Він ніяк не міг навчитися ходити в ногу, швидко схоплюватися під час підйому, незграбно, під регіт товаришів віддавав честь, заняття з багнетного бою геть виснажували його. Спершу він гірко переживав, боляче переносив утиски крикливих сержантів, каявся за нехтування військової справи в інституті й думав, що він найбезталанніша у світі людина. Потім трохи освоївся, потрапив на фронт, де інші, більші страхи й турботи заступили його хворобливе інтелігентське самолюбство. Людина вдумлива, він розумів, що в муках і стражданнях у ньому повільно народжувався той, ким він найменше готувався бути, – народжувався боєць. А ще Фішер з великою тугою помічав, як усе менше й менше лишалося в ньому від колишнього – від мистецтвознавця Фішера. Грубе, страшне життя щоденно й невпинно стирало в його душі велике значення мистецтва, яке дедалі більше поступалося перед інстинктом боротьби – виходило, що те високе й несхитне, чим він дихав цілих тридцять років, тепер стало просто непотрібне в цьому жахливому хаосі війни. І тоді виник цей затаєний сумнів, у якому він сьогодні нарешті признався собі: чи справді мистецтво і є те єдино велике й вічне, чому варто було віддавати свої найкращі молоді літа? Чи не помилився він, вважаючи його своїм довічним хрестом, чи не краще зробив брат, який віддав часові й людям зусилля іншого роду – зусилля, що втілилися тепер у реальну силу, здатну врятувати світ?
Невідомо, скільки минуло часу, а чорне вітряне небо все лило в ніч рясний лопотливий дощ. Фішер зовсім задубів, усе в ньому аж боліло від невпинних судом, зводило щелепи, але якесь змертвіле заціпеніння не давало ворухнутися, щоб зігріти себе. Боєць відчував, як до спини й плечей прилипав холодний мокрий одяг. По стінах з бруствера пливли струмені грязі, в якій, загрузаючи все глибше, на дні огидно хлюпали ноги. Фішер підібгав їх до самого обличчя, прикрив коліна мокрими полами шинелі. Коли від нестерпного холоду тіло починало страшенно здригатися, він пробуджувався од свого змертвіння і тривожно вслухався в ніч. Довколишній простір, як і раніше, повнився шаленим шамотінням вітру та частим лопотанням дощу.
Так поволі минала ця нестерпна, волога ніч. Перед світом Фішер задрімав, отупівши від мордування на холоді, наче провалився кудись у каламутну безодню думок – про себе, про старшину Карпенка, про історизм Вазарі, новаторство Мікеланджело та про те, як надзвичайно важко стати справжнім бійцем.
13
Причинивши за собою двері сторожки, Пшеничний з цілковитою виразністю відчув, що він назавжди вже відірвався від цих п'ятьох людей, з якими звела його безглузда військова доля. З тієї миті, як він ступив у мокру темінь ночі, він опинився сам, не пов'язаний уже ні з ким на всьому білому світі. Усе його недоладне минуле, яке він відрізав і покинув з власної волі, лишилося за порогом тієї темної задимленої сторожки, а майбутнє було десь на грязькій дорозі.
Якийсь час Пшеничний пересилював несподіване хвилювання від того, що таким близьким стало здійснення його давнього замислу. Несподівано для нього самого неприємно заворушилося в душі якесь шкодування, наче несміливий, боязкий докір собі, і він, відчувши, що це мимоволі може завадити його виплеканому наміру, подумки вилаяв себе: "Не розкисай! Нема від чого".
Він попрямував до залізниці, перескочив через траншею, видерся на невисокий насип і вдивився в темряву. Дощ перестав, потроху вщухав і вітер. Ніч зовсім почорніла, втопивши в осінній глухомані все довкола. Пшеничний знав, що скоро почне світати, а на світанку, напевно, з'являться на дорозі німці, і тоді вже буде пізно, тоді він може опинитися між двома вогнями, а тому треба було поспішати.
Боєць постояв, наслухаючи, оглянувся на сторожку, з якої долинав стишений Свистів голос, і сказав собі: "Давай!" Потім квапливою злодійкуватою ходою збіг з жорстви насипу, перескочив канаву і, не розбираючи – по грязі й калюжах, рушив дорогою.
Зійшовши на лункий настил містка в низинці, Пшеничний ще раз оглянувся і знову відчув у собі щемливу тугу і з особливою силою – свою цілковиту тепер самотність. Це відчуття охопило його так міцно, що він мимохіть аж спинився, та потім знову розсердився на себе і, пригадавши недобру заклопотаність Овсєєва, підбадьорився. Ні, він не помиляється, він чинить правильно уже хоч би тому, що вони там, на переїзді, приречені на смерть. А він нарешті постарається осідлати свою долю, заслужити, довести своє право на людське життя, на життя, якого він вартий, незважаючи ні на які невдачі.
З цими гарячковими думками, що поступово запанували в його голові, він шпарко простував, розбризкуючи черевиками калюжі, ковзаючись у грязі й остерігаючись збочити в канаву. Тим часом почало світати, каламутним світлом налився небокрай, потроху заблищала мокра, грязька дорога. Пшеничний вибирався на пагорок з березами. Він знав, що тут десь у секреті повинен бути Фішер, і трохи уповільнив ходу. Фішера він не боявся, з цим "ученим" недотепою можна легко впоратися, коли б що, та все ж краще, щоб усе обійшлося тихо. Пшеничний зняв з плеча гвинтівку, повернув голову, прислухаючись, – ніде нікого не було.
Так він обережно минув берези, що постали на його шляху, й пішов далі, зрідка насторожено озираючись. Усе більше видніло, тьмяний сірий світанок, цідячись невідомо звідки, відшаровував землю від неба, розсував туманний простір, поступово відвойовував у темряви дорогу, канави, рідкі кущі хмизняку.
Пройшовши вже чимало від переїзду й беріз, Пшеничний відзначив, що найстрашніше минув. У нього відлягло від серця, з'явилася легкість, якась хвацькість у думках. Він перекинув з руки на руку гвинтівку й подумав, що зброя вже тепер не потрібна, а як здибає німців, може тільки зашкодити йому. Не спиняючись, Пшеничний схопив її обома руками за багнет, розмахнувся і шпурнув за канаву, в поле. А коли почув, як вона лунко гепнула на розкислу землю, його мордате, гладке обличчя скривила посмішка. Тепер ніщо не зв'язувало його з армією, з обов'язками громадянина Радянської країни. Тепер він залишився один між небом і землею. Це було незвично – відчувати себе самотнім, зовсім незалежним від людей. Але він знав, що довго так не проживеш. Щоб урятуватися від смерті й добути собі якусь іншу долю, в його становищі найкращим було здатися німцям – на їхню милість і владу.
Квапливо йдучи, Пшеничний розігрівся, розстебнув комір шинелі й почав ступати трохи повільніше. Тим часом ранок уже розігнав темряву, можна було вибирати дорогу, і він, обминаючи калюжі, пішов по узбіччю. Одноманітність ходи вже зовсім утамувала його миттєве хвилювання, Пшеничний захотів їсти і, подумавши, що варто скористатися з того, що навколо все спокійно і що він один, не спиняючись, розв'язав свою торбу. Тут він недобрим словом ще раз пом'янув Свиста, який поцупив у нього сало, втім, і окраєць хліба з цукром видався йому смачним, і Пшеничний, жуючи, поринув у свої думки.
Передусім цікавило, як до нього поставляться німці. Добре, коли б відразу зустрівся якийсь інтелігентний, розумний офіцер, утікач показав би йому німецьку перепустку-листівку, знайдену колись у полі й старанно приховану на всякий випадок. Потім він попросив би відвести його до штабу і там розповів би якомусь начальникові, хто він і чому добровільно здався в полон. Якби зажадали дати відомості про свій полк, він не таївся б. Навіщо? Однаково не сьогодні-завтра полк розіб'ють ущент, і це зовсім не залежить від того, посвідчить про нього щось Пшеничний чи ні. Коли вимагатимуть ще чогось, він зробить і те, бо все це буде на його користь і проти тих, від кого він досить витерпів на своєму віку. Не може бути, щоб німці не оцінили належно його щирості й не винагородили його. До табору ж, як добровільного перебіжчика, не повинні відпровадити. Очевидно, відпустять на волю, а може, навіть поставлять на якусь керівну посаду в місті чи сільській місцевості. Це було принадливо. О, тоді Пшеничний показав би свої здібності, довів би своїм покровителям, що вони не помилилися в ньому. Він не пошкодував би ні себе, ні людей, цих покірливих роботяг, яких німці за кілька місяців навчать дисціпліни й порядку. Німцям, звісно, потрібні віддані люди, щоб керувати величезними просторами завойованої Росії, і Пшеничний, коли добре візьметься, можливо, виб'ється в якісь чини. Закінчиться війна, і тоді непогано було б придбати невелику гарну садибу й спокійно, по-людському зажити хоч на старості літ.
Його роздуми-мрії обірвав чийсь уривчастий голос, що почувся десь зовсім близько попереду. Пшеничний насторожився, до болю в очах вдивляючись у затуманену далину дороги, намагаючись що-небудь побачити, і помалу йшов понад канавою. Незабаром з туману невиразними тінями виринули стріхи сільських хат, голе віття дерев, потім пліт із забутою ганчіркою на жердині. За рогом крайньої хати, куди повертала дорога, вгадувалася в тумані присутність людей, і Пшеничний ще більше стривожився на думку: хто там? Страшно було знову зустріти своїх, росіян, що невідомо як поставляться до нього, беззбройного. Знов-таки стало боязно й німців. Пшеничний на якусь мить уперше відчув невиразну прикрість, що так поквапився, та було вже пізно.
Із-за рогу хати раптом показався сухорлявий, підперезаний, у шапці з козирком солдат; упираючись ногами в землю, він викотив на сухе мотоцикл і, не випускаючи з рук керма, поставив ногу на заводну педаль. Пшеничний не відразу збагнув, хто перед ним, і зупинивсю як укопаний від несподіваного страху. Мотоцикл тим часом загуркотів, і аж тоді німець побачив розгубленого Пшеничного. Солдат стрепенувся, крикнув, схопився за автомат, що теліпався в нього на грудях. Із-за хати вибіг ще один німець у плямистому, мов жаба, комбінезоні, і Пшеничний, відчувши, як у грудях щось обірвалося, незграбно і з якоюсь раптовою тривогою в душі підняв руки.
Німці стали біля мотоцикла, тримаючись за автомати, а він, ледве пересуваючи затерплі ноги, боязко йшов до них. Вони не стріляли, тільки гиркали злісно й вороже щось незрозуміле. Один з них, той, що заводив мотоцикл – біловидий, з відвислою губою, – ступив йому назустріч. Він щось закричав по-своєму, Пшеничний не зрозумів і, не опускаючи рук, спробував пояснити:
– Рус капут.