Я не смію впасти до ваших ніг, дякувати небу за незрозумілу незаслужену нагороду. О, як повинен я ненавидіти того, але почуваю, тепер у серці моєму немає місця для ненависті.
Він тихо обняв стрункий її стан і тихо пригорнув її до свого серця. Довірливо схилила вона голову на плече молодого розбійника. Обоє мовчали.
Час летів. "Пора",— сказала нарешті Маша. Дубровський ніби прокинувся від сну. Він узяв її руку і надів їй на палець перстень.
— Якщо зважитесь звернутися до мене,— сказав він,— то принесіть перстень сюди, опустіть його в дупло цього дуба, я знатиму, що робити.
Дубровський поцілував її руку і зник між деревами.
РОЗДІЛ XVI
Сватання князя Верейського не було вже таємницею для сусідства. Кирило Петрович приймав поздоровлення, весілля готувалося. Маша з кожним днем відкладала остаточну розмову. Тимчасом поводження її з старим нареченим було холодним і вимушеним. Князя це не турбувало. Він про кохання не думав, задоволений її безмовною згодою.
Та час минав. Маша нарешті зважилась діяти і написала листа князю Верейському; вона намагалася збудити в його серці почуття великодушності, відверто признавалась, що не мала до нього найменшої приязні, благала його відмовитись від її руки і самому захистити її від влади батьківської. Вона потай вручила листа князеві Верейському, той прочитав його на самоті і нітрохи не був зворушений відвертістю своєї нареченої. Навпаки, він побачив необхідність прискорити весілля і для того визнав за потрібне показати листа майбутньому тестеві.
Кирило Петрович розлютувався; насилу князь міг умовити його нічим не виказувати перед Машею, що він знає про лист. Кирило Петрович згодився їй про це не говорити, але вирішив не гаяти часу і призначив бути весіллю другого ж дня. Князь визнав це дуже розумним, пішов до своєї нареченої, сказав їй, що лист його дуже засмутив, але що він надіється з часом заслужити її прихильність, що думка її втратити надто для нього тяжка і що він не має сили згодитись на свій смертний вирок. Після цього він чемно поцілував її руку і поїхав, не сказавши їй ні слова про вирішення Кирила Петровича.
Та ледве встиг він виїхати з двору, як батько її зайшов і просто звелів їй бути готовою на завтрашній день. Марія Кирилівна, уже схвильована розмовою з князем Верейським, залилась сльозами і кинулась до ніг батькові.
— Татоньку,— закричала вона жалібним голосом,— татоньку, не губіть мене, я не люблю князя, я не хочу бути його дружиною...
— Що це значить,— сказав грізно Кирило Петрович,— до цього часу ти мовчала і була згодна, а тепер, коли все вирішено, ти задумала вередувати й зрікатися. Будь ласка, не дурій; цим ти зі мною нічого не виграєш.
— Не губіть мене,— повторювала бідна Маша,— за що женете мене від себе геть і віддаєте чоловікові нелюбому? хіба я вам набридла? я хочу залишитися з вами, як раніш. Татоньку, вам без мене буде сумно, ще сумніше, коли подумаєте, що я нещасна, татоньку: не силуйте мене, я не хочу йти заміж...
Кирило Петрович був зворушений, але приховав своє збентеження і, відштовхнувши її, сказав суворо:
— Все це дурниці, чуєш. Я знаю краще за тебе, що потрібно для твого щастя. Сльози тобі не поможуть, післязавтра буде твоє весілля.
— Післязавтра,— скрикнула Маша,— боже мій! Ні, ні, неможливо, цьому не бути. Татоньку, послухайте, якщо вже ви вирішили погубити мене, то я знайду захисника, про якого ви й не думаєте, ви побачите, ви жахнетесь, до чого ви мене довели.
— Що? що? — сказав Троєкуров, — погрози! мені погрози, зухвале дівчисько! Та чи знаєш ти, що я з тобою зроблю те, чого ти й не уявляєш. Ти смієш мене залякувати захисником. Подивимось, хто буде цим захисником.
— Володимир Дубровський,— відказала Маша у відчаї. Кирило Петрович подумав, що вона збожеволіла, і дивився на неї з подивом.
— Добре,—сказав він їй після деякого мовчання,—жди собі кого хочеш у визволителі, а поки що сиди в цій кімнаті, ти з неї не вийдеш до самого вінчання.— 3 цим словом Кирило Петрович вийшов і замкнув за собою двері.
Довго плакала бідолашна дівчина, уявляючи все, що чекало її, але бурхлива розмова полегшила їй душу, і вона спокійніше могла міркувати про свою долю і про те, що треба було їй робити. Головне було для неї: позбутись ненависного шлюбу, доля дружини розбійника здавалась для неї раєм в порівнянні з долею, їй уготованою. Вона глянула на перстень, залишений їй Дубровським. Палко бажала вона побачитись з ним на самоті і ще раз перед вирішальної хвилиною довго порадитись. Передчуття підказувало їй, що увечері знайде вона Дубровського в саду біля альтанки; вона вирішила піти чекати його там — як тільки почне сутеніти. Смеркло. Маша приготувалась, але двері її замкнуті на ключ. Покоївка відповіла їй з-за дверей, що Кирило Петрович не звелів її випускати. Вона була під арештом. Глибоко ображена, вона сіла біля вікна і до пізньої ночі сиділа, не роздягаючись, нерухомо дивлячись на темне небо. На світанку вона задрімала, але чуйний сон її був стривожений сумними видіннями, і промені сонця, що сходило, вже розбудили її.
РОЗДІЛ XVII
Вона прокинулась, і з першою думкою встав перед нею весь жах її становища. Вона подзвонила, служниця зайшла і на її питання відповіла, що Кирило Петрович увечері їздив до Арбатова і повернувся пізно, що він дав суворий наказ не випускати її з її кімнати і дивитись, щоб ніхто з нею не говорив, що проте не видно ніяких особливих приготувань до весілля, крім того, що велено було попові не відлучатися з села ні під яким приводом. Після цих звісток служниця залишила Марію Кирилівну і знову замкнула двері.
Її слова розлютили молоду затворницю; голова її кипіла, кров хвилювалась; вона вирішила повідомити про все Дубровського і стала шукати способу переслати перстень в дупло заповітного дуба. В цей час камінець ударився в вікно її, шибка задзвеніла, і Марія Кирилівна глянула на подвір'я і побачила маленького Сашу, що робив їй таємничі знаки. Вона знала про його прихильність і зраділа йому. Вона відчинила вікно.
— Здрастуй, Саша,— сказала вона,— чого ти мене кличеш?
— Я прийшов, сестрице, довідатись від вас, чи не треба вам чого-небудь. Татко сердитий і заборонив усьому дому вас слухатися, але звеліть мені зробити, що вам треба, і я для вас усе зроблю.
— Спасибі, любий мій Сашенько, слухай: ти знаєш старий дуб з дуплом, що біля альтанки?
— Знаю, сестрице.
— То якщо ти мене любиш, побіжи туди швидше і поклади в дупло ось цей перстень, та дивись же, щоб ніхто тебе не бачив.
З цими словами вона кинула йому перстень і зачинила вікно.
Хлопчик підняв перстень, щодуху кинувся бігти — і за три хвилини опинився біля заповітного дерева. Тут він зупинився, задихавшись, оглянувся на всі боки і поклав перстень у дупло. Скінчивши справу щасливо, хотів він ту ж мить доповісти про те Марії Кирилівні, як раптом рудий і косоокий обідраний хлопчисько майнув із-за альтанки, кинувся до дуба і запустив руку в дупло. Саша прудкіше за білку кинувся до нього і вчепився в нього обома руками.
— Що ти тут робиш?—сказав він грізно.
— Тобі яке діло? — відповів хлопчисько, намагаючись від нього визволитись.
— Покинь цей перстень, рудий зайцю,— кричав Саша,— а то я тебе провчу по-свойому.
Замість відповіді той ударив його кулаком по обличчю, але Саша його не випустив — і закричав на все горло: "Злодії, злодії! сюди, сюди..."
Хлопчина силкувався від нього викрутитись. Він був, як видно, на два роки старший за Сашу і значно від нього дужчий, але Саша був вивертливіший. Вони боролися кілька хвилин, нарешті рудий хлопчик переміг. Він повалив Сашу на землю і схопив його за горло.
Але в цей час дужа рука вчепилась в його руде й щетинисте волосся, і садівник Степан підняв його на піваршина від землі.
— Ах, ти, руда бестіє,— говорив садівник,— та як ти смієш бити маленького панича...
Саша встиг схопитись і передихнути.
— Ти мене схопив під пахви,— сказав він,— а то б ніколи мене не звалив. Віддай зараз же перстень і забирайся геть.
— Аякже,— відповів рудий і, раптом крутнувшись на одному місці, звільнив свою щетину від руки Степанової. Тут він пустився був тікати, але Саша догнав його, штовхнув у спину і хлопчисько впав з усієї сили; садівник знову його схопив і зв'язав поясом.
— Віддай перстень! —закричав Саша.
— Постривай, паничу,— сказав Степан,— ми поведемо його на розправу до прикажчика.
Садівник повів полоненого на панське подвір'я, а Саша його супроводжував, з тривогою поглядаючи на свої шаровари, розірвані і замазані зеленню. Раптом усі троє опинились перед Кирилом Петровичем, що йшов оглядати свою стайню.
— Це що? — спитав він Степана.
Степан коротко описав усю подію. Кирило Петрович вислухав його з увагою.
— Ти, бешкетнику,—сказав він, звернувшись до Саші,— за що ти з ним зчепився?
— Він украв з дупла перстень, татоньку, накажіть, хай віддасть перстень.
— Який перстень, з якого дупла?
Та мені Марія Кирилівна... та той перстень...
Саша зніяковів, заплутався. Кирило Петрович нахмурився і сказав, хитаючи головою:
— Тут замішана Марія Кирилівна. Признавайся у всьому, а то так відшмагаю тебе різкою, що ти й своїх не впізнаєш.
— Їй-богу, татоньку, я, татоньку... Мені Марія Кирилівна нічого не наказувала, татоньку.
— Степане, ану піди та зріж мені гарненьку, свіжу березову різку...
— Чекайте, татоньку, я все вам розповім. Я сьогодні бігав по двору, а сестриця Марія Кирилівна відкрила віконце, і я підбіг, і сестриця ненароком впустила перстень, а я сховав його в дупло, і-і... цей рудий хлопець хотів перстень украсти.
— Ненароком впустила, а ти хотів сховати... Степане, іди по різки.
— Татоньку, чекайте, я все розкажу. Сестриця Марія Кирилівна веліла мені побігти до дуба і покласти перстень в дупло, я побіг і поклав перстень, а цей поганий хлопець...
— Кирило Петрович звернувся до поганого хлопця — і спитав його грізно: "Чий ти?"
— Я дворовий панів Дубровських,— відповів рудий хлопець.
Обличчя Кирила Петровича похмурніло.
— Ти, здається, мене паном не визнаєш, добре,— відповів він.— А що ти робив у моєму саду?
— Малину крав,— відповів хлопчик з великою байдужістю.
— Ага, слуга такий, як і пан: який піп, така й парафія, а малина хіба росте у мене на дубах? Хлопчик нічого не відповідав.
— Татоньку, накажіть йому віддати перстень,— сказав Саша.
— Мовчи, Олександре,— відповів Кирило Петрович,— не забудь, що я збираюся з тобою розправитись.