визнавав, що наречена Тредльса, очевидно, цілком йому підходить.
Звичайно, бабуся моя була негайно ознайомлена з успішним завершенням наради і з усім, що говорилося та робилося під час неї. Міс Бетсі була щаслива, що бачить мене щасливим, і пообіцяла завітати до тіток Дори без жодних зволікань. Але цієї ночі, доки я писав листа до Агнес, бабуся моя так довго походжала по кімнатах, що мені здалося, ніби вона збирається ходити так аж до ранку.
Я написав Агнес палкого і вдячного листа, розповівши про всі добрі наслідки, які випливли з її поради. Зворотною поштою я дістав відповідь. Її лист був сповнений надії, певності і радості. Відтоді вона завжди здавалася мені щасливою.
Тепер у мене було ще більше справ і клопоту, ніж раніше. Щодня мені доводилося ходити до Гайгета, а після цього йти до Путні було досить складно; але, природно, я хотів ходити туди так часто, як тільки міг. Ходити туди на чай, як ми умовилися спочатку, виявилося майже зовсім неможливим. Тому я випросив у міс Лавінії дозволу відвідувати їх кожного суботнього вечора, не порушуючи привілею щодо відведеної для мене неділі. Отже, кінець кожного тижня був найприємнішим часом для мене, і цілий тиждень мені допомагали перемагати труднощі думки про обіцяні суботу і неділю.
У мене тягар з плечей впав, коли я побачив, що моя бабуся і Дорині тітки врешті-решт дійшли згоди значно легше, ніж я міг очікувати. Через кілька днів після наради бабуся зробила візит до них, а ще через кілька днів Дорині тітки завітали до неї в повному параді і за всіма правилами. Після цього було ще кілька подібних, але більш дружніх обмінів візитами, що відбувалися через кожні три-чотири тижні. Щоправда, бабуся моя дуже бентежила Дориних тіток, бо була байдужа до всяких умовностей і ходила до Путні в найбільш незвичайні часи – то відразу після сніданку, то саме перед чаюванням; до того ж вона носила свій капелюшок найоригінальнішим способом, зовсім не звертаючи уваги на забобони сучасної цивілізації з цього приводу. Але Дорині тітки незабаром визнали за краще пробачити моїй бабусі її ексцентричність і мужність заради її твердого розуму; і хоч бабуся іноді перемивала кісточки Дориним тіткам, висловлюючи єретичні думки про різноманітні церемонії, але вона любила мене достатньо, щоб пожертвувати деякими своїми примхами заради загальної гармонії.
Єдиним членом нашого маленького товариства, який рішуче відмовлявся пристосуватися до обставин, був Джіп. Він не міг бачити мою бабусю без того, щоб негайно не показати всі свої зуби, забитися під крісло і гарчати; раз у раз він тоскно вив, немов бачити її було занадто для його почуттів. Ми випробували всі засоби вплинути на нього – пестили, лаяли, шмагали його, одного разу навіть принесли його до Букінгем-Стрит (де він миттю накинувся на двох бабусиних кішок, вселивши жах у душі всіх спостерігачів); але ніщо не могло примирити його з присутністю моєї бабусі. Іноді йому начебто набридала така впертість, і на кілька хвилин він ставав приязним; але одразу після цього він підіймав угору свій носик і вив так люто, що лишалося тільки зав'язати йому очі і покласти його в грілку. Врешті-решт, щойно повідомляли про прибуття моєї бабусі, Дора негайно загортала свого песика в рушник і клала його в цю схованку.
Все йшло спокійно, але одна річ дуже турбувала мене. Справа в тому, що всі начебто змовилися вважати Дору якоюсь милою іграшкою. Моя бабуся, з якою Дора швидко заприятелювала, завжди називала її Маленькою квіточкою; і радістю життя міс Лавінії було пестити її, розчісувати їй кучері, чепурити її та взагалі поводитися з нею, наче з милою дитинкою. Певна річ, міс Клариса робила те саме, що й її сестра. Як не дивно це мені здавалось, але всі вони поводилися з Дорою приблизно так, як Дора поводилася з Джіпом.
Я вирішив поговорити про це з Дорою; і одного дня, коли ми гуляли в околицях Путні (по якомусь часі міс Лавінія дозволила нам гуляти вдвох), я висловив їй своє бажання, щоб вона змусила їх поводитися з нею інакше.
– Бо ж ти знаєш, серденько моє, – доводив я, – ти вже не дитина.
– Починається! – сказала Дора. – Тепер ти будеш сердитися.
– Сердитися, моя люба?
– Я певна, що вони дуже добрі до мене, – сказала Дора, – і я дуже щаслива.
– Чудово! Але, життя моє, – сказав я, – ти можеш бути дуже щасливою і тоді, коли з тобою поводитимуться розумно.
Дора докірливо глянула на мене (які в неї дивні були оченята!), а потім почала схлипувати, кажучи, що коли я не люблю її, то чому це я так домагався заручин з нею! І чому це я тепер не піду геть, якщо не можу терпіти її!
Що міг я зробити, як не осушити поцілунками її сльози і розповісти, як ніжно її люблю.
– Бачиш, яка я чутлива! – сказала Дора. – Не треба бути жорстоким зі мною, Доді!
– Жорстоким, дорогоцінна моя любове? Хіба ж я хотів би або міг би бути жорстоким з тобою, хоч би мені за це обіцяли всі скарби світу?
– Тоді не звинувачуй мене, – мовила Дора, складаючи свої губки брунькою, – і я буду доброю!
Згодом я зовсім розчулився: вона сама, з власної ініціативи, попросила мене дати їй ту кухарську книжку, про яку я колись говорив, і показати їй, як вести рахунки, бо колись я обіцяв їй це. У наступний свій візит я приніс із собою том (спочатку я віддав його гарненько оправити, щоб він був не такий сухий і мав привабливіший вигляд) і, коли ми гуляли по луках, показав їй стару книжку господарських записів моєї бабусі, подарував їй кілька розрахункових табличок, рейсфедер і гарненьку коробочку з олівцями, щоб вона практикувалась у домашньому господарстві.
Але від кухарської книжки у Дори заболіла голова, а від цифр вона розплакалася. Вони не хочуть складатися, казала вона. Тому вона стерла всі цифри і прикрасила всі таблички малюнками букетиків і портретами з мене та Джіпа.
Тоді я спробував напівжартівливо навчати її домашнього господарства під час наших прогулянок суботніми вечорами. Іноді, наприклад, коли ми проходили повз м'ясника, я казав:
– Уяви собі, лялечко моя, що ми вже одружились, і ти б хотіла купити баранячу лопатку на обід. Чи знала б ти, як купити?
Тоді обличчя моєї гарненької Дори ставало сумним, і вона знову дула свої губки брунькою, немов вважала за значно краще затулити мої вуста поцілунком.
– Чи знала б ти, як треба купувати м'ясо, серденько? – наполягав я іноді, коли знаходив у собі сили лишатися непохитним.
Тоді Дора трохи замислювалась, а потім з тріумфом відповідала.
– Авжеж, м'ясник сам знає, як її продати, а мені навіщо треба знати? Ах ти, дурненький хлопчику!
Тож коли я одного разу спитав Дору, зазираючи до книжки, що б вона зробила, коли б ми вже одружились, а я сказав їй, що хочу скуштувати якоїсь доброї ірландської страви, приміром, битого м'яса під соусом, вона відповіла, що наказала б куховарці приготувати саме цю страву. Розв'язавши питання таким чином, вона обійняла мою шию своїми рученятами і засміялася так чарівно, що я весь розтанув у блаженстві.
Отже, кухарська книжка була приречена здебільшого на те, щоб лежати в кутку, а Джіп мав стояти на ній на задніх лапках. А втім, Дора була така задоволена, коли тренувала Джіпа ставати на цей п'єдестал з рейсфедером у зубах, що я ладен був з тією ж метою купити їй ще один примірник кухарської книги.
І ми знову поверталися до гітари, до малювання квітів, до пісень про те, що ніколи не кинемо танцювати, тра-ля-ля, тра-ля-ля, і на цілий тиждень знову ставали щасливими. Іноді в мене з'являлося бажання натякнути міс Лавінії, що вона занадто вже пестить володарку мого серця; але іноді, на своє власне здивування, я сам вдавався до цього гріха та починав поводитися з нею, як з іграшкою – це, щоправда, траплялося не дуже часто.
IV. Лихо
Я відчуваю, що не моя справа згадувати, – хоч би цей рукопис і був призначений лише для моїх очей, – як завзято працював я над тією жахливою стенографією, які швидкі успіхи мала моя праця, підсилена почуттям глибокої відповідальності перед Дорою та її тітками. Я додам лише дещо до того, що вже писав про свою наполегливість у той період мого життя, про терплячість і безнастанну енергію, які в той час почали визрівати в мені і які, наскільки можу судити про себе, складають єдину міцну сторону в моєму характері, якщо в мене є хоч одна; додам лише, що в цій енергії і наполегливості знайшов я джерело мого успіху. Мені дуже щастило в життєвих справах; багато людей працювали ще впертіше за мене, але їхні успіхи й наполовину не могли дорівнятися до моїх; та я ніколи не міг би досягти того, чого досяг, якби не призвичаївся до пунктуальності, порядку та дбайливості, якби не вирішив зосереджувати всі свої думки лише на одному предметі водночас, зовсім не думаючи про інші складні справи, які чекали на мене після цієї праці. Бог свідок, я пишу це не для самовихваляння. Людина, яка переглядає своє життя, як я переглядаю своє, переходячи тут від однієї сторінки до іншої, чинила б дуже несумлінно, якби стала запевняти, що вона не закопала в землю жодного таланту, не змарнувала жодної нагоди на шляху до загального і свого власного добробуту, і що в серці її ніколи не відбувалася боротьба між знадливими почуттями, які здатні звернути нас з правильного шляху.