Це одна з найліпших партій, що на них могла розраховувати Валентина; той, кого ми їй обрали і чиє ім'я вам, певне, знайоме, родовитий і заможний, а його спосіб життя і смаки будуть для неї запорукою щастя. Ідеться про Франца де Кенеля, барона Д'Епіне.
Поки його дружина виголошувала ту невеличку промову. Вільфор просто-таки вп'явся в обличчя старого. Тільки пані де Вільфор вимовила Францове ім'я, аж в очах Нуартьє, що були такі знайомі його синові, щось здригнулося, і поміж його повіками, що розтулилися мов губи, які мають щось сказати, сяйнула блискавиця.
Королівський прокурор, що знав про відкриту ворожнечу, яка колись існувала поміж його батьком та батьком Франца, зрозумів, що означає той спалах і хвилювання, та вдав, ніби нічого не помітив, і заговорив услід за дружиною.
– Ви пречудово розумієте, мосьпане, як важливо, щоб Валентина, якій незабаром мине дев'ятнадцять років, нарешті була влаштована. Проте, обговорюючи все це, ми не забули і про вас і заздалегідь домовилися, що Валентинин чоловік погодиться якщо й не жити з нами, – утім, це ще могло б і завдавати клопоту молодому подружжю, – то принаймні погодиться на те, щоб ви жили з ними, адже Валентина вас дуже любить, і ви, напевне, любите її теж. Отож, ваше звичне життя ні в чому не зазнає змін, і різниця буде лиш у тім, що вас буде доглядати двоє дітей, а не одне.
Блискучі очі Нуартьє наллялися кров'ю.
Либонь, у душі старого відбувалося щось страшне, певне, крик болю і гніву, не знаходячи собі виходу, його душив, тому що лице його стало червоне мов буряк, а губи посиніли.
Вільфор спокійно відчинив вікно і сказав:
– Душно тут, і панові Нуартьє тяжко дихати.
Потім повернувся на місце, та лишився стояти.
– Цей шлюб, – укинула пані де Вільфор, – до душі панові Д'Епіне і його рідні, утім, яких тільки двоє – дядько й тітка. Його мати вмерла під час його народження, а батька вбили у 1815 році, коли дитині було два роки, тож він залежить лише від себе.
– Загадкове вбивство, – сказав Вільфор, – і винуватці його лишилися невідомі; підозра витала над багатьма головами, та не впала на жодну.
Нуартьє зробив таке зусилля, що губи його скривилися, наче для посмішки.
– Утім, – провадив Вільфор, – справжні винуватці, котрі знають, що то вони вчинили той злочин, котрих за життя може спіткати людське правосуддя, а по смерті правосуддя небесне, були б раді опинитися на нашому місці й мати змогу запропонувати свою доньку Францові Д'Епіне, щоб усунути навіть найменшу тінь підозри.
Нуартьє опанував себе вольовим зусиллям, якого було годі чекати від безпомічного недвиги.
– Авжеж, я розумію вас, – відказав його погляд Вільфорові, і в погляді тому відбилося глибоке презирство і гнів.
На той погляд, що його він добре збагнув, королівський прокурор лише стенув плечима.
Потім кивнув дружині, щоб вона підвелася.
– А тепер, – сказала пані де Вільфор, – дозвольте нам попрощатися. Може, хочете, щоб Едуар зайшов привітатися з вами?
Давно вже домовлено було, що старий висловлює згоду, заплющуючи очі, відмову – кліпанням, а як йому треба висловити якесь бажання, то зводить очі угору.
Якщо він хотів бачити Валентину, то заплющував праве око.
Якщо гукав Барруа, то заплющував ліве.
Почувши пропозицію пані де Вільфор, він шалено закліпав.
Пані де Вільфор побачила, що він рішуче відмовляється, і закусила губу.
– То я пришлю до вас Валентину, – сказала вона.
– Так, – відказав старий, хутко заплющивши очі.
Подружжя де Вільфорів уклонилося і вийшло, звелівши погукати Валентину, яку вже передніше попередили, що вдень вона буде потрібна дідусеві.
Рожева від хвилювання Валентина увійшла до дідового покою. Їй досить було глянути на нього, щоб збагнути, як потерпає її дід і як йому кортить побалакати з нею.
– Дідусю, – вигукнула вона, – що сталося? Тебе засмутили, і ти гніваєшся?
– Так, – відказав він, заплющивши одне око.
– На кого ж? На мого батька... ні. На пані де Вільфор... теж ні. На мене?
Старий дав на здогад, що так.
– На мене? – здивовано перепитала Валентина.
Старий знову зробив той знак.
– Що ж я вкоїла, дідусю? – вигукнула Валентина.
Жодної відповіді. Вона провадила:
– Я сьогодні ще не бачилася з тобою, значить, тобі щось про мене сказали?
– Так, – хутко відказав погляд старого.
– Спробую відгадати, у чім річ. Боже милий, запевняю тебе, дідусю... Ага, он воно що! Пан із панею де Вільфор були тут допіру, еге ж?
– Так.
– І це вони сказали тобі те, що розгнівало тебе? І що ж воно може бути? Хочеш, я піду й запитаю в них, щоб знати, за що мені просити в тебе вибачення?
– Ні, ні, – відказав погляд.
– Ти лякаєш мене! Що вони таке сказали?
І вона замислилася.
– Здогадуюся, – сказала вона тихіше і підійшла до старого. – Може, вони казали про моє заміжжя?
– Так, – відказав розгніваний погляд.
– Я розумію, ти гніваєшся за те, що я мовчала. Але, бачиш, вони мені суворо заборонили тобі казати про це, вони й мені не казали нічого, і я цілком випадково дізналася про ту таємницю, то й не була з тобою щира. Вибач, дідусю.
Погляд, що знову став непорушний і байдужий, наче казав: "Мене засмучує не лише твоє мовчання".
– У чім же річ? – запитала Валентина. – Чи ти гадаєш, ніби я покину тебе, дідусю, що вийду заміж і забуду про тебе?
– Ні, – відказав старий.
– То вони сказали тобі, що пан Д'Епіне згоден, щоб ми жили разом?
– Так.
– То чому ж ти гніваєшся?
В очах старого з'явився вираз нескінченної ніжності.
– Авжеж, – сказала Валентина, – я розумію, тому що ти любиш мене?
Старий дав на здогад, що так.
– І боїшся, що я буду нещасна?
– Так.
– Ти не любиш Франца?
– Так.
– То слухай, – сказала Валентина, опускаючись навколішки коло Нуартьє й обнімаючи його обома руками. – Мені теж дуже важко, тому що і я не люблю Франца Д'Епіне.
У дідовому погляді промайнув промінь радості.
– Пам'ятаєш, як ти розгнівався на мене, бо я хотіла піти в монастир?
Під висохлими повіками старого зблиснули сльози.
– Так ось, – провадила Валентина, – я хотіла так учинити, щоб ухилитися від цього шлюбу, тому що була від нього у відчаї.
Подих недвиги став уривчастий.
– То цей шлюб дуже засмучує тебе, дідусю? Ох, якби ж ти міг допомогти мені, якби ми удвох могли завадити їхнім планам! Але ти безсилий проти них, хоч у тебе такий світлий розум і така дужа воля, – коли треба боротися, ти так само кволий, як і я оце, навіть більше. Коли ти був сильний і здоровий, ти міг би захистити мене, а тепер ти можеш тільки розуміти мене і радіти або сумувати разом зі мною. Це остатнє щастя, яке Господь забув забрати від мене.
Коли вона сказала те, в очах Нуартьє з'явився вираз такого лукавства, що дівчині здалося, наче він каже:
– Помиляєшся, я ще багато можу зробити для тебе.
– То ти можеш зробити щось для мене, дідусю? – висловила його думку Валентина.
– Так.
Нуартьє звів очі вгору. То був умовний поміж ним і Валентиною знак, що висловлював бажання.
– Що ти хочеш, дідусю? Я постараюся збагнути.
Валентина почала вгадувати, висловлюючи вголос припущення, мірою того, як вони виникали в неї, та на всі її слова старий неодмінно відказував "ні".
– Що ж, – сказала вона, – треба вдатися до рішучих заходів, якщо вже я така нездогадлива!
І вона почала називати підряд всі літери абетки, він А до Н, з усмішкою пильнуючи за очима недвиги; коли ж вона сягнула літери Н, то Нуартьє подав ствердний знак.
– Ага! – мовила Валентина. – Те, що ти хочеш, розпочинається з літери Н... значить, ми маємо вдатися до літери Н? І що ж нам треба від тієї Н? На, не, ні, но...
– Так, так, так, – відказав старий.
– То це "но"?
Валентина принесла словника і, поклавши його перед Нуартьє, розгорнула його; побачивши, що погляд старого зосередився на сторінці, вона почала хутко водити пальцем згори униз, по колонках.
На слові "нотаріус" Нуартьє подав знак, щоб вона зупинилася.
– Нотаріус, – сказала вона, – ти хочеш бачити нотаріуса, дідусю?
Нуартьє дав на здогад, що справді бажає його бачити.
– То треба послати по нотаріуса? – запитала Валентина.
– Так, – дав на здогад старий.
– Треба, щоб про це знав мій батько?
– Так.
– А хутко потрібен тобі нотаріус?
– Так.
– По нього зараз пошлють. Це все, що тобі потрібно?
– Так.
Валентина підійшла до дзвоника і погукала лакея, щоб той запросив до діда пана або пані де Вільфор.
– Ти задоволений? – запитала Валентина. – А певно... ще б пак! Нелегко було здогадатися!
І вона всміхнулася дідусеві, як ото всміхаються малій дитині.
До кімнати увійшов Вільфор, якого припровадив Барруа.
– Що ви хочете, мосьпане? – запитав він недвигу.
– Тату, – сказала Валентина, – дідусь хоче бачити нотаріуса.
Почувши ту чудернацьку, а головне, таку несподівану вимогу, Вільфор обмінявся поглядом зі старим.
– Так, – дав той на здогад із твердістю, яка недвозначно свідчила про те, що з Валентининою поміччю і допомогою старого слуги, котрий знає тепер про його бажання, він ладен боротися до останку.
– Ви хочете бачити нотаріуса? – повторив Вільфор.
– Так.
– Навіщо?
Нуартьє нічого не відказав.
– Але навіщо вам здався нотаріус? – запитав Вільфор.
Погляд старого був непорушний і німий, що означало: "Я наполягаю на своєму".
– Щоб чимось допекти нам? – запитав Вільфор. – Нащо це?
– Проте, – сказав Барруа, ладен із наполегливістю, що притаманна давнім слугам, домагатися свого, – якщо мій пан бажає побачитися з нотаріусом, то він, либонь, йому й потрібен. І я піду по нотаріуса.
Барруа не визнавав інших панів, крім Нуартьє, і не дозволяв, щоб хтось у чомусь суперечив його бажанням.
– Авжеж, я хочу бачити нотаріуса, – дав на здогад старий, заплющивши очі з таким зухвалим виглядом, наче казав: "А ось подивимося, чи зважиться хтось не виконати моєї волі".
– Якщо ви так наполягаєте, то нотаріуса приведуть, та мені доведеться перепросити його за себе й за вас, тому що це буде сміх, та й годі.
– Дарма, – сказав Барруа, – я піду по нього.
І старий слуга пішов із виглядом переможця.
II. Заповіт
Коли Барруа виходив із покою, Нуартьє лукаво і значуще поглянув на внучку. Валентина зрозуміла той погляд, утямив його і Вільфор, тому що лице його спохмурніло, а брови насупилися.
Він узяв стілець і, сівши напроти батька, почав чекати.
Нуартьє дивився на нього з цілковитою байдужістю, та краєм ока він звелів Валентині не турбуватися і теж залишатися в покої.
За три чверті години Барруа повернувся разом із нотаріусом.
– Шановний пане, – сказав Вільфор, привітавшись із ним, – вас викликав присутній тут пан Нуартьє де Вільфор, загальний параліч позбавив його руху і голосу, і навіть ми самі, та й то на превелику силу, примудряємося збагнути декотрі уривки його думок.
Нуартьє глянув на Валентину, так поважно і владно, що вона відразу ж устряла до розмови.
– Я, мосьпане, розумію все, що хоче сказати мій дідусь.
– Це правда, – докинув Барруа і собі, – усе, геть-чисто все, як я вже сказав дорогою панові нотаріусові.
– Панове, – звернувся нотаріус до Вільфора й Валентини, – дозвольте сказати вам, що це якраз один із тих випадків, коли посадовець не може діяти нерозважливо, не накликаючи на себе тяжкої відповідальності.