Але ти молода, гарна, доброго роду, всім відомі твої хороші прикмети, — тому я не сумніваюсь, що не один шляхтич проситиме твоєї руки у братів твоїх і кревних, як про мене прийде лиха звістка; чи хотітимеш ти, чи ні, а будеш змушена мимоволі їм підкоритися. З сієї-то причини я й прошу тебе, щоб ти ждала мене до призначеного реченця, і аж ніяк не довше.
— Я зроблю все, що зможу, — сказала жінка, — щоб дотримати свого слова, а як і змусять мене вчинити інакше, то принаймні ваше прохання виконаю неодмінно. Молю Бога, щоб він за сей час не привів ні мене, ні вас до такої крайності.
Сеє сказавши, пані з плачем обняла мессера Торелла і, знявши з свого пальця персня, оддала мужеві, промовивши:
— Як умру я, може, раніше, ніж із вами побачусь, то, дивлячись на сей перстень, згадуйте про мене.
Він узяв того персня, сів на коня і, попрощавшись із усіма, рушив у дорогу. Доїхавши з супутниками своїми до Генуї, він сів тут у галеру, поплив у море і через деякий час прибув до Аккри, де приєднався до всього християнського війська. Та в війську, як на те, почала лютувати пошесть велика і моровиця, і султанові удалося, — чи то вже завдяки розуму своєму, чи щастя таке мав, — зайняти в полон усіх майже недогибків християнських; пішов той ясир по різних городах агарянських у тюрми.
Між тими полонянами був і мессер Торелло; йому припало сидіти в олександрійській тюрмі. Ніхто його там не знав, та він боявся й одкриватись будь-кому; з тої гіркої нужди почав він там птахів мисливих до ловів заправляти, бо в сьому ділі великий був із нього майстер. Скоро слава про нього дійшла й до самого Саладіна; він визволив його з темниці і взяв до себе за сокольника. Мессер Торелло, якого султан узивав не інакше як Джавуром (себто, по-їхньому, християнином), не впізнав Саладіна, так само як і той його, і витав душею в рідній Павії; кілька разів поривався він тікати, та все йому не щастило. Одного разу, коли до Олександрії прибули якісь генуезці, щоб викупити в Саладіна декількох своїх городян, і мали вже вертатись додому, мессер Торелло надумав написати до своєї жінки, що він живий і постарається якнайшвидше прибути до неї, тож нехай його почекає. Так він і зробив, упрохавши одного генуезця, котрого випадком знав, щоб він уручив того листа настоятелеві Золотоверхого Петрівського собору, який доводився йому рідним дядьком.
Отак бідував мессер Торелло в неволі, коли се одного разу Саладін заговорив із ним про птахів, і він осміхнувся, по-своєму якось ворухнувши губами; Саладінові запам'ятався той порух, ще коли він був у нього в Павії. От пригадав він собі того гостинного шляхтича й почав пильно придивлятись до свого невільника: здалось йому, що се він і є. Обірвавши розмову про птахів, Саладін спитав його зненацька:
— Скажи, Джавуре, з якого ти західного краю родом?
— Володарю, — одказав йому мессер Торелло, — я ломбардець, сам із міста Павії, чоловік убогий і простого роду.
Як почув те Саладін, то майже цілком упевнився в своєму здогаді; він зрадів і подумав собі: "Аж ось коли Бог погодив мені, що я можу оддячити йому за його гостинність"! Не сказавши йому більше ні слова, він велів розікласти в одній кімнаті усю свою одежу, а тоді повів його туди й спитав:
— Поглянь, Джавуре, чи нема серед сії одежі такої, що була б тобі по знаку?
Мессер Торелло почав розглядатись і незабаром помітив той одяг, що жінка його подарувала Саладінові; хоч він і не думав, що то той самий, проте сказав йому:
— Володарю, такої тут ніби немає; тільки отся одежа, та ще ота схожа на ту, в яку я колись одягнувся був разом із трьома переїжджими купцями, що в мене гостювали.
Тоді Саладін, не мігши далі стриматись, обійняв його ласкаво і сказав:
— Ви — мессер Торелло д'Істрія, а я — один із трьох купців, що то їм дружина ваша подарувала сю одежу. Тепер настав час показати вам свій товар, щоб ви — пам'ятаєте, що я казав вам на прощання? — упевнились цілковито, хто ми такі.
Почувши сеє, мессер Торелло зрадів, та воднораз і засоромився: радів тому, що приймав колись у себе такого гостя, а соромився, бо йому здавалось, що бідно дуже його вшанував. Тоді Саладін сказав:
— Мессере Торелло, сам Бог прислав вас до мене: знайте ж, що тепер не я, а ви тут господар.
Обидва вони несказанно раділи сій зустрічі. Саладін наказав одягти його по-царському і, вивівши його до своїх найславетніших пашів, промовив чимало слів, вихваляюючи його великодушність та гостелюбність; вкінці сказав, щоб кожний, кому дорога його ласка, оддавав сьому чужинцеві таку пошану, як би й власній його особі, — всі однині так і робили при султановім дворі, та найбільше ті вельможі, що гостювали в його домі разом із Саладіном.
Тая несподівана велич і слава, що випала тут мессерові Тореллу, примусила його забути на деякий час про ломбардські справи, тим більше, що він був певен, що його лист дійшов до дядька. Та в той день, коли Саладін обгорнув християнський табір і зайняв у полон майже все військо, серед тих вояків помер і був похований один провансальський лицар, птах дрібного льоту, на ймення Торелло з Діня; тим багато хто з війська, де мессера Торелла в Істрії знали як одважного воїна, почувши, що помер мессер Торелло, подумали, що то був Торелло не з Діня, а з Істрії, а як незабаром усіх узято в полон, то так ніхто до ладу й не дізнався правди; тим деякі італійці повернулись додому з такою вісткою, — були серед них навіть такі балакуни, що бачили, мовляв, на власні очі, як він помер і як його ховали. Дійшли ті чутки до жінки його і до родичів, — боже, що там було суму того і скорботи! Та хіба лише у них — у всіх, хто сього лицаря знав.
Довга б то була річ оповідати, як журилася, побивалась і плакала його жінка; кілька місяців тяглася та жалоба, а потім, як туга вже трохи попустила, до неї почали свататись найславніші ломбардські шляхтичі, і брати її та інші родичі стали вмовляти її, щоб ішла знову заміж. Кілька разів вона одмовлялась, плачучи, та вкінці мусила скоритись волі кревних — сказала тільки, що тоді вийде заміж, як мине той реченець, що дав їй мессер Торелло.
Поки ж там у Павії отак до жінки з короткими гужами приступали і до весілля тиждень, може, чи що, зоставалось, мессер Торелло зустрів в Олександрії одного чоловіка, котрого бачив, як він сідав разом із тими генуезцями на галеру; от велів він його до себе покликати й спитав, як їм плавалось і коли вони прибули до Генуї.
— Мій пане, — одказав той, — нещастя спостигло тую галеру; чув я на Криті, де висадився, що поблизу Сицилії налетів на неї страшний вітер-північник і одкинув кудись на мілини берберійські, так що ніхто не врятувався; і моїх двоє братів теж там загинули.
Мессер Торелло повірив його словам, — а вони таки були цілком правдиві, — і згадав, що через кілька день кінчається той реченець, що давав він жінці, а що до Павії не дійшло од нього жодної вістки, то він був певен, що жінка притьмом вийде заміж. Так йому стало гірко й досадно, що і їжа не йшла на душу; ліг у постіль та й лежить, коли б уже, думає, померти швидше.
Як довідався про те Саладін, що дуже його любив, прийшов до нього і, розпитавши про причину його журби й недуги, докоряв, чому він раніше йому того не сказав, а тоді почав заспокоювати його, запевняючи, що як він його тільки послухає, то зможе повернутись до призначеного терміну в Павію. Та й розказав йому, як те можна буде влаштувати.
Мессер Торелло пойняв віри Саладінові, бо й раніше вже чув не раз, що такі штуки робились; він підбадьорився трохи і почав прохати в Саладіна, щоб він не барився дуже. Тоді Саладін наказав одному своєму ворожбитові, який не раз уже показав йому своє уміння, щоб він за одну ніч чарами переніс мессера Торелла на ліжкові в Павію; ворожбит запевнив, що все буде зроблено, треба тільки буде для того мессера Торелла приспати. Саладін повернувся до мессера Торелла, що твердо наважився або згинути, або повернутись до Павії на призначений термін, і сказав йому так:
— Мессере Торелло, якщо ви так вірно любите дружину вашу і боїтесь, щоб вона не вийшла заміж за іншого, то, бачить Бог, я не можу вам за се дорікати, бо з усіх жінок, яких я будь-коли бачив, вона заслуговує найбільшої любові й похвали за звичаї свої і обичаї (не кажу вже нічого про красу, бо то тільки цвіт марний). Дуже любо мені було б, як уже доля привела вас сюди, щоб увесь той час, який іще судилось прожити і вам, і мені, ми пробули тут разом, яко рівноправні володарі мого царства. Та вже як не дав мені того Бог, як ви наважились або загинути, або прибути вчасно до Павії, то я був би радий теж довідатись про те загодя, щоб я міг допровадити вас до дому вашого з такою почестю, шанобою і супроводом, яких вимагає ваша доблесть. Та се тепер неможливо, бо ви бажаєте перенестись туди негайно; ну що ж, доведеться мені припровадити вас туди таким способом, як я вам казав.
— Пане мій любий, — одказав на те мессер Торелло, — і без цих слів учинки ваші цілком достатньо показали мені ваше до мене благовоління, якого я жодною мірою не заслужив; я живу й помру, вірячи в щирість вашу, хоч би ви мені нічого й не сказали. Та я вже твердо на все наважився і прошу вас одного тільки — щоб те, що ви хочете для мене зробити, було зроблене швидше, бо завтра минає останній день реченця, до якого мене мають ждати.
Саладін одповів йому, що все вже для того підготоване. Другого дня, маючи намір вирядити його тої ночі, він велів поставити в великій залі велике, розкішне ліжко з оксамитними та грезетовими, як у них заведено, перинами, а зверху постелити укривало, штудерно сипане буйними перлами та самоцвітами, що потім тут у нас і ціни йому не склали, і дві подушки, що для такої постелі годились. Зробивши сеє, він загадав одягти мессера Торелла, що вже трохи поздоровшав, у сарацинську одежу, прегарну і препишну, що зроду такої ніхто не бачив, а голову завинути, по їхньому звичаю, довгою чалмою. Було вже нерано, коли Саладін із пашами своїми пішов до тієї кімнати, де лежав мессер Торелло, і почав йому казати, мало не плачучи:
— Мессере Торелло, близиться та година, що має нас із вами розлучити, а тим що я не можу ані сам вас супроводити, ані жодного іншого супроводу дати (сього зробити неможливо при такому способу мандрівки), то прийшов я сюди, в кімнату, попрощатися з вами.