Оддавши господареві чолом, він сказав:
— Добродію, якби взагалі можна було скаржитись на людей увічливих, то ми могли б поскаржитись на вас, — не за те, що ви нас трохи в дорозі загаяли, а за те, що примусили нас прийняти од вас таку високу ласку, якої ми нічим не заслужили, хіба що одним поклоном.
Розумний і проречистий на красне слово шляхтич одповів:
— Панове, та шана, яку я вам можу оддати, безперечно, надто мізерна задля таких осіб, якими ви є, судячи з вашого вигляду, але запевняю вас, що в околицях Павії ви не могли б ніде знайти зручнішого місця для нічлігу, тим уже вибачайте, що довелось вам трохи з шляху збочити заради такої-сякої вигоди.
Під час сієї розмови вийшли слуги, взяли у подорожніх коней і повели їх до стайні, а мессер Торелло повів трьох знакомитих гостей до покоїв, що були вже для них приготовані: там їх роззули, принесли їм вина холодного — душу обавити, а господар увесь час до вечері провадив із ними любу розмову. Саладін, його супутники і всі слуги добре знали по-латинськи, тим їм не важко було порозумітись; усім їм здавалось, що вони ще зроду не бачили ніде такого приємного, ввічливого і красномовного шляхтича. Торелло з свого боку гадав, що сі люди значніші й славніші, ніж він подумав був на них із самого початку, і йому було аж досадно, що він не може вшанувати їх сей вечір великою і велелюдною— учтою, тож вирішив надолужити завтра рано. Розповівши одному служебнику про свій намір, він послав його в Павію до дружини своєї, розумної і щедрої панії, а до міста було звідти зовсім близько, і одна брама на ніч не замикалась. Тоді господар повів гостей своїх у садок і спитав їх увічливо, хто вони такі.
— Ми купці з Кіпру, — одказав на те Саладін, — звідти ми оце і їдемо у наших справах аж до Парижа.
— Дай боже, — каже тоді мессер Торелло, — щоб у нашій країні були такі шляхтичі, як у вас на Кіпрі купці.
Поговорили вони отак якусь часину про всяку всячину, аж тут і вечеря наспіла, і господар запросив їх ласкаво до столу. Хоч вечерю готували наспіх, проте гостей прекрасно обслужили і добре вконтентували. Як прибрали з столу, мессер Торелло помітив, що гості втомились, і, поклавши їх спати у розкішні постелі, пішов і сам на спочинок.
Слуга тим часом з'їздив до Павії і переказав, що треба, своїй панії; вона ж, діючи радше по-царському, аніж по-жіноцькому, поскликала, не гаючись, друзів і численних служителів мессера Торелла, веліла приготувати все потрібне для великої урочистості, запросити на бенкет при світлі смолоскипів іменитих городян, придбати досить сукна, єдвабу і хутер, — одне слово, зробила все так, як переказав їй чоловік.
Коли настав день і гості повставали, мессер Торелло сів разом із ними на коня, велів принести своїх мисливських соколів і, повівши гостей до поблизького броду, показав їм, як вони в нього літають. Коли Саладін спитав, хто б міг провести їх до Павії, до найкращого заїзду, мессер Торелло сказав:
— Я проведу вас сам, бо й мені якраз треба туди з'їздити. Вони повірили йому і радо рушили разом із ним у дорогу.
По дев'ятій годині доїхали вже й до міста; гадаючи, що їдуть до найліпшої гостиниці, вони прибули разом із Кессером Тореллом до його дому, де їх привітало щонайменше п'ять десятків найвизначніших городян, які миттю схопились за поводи й стремена. Побачивши сеє, Саладін і його супровідники зразу зрозуміли, в чім річ, і сказали:
— Мессере Торелло, не сього ми в вас просили: ви й так уже зробили занадто багато для нас минулої ночі, більше, ніж ми того хотіли. З вашого дозволу ми поїдемо собі далі своєю дорогою.
— Панове, — одповів на те мессер Торелло, — те, що я зробив для вас учора ввечері, завдячую я більше фортуні, аніж вам, бо вона захопила вас у дорозі в таку годину, що вам хоч-не-хоч довелось завітати до мого скромного дому; що ж до сьогоднішнього ранку, то його я завдячуватиму цілковито вам, і разом зі мною сі шановні люди, що стоять навколо вас. Якщо вам здається, що буде ввічливо одмовитись пообідати з ними, то ви можете так і зробити, коли ваша хіть.
Бачить тоді Саладін, що годі відмовитись; ізліз він і супутники його з коней на превелику радість іменитим гостям, і їх поведено в покої, що вже були препишно для них опоряджені; тут вони зняли з себе подорожню одежу, освіжились трохи і згодом вступили до святково убраного залу. Тут подано їм воду — руки мити, а потім посаджено всіх до столу і пригощено чудовим обідом — багато було там різних виборних наїдків, що хоч би й самому цісареві, то не сором було б. Хоча Саладін і його супутники були неабиякими особами і звикли до всякої пишноти, але вони дивувались тому всьому і мали се за велику розкіш, зважаючи на те, що господар був, як їм було відомо, простий собі шляхтич, а не можновладний магнат.
Як обід скінчився і зі столів було прибрано, гості завели розмову про всяку всячину, та що стояла сильна спека, то павійські городяни пішли з призволу мессера Торелла одпочити, а сам він, залишившися з трьома чужосторонніми гостями, повів їх до іншої кімнати, бо хотів, щоб вони побачили все найдорожче, що він мав. Тож велів покликати туди й статечну дружину свою: вона ж, уродлива і станом висока, підійшла до них, пишно вбрана, з двома синками, наче янголятами, по боках і приязно з ними привіталась. Побачивши господиню, гості повставали, щоб ушанувати її, а потім попросили сісти коло себе і похваляли в один голос, які-то в неї гарні дітки. Коли вона розмовилась із ними по-хорошому, а мессер Торелло саме кудись на хвильку вийшов, то спитала в них чемненько, звідки вони й куди путь верстають, на що гості дали їй таку саму відповідь, як перше її мужеві. Тоді пані сказала їм, усміхаючись:
— Ну, то бачу я, що тут і моє жіноче піклування може вам у пригоді стати: прошу вашої ласки, любії гості, не погребуйте невеличким гостинцем, що зараз вам сюди принесуть. Правда, жінки по малій спромозі своїй малі і приноси приносять, то прошу вже вас, прийміть, що є — хоч і не дорогий дарунок, зате од щирого серця. Тоді веліла принести кожному по парі плащів, та не таких, як ото купці або міщани носять, а панських, підшитих один єдвабом, а другий хутром, три жупани-злотоглави та тонкої ільняної білизни і сказала:
— Візьміть собі отсе, отак одягла я і мужа свого; не погребуйте і білизною: хоч вона й не дорога, та може знадобитись — жінки од вас далеко, проїхали ви вже багато, а ще ж скільки їхати; купці ж, я знаю, звикли до охайності та чепурності.
Вельможні гості дивом дивували, бачивши, що мессер Торелло нічим для них не скупиться: і шати ж дарує їм такі розкішні, зовсім не купецькі; чи не здогадався, буває, хто вони такі?
— Добродійко, — сказав один із них, — великі се дарунки, і нам аж ніяково їх приймати; та коли ви вже так просите, то хіба ж можна одмовитись?
Тут повернувся мессер Торелло, і дружина його, приручивши гостей Божій опіці, попрощалась із ними й пішла ще й слуг їхніх деякими гостинцями обмисляти, які їм годились. Господар же впрохав після довгих розмов гостей, щоб вони погуляли в нього увесь день; поспавши трохи, вони убрались у нову одежу і поїхали верхи разом із ним на місто трохи подивитись, а як настав час вечері, попоїли до смаку посполу з іншими іменитими гостями та й лягли спочивати. Вставши назавтра рано, побачили в дворі замість своїх здорожених коней трьох здорових, як змії, ступаків і під слуг так само троє свіжих, кріпеньких коненят. Подивився на них Саладін та й каже своїм супутникам:
— Далебі, немає на всім світі другого такого ввічливого, щедрого й гостелюбного чоловіка, як сей; якщо королі християнські так королюють, як сей лицар лицарює, то не здоліє султан вавилонський і одному одсіч дати, не то що всім, які проти нього лаштуються!
Зрозумівши, що й од сього дарунка їм не одмовитись, вони подякували красненько й посідали на коней. Мессер Торелло з своїми приятелями провів їх іще далеченько за місто, і хоч Саладінові прикро було з ним розлучатись, так він його за сей час улюбив, та він попрохав його, щоб уже вернувся, бо їм іще далека лежала дорога. Мессерові Тореллу теж не легко було з ними розставатись.
— Панове, — сказав він, — я зроблю так, як ви просите, та ось що вам скажу: я не знаю, хто ви такі, і не буду од вас допитуватись понад те, що ви самі з ласки вашої про себе сказали, але все-таки мені не віриться, щоб ви були купцями. Щасти вам боже!
Саладін, попрощавшися вже з іншими супровідниками, сказав мессерові Тореллу:
— Добродію, може статись, що ми ще колись покажемо вам свій товар, і тоді ви остаточно упевнитесь, хто ми такі. З Богом!
Саладін із своїми супутниками поїхав далі, твердо вирішивши, що як тільки живий буде, як не загине на війні, що от-от почнеться, то пришанує мессера Торелла з не меншою пишнотою, ніж той ушанував його; довго ще говорив він про нього з прибічниками своїми, вихваляючи і його самого, і пані його, і всі його дії та вчинки. Об'їхавши ж не без великого труда всі західні країни, він сів із своїми людьми на корабель і вернувся до Олександрії; розвідавши добре, що там і як, він заходився готуватись до оборони.
Мессер Торелло повернувся до Павії і довго ще мізкував, що то за гості в нього були, та і близько до істини не домізкувався. Коли проголошено хрестовий похід і скрізь почало збиратися рушення, мессер Торелло, хоч як жінка просила й плакала, вирішив і собі йти до війська. Налаштував усе, що треба, і, сідаючи на коня, так сказав коханій своїй дружині:
— Бачиш, жінко моя люба, рушаю я в сей похід і задля слави мирської, і заради спасіння душі своєї; звіряю на тебе все добро наше і честь. Добре знаю, куди їду, та не маю певності, чи назад вернуся: чи то ж мало який трапунок може мені притрапитись? Тим прошу я в тебе одної ласки: хоч що зо мною станеться, як не матимеш певної вістки, що я живий, то пожди мене, не виходь за іншого заміж один рік, один місяць і один день, рахуючи з сьогоднішнього, коли я од'їжджаю.
— Мессере Торелло, — одповіла йому жінка крізь сльози, — не знаю, як я буду в такому горі жити, що ти од мене їдеш, та як я переживу се горе, а з вами, боронь боже, щось трапиться, то можете бути, покіль віку вашого, певні, що я, покіль віку мого, буду жінкою мессера Торелла і зроду його пам'яті не зраджу.
— Я цілком певен, жінко, — одказав їй мессер Торелло, — що наскільки те буде залежати од тебе, ти дотримаєш сієї обітниці.