Ви знову будете сміятися з мене, Валентино, та відтоді, як я запізнався з цим чоловіком, у мене виникла безглузда думка, що все, що відбувається зі мною доброго, походить від нього. А я ж прожив на світі тридцять років, не відчуваючи ніякої потреби в такому покровителі, правда? Усе одно, ось вам приклад: він запросив мене в суботу на обід, і це цілком природно за наших стосунків, еге ж? І що ж я потім дізнався? На той обід запросив він і вашого батька та мачуху. Я зустрінуся з ними, і хто знає, до чого може призвести ця зустріч? Здавалося б, найпростіший випадок, та я почуваю в нім щось незвичайне: він вселяє в мене якусь чудернацьку певність. Я кажу собі, що цей незвичайний чоловік, який усе знає і все розуміє, хотів улаштувати мені зустріч із паном та панею Вільфор. Часом навіть, присягаюся вам, я намагаюся прочитати в його очах, чи не вгадав він мою любов.
– Друже мій, – сказала Валентина, – я вважала б вас духовидцем і не на жарт перелякалася б за ваш глузд, якби чула від вас тільки такі міркування. Невже вам здається, ніби та зустріч – не випадковість? Подумайте добре, прошу вас. Мій батько, який ніколи ніде не буває, разів із десять намагався змусити пані де Вільфор відмовитися від того запрошення, та вона, навпаки, палає бажанням побувати в домі цього незвичайного набоба і, хоч на превелику силу, домоглася все ж таки, щоб він її супроводжував. Ні, ні, повірте, на цім світі, крім вас, Максимільяне, мені нема від кого чекати допомоги, хіба що від дідуся, живого трупа, нема від кого чекати підтримки, крім моєї матінки, безтілесної тіні!
– Відчуваю, що ви маєте рацію, Валентино, і що логіка на вашому боці, – сказав Максимільян, – та ваш ніжний голос, що завжди так владно діяв на мене, сьогодні не переконує мене.
– А ваш мене, – сказала Валентина, – і, зізнаюся, якщо у вас нема іншого прикладу...
– У мене є ще один приклад, – нерішуче сказав Максимільян, – та мушу сам зізнатися, що він ще безглуздіший, аніж перший.
– Що ж, – усміхаючись, мовила Валентина, – тим гірше.
– А все ж таки, – провадив Моррель, – для мене він переконливий, бо я людина почуття, інтуїції й за десять років служби не раз уже завдячував життям раптовому навіянню, що раптом підказує відхилитися ліворуч або праворуч, щоб смертоносна куля минула мене.
– Любий Максимільяне, а може, це мої молитви зробили так, що кулі відхиляються від їхнього шляху? Коли ви там, я благаю Господа і мою матінку не за себе вже, а за вас.
– Авжеж, відколи ми пізнали одне одного, – усміхнувшись, мовив Максимільян, – а передніше, коли я ще не знав вас, Валентино?
– Ох, який ви недобрий! Що ж, якщо не хочете бути мені чимось зобов'язаним, то повернімося до прикладу, що його ви вважаєте безглуздим.
– То зазирніть у шпарину: бачите, он там, під деревом, новий кінь, що на ньому я приїхав?
– Ох і гарний! Чому ви не припровадили його сюди? Я побалакала б із ним.
– Ви самі бачите, що це дуже дорогий кінь, – сказав Максимільян. – А коштів у мене небагато, Валентино, і я, сказати б, чоловік обачний. Отож побачив я в одного гендляра цього пречудового Медеа, як я його прозиваю. Я запитав про ціну, і мені сказали: чотири з половиною тисячі франків; звісно ж, я мусив перестати ним захоплюватися і пішов собі, мушу зізнатися, засмучений, тому що кінь дивився на мене привітно, лащився до мене і гарцював піді мною дуже грайливо і просто-таки чарівливо. Того вечора в мене зібралися приятелі – Шато-Рено, Дебре і ще душ із кількоро гуляк, яких ви, слава Богу, не знаєте навіть на імена. Вирішили пограти в бульот; я ніколи не граю в карти, тому що я не такий багатій, щоб програвати, і не такий убогий, щоб намагатися виграти. Та це відбувалося у мене в домі, тож мені не залишалося нічого іншого, як послати по карти.
Коли ми сідали грати, приїхав граф Монте-Крісто. Він сів за стіл, ми почали грати, і я виграв – ледве зважуюся вам зізнатися в цім, Валентино, – виграв я п'ять тисяч франків. Гості розійшлися десь опівночі. Я не втерпів, узяв кабріолет і подався до того гендляра. Тремтячи від хвилювання, я подзвонив, і той, хто відчинив мені, либонь, узяв мене за причиннуватого. Я побіг у стайню, зазирнув у стійло. О щастя! Медеа спокійнісінько жував собі сіно. Я хапаю сідло, сідлаю коня і гнуздаю його.
Медеа скоряється всьому тому охоче. Потім, тицьнувши приголомшеному гендляреві чотири з половиною тисячі франків, я повертаюся додому чи радше цілу ніч гасаю туди й сюди Єлисейськими Полями. І знаєте, що?
У графових вікнах світилося, і мені здалося, наче я бачу на шторах його тінь.
Так ось, Валентино, я ладен присягнутися, що граф знав, як мені кортить мати того коня, і навмисне програв, щоб я міг його придбати.
– Любий Максимільяне, – сказала Валентина, – ви, бачу, великий фантазер... Недовго будете ви мене любити... Людина, котра, як ви оце, живе поетичними мріями, не зможе скніти у такій монотонній любові, як наша... Та, Боже мій, мене гукають... Чуєте?...
– Валентино, – сказав Моррель, – крізь шпарину... ваш найменшенький пальчик... щоб я міг поцілувати його.
– Максимільяне, ми ж домовилися, що будем одне для одного лише двома голосами, двома тінями!
– Як хочете, Валентино.
– Ви будете раді, якщо я вволю ваше бажання?
– О, так!
Валентина вилізла на лаву і простягнула не мізинчик у шпарину, а всеньку руку над огорожею.
Максимільян зойкнув, плигнув на тумбу, схопив те любе рученя і припав до нього палкими вустами, та тієї ж миті та рученька вислизнула з його долонь, і Моррель почув лишень, як Валентина побігла, може, наполохана тим відчуттям, якого щойно зазнала.
Частина четверта
І. Пан Нуартьє де Вільфор
Ось що сталося в домі королівського прокурора після того, як поїхала пані Данґляр із донькою, тоді як відбувалася розмова, яку ми допіру змалювали.
Вільфор із дружиною прийшов до покою свого батька; де була о тій порі Валентина, ми вже знаємо.
Привітавшись зі старим і відіславши Барруа, старого лакея, який служив у Нуартьє понад чверть століття, вони посідали.
Нуартьє сидів у великому фотелі на коліщатах, куди його садовили вранці і звідки піднімали увечері; перед ним було люстро, де відбивався весь покій, тож навіть не рухаючись – утім, це було й неможливо для нього, – він міг бачити, хто до нього заходить, хто виходить і що діється навкруги. Непорушний, мов небіжчик, він жваво й осмислено дивився на своїх дітей, церемонне привітання яких віщувало щось значне і незвичайне.
Зір і слух були єдині чуття, які, немов дві іскри, ще тліли в цьому тілі, що вже на три чверті було готове до могили, та й із цих двох чуттів лише одне могло свідчити про внутрішнє життя, що жевріло ще в цьому ідолі, і погляд, що відбивав те внутрішнє життя, скидався на далекий вогник, що вказує вночі мандрівцеві, який заблукав у пустелі, що десь є жива істота, яка чуває в безгомінні й мороці.
Зате в темних очах старого Нуартьє, із навислими над ними чорними бровами, тоді як його чуприна, що спадала на плечі, була геть біла, у цих очах – як буває завжди, коли тіло вже не слухається, – зосередилася вся потуга, уся воля, уся сила, весь розум, що колись оживляв його тіло і дух. Звісно, бракувало жесту руки, звуків голосу, порухів тіла, та той владний погляд заступав усе. Очі наказували, очі й дякували; то був труп, у якому жили очі; і не було часом нічого страшнішого, ніж оце мармурове лице, у верхній половині якого спалахував гнів або сяяла радість. Тільки троє вміли розуміти цю мову сердешного недвиги: Вільфор, Валентина і той старий слуга, що про нього ми вже казали. Та оскільки Вільфор бачив свого батька тільки вряди-годи і тільки тоді, коли від цього, сказати б, не можна було ухилитися, а як бачив, то ніяк не намагався догодити йому, навіть розуміючи, то все щастя старого становила його внучка. Завдяки самовідданості, любові й терпінню Валентина навчилася читати з очей усі думки Нуартьє. На ту німу й нікому не зрозумілу мову вона відповідала своїм голосом, личком і всією душею, ті жваві бесіди точилися поміж молодою дівчиною і цим тлінним тілом, що майже обернулося прахом, та все ж таки було людиною величезних знань, нечуваної проникливості і такої сильної волі, наскільки це можливо для духу, що був ув'язнений у тілі, яке перестало його слухатися.
Отож, Валентині пощастило вирішити нелегку задачу: розуміти думки старого і передавати йому свої, і завдяки тому вмінню майже не бувало випадку, щоб у повсякденних речах вона не цілком точно вгадувала бажання цієї живої душі чи потреби цього напівпритомного трупа.
Що ж до Барруа, то він, як ми вже казали, служив своєму панові майже двадцять п'ять років і так добре знав усі його звички, що Нуартьє майже не треба було про щось його просити.
Вільфорові не потрібна була чиясь допомога, щоб розпочати з батьком ту дивну розмову, для якої він туди і прийшов. Він сам, як ми вже казали, пречудово знав увесь батьків словник, і якщо він так рідко розмовляв із ним, то це відбувалося тільки від цілковитої байдужності. Тож він дав змогу Валентині спуститися в сад, вигнав Барруа і сів праворуч од свого батька, тоді як пані де Вільфор сіла ліворуч.
– Не дивуйтеся, мосьпане, – почав він, – що Валентина не прийшла з нами і що я відіслав Барруа; майбутня розмова не могла точитися у присутності доньки чи лакея. Пані де Вільфор і я хочемо сповістити вам важливу новину.
Обличчя Нуартьє під час того вступу залишалося безпристрасне, тоді як Вільфорів погляд, здавалося, хотів просягнути у самісіньке серце старого.
– Ми певні, пані де Вільфор і я, – провадив королівський прокурор звичним своїм крижаним тоном, який не допускав ніяких заперечень, – що ви співчутливо зустрінете цю звістку.
Погляд старого був, як і раніше, непорушний; він просто слухав.
– Ми віддаємо Валентину заміж, – провадив Вільфор.
Воскова маска не могла бути холодніша від цієї звістки, ніж обличчя старого.
– Весілля відбудеться за три місяці, – провадив Вільфор.
Очі старого були так само мертві.
І тоді озвалася пані де Вільфор.
– Нам здавалося, – квапливо заговорила вона, – що ця звістка має вас зацікавити, та й ви ж, здається, завжди приязно ставилися до Валентини; нам залишається тільки назвати вам ім'я юнака, що призначається їй.