"Так, ти житимеш. Тільки... Тільки ти повинен дати підписку про співробітництво..." — "Яке співробітництво? — " З німецькою владою. Секретне співробітництво. Ми тобі організуємо втечу, ти перебіжиш до своїх. До тих, що тобі дали завдання на ту диверсію, і ми будемо з тобою тримати зв'язок. Секретно, зрозуміло".
Сущеня хвилину мовчав, не знаючи, що й казати, і тільки ковтав у роті слину. Йому дарують життя... Але ж він відчув, що так не можна, що це — жах, що його життя буде гірше від погибелі. "Ні, знаєте... Ні, я не можу. Я не вмію..." — "Що?"
Гросмайєр напружився, ніби почув щось непристойне, очі його стали вузенькими і злими, недобрим поглядом він уп'явся в Сущеню. "Що? Що ти сказав?" — "Не можу я..." — "Ти що, дурний? Відмовляєшся жити? Хочеш померти?" — "Та якби ж хотів... Не хочу, звісно. Але..." — "То згоджуйся. Ми все зробимо, більшовики й носа не підточать, не доведуть". — "Ні, не можу". — "Значить, хочеш померти! — злостиво підсумував німець. — Це простіше простого. Завтра і повісимо. Та все ж подумай. До завтра".
Більше Гросмайєр говорити не став, відправив Сущеню до склепу, і той пішов ще більше вимучений, ніж після допитів і катування...
— Отримав, значить, таку головоломку, що хоч ти кричи! І жити хочеться, і хочеться людиною залишитись. А як? І те, і друге разом не дається, треба вибирати одне. І тут подумав про Анелю й про сина, і почало щось прояснюватися. Коли я стану шпіоном, кудись там утечу, то як же тоді їм жити?
...Зрештою, як жити їм, — було питання з нехитрою відповіддю: вони залишаться за заложників, Сущеня це розумів добре. І якщо вони будуть заложниками, він не зможе обдурити німців. Коли що буде не так, цей доктор закатує їх обох. Так чи не ліпше йому пожертвувати собою, загинути разом зо всіма. Сім'я буде без батька, зате пишатиметься ним — усе ж він спромігся на щось і хоч не дуже вдало, але пустив під укіс поїзд. Усе ж помер недарма. А так...
У камері він сказав лише, що завтра їх повісять, і всі змовкли, притихли, навіть перестали стогнати. Ніхто не нарікав на долю, на той їхній не дуже зграбний вчинок. Авжеж, кожен тепер розумів, що, мабуть, усе треба було зробити розумніше, хитріше, чи що. Може, в іншому місці подалі від їхньої дільниці, від станції. Але далі від станції — значить ближче до села, загинули б невинні люди. Одне слово, було над чим подумати, особливо Сущені, який тієї ночі не спав ні хвилини. Назавтра вранці за стіною забігали, заметушилися, розчинили двері — виходь!
Усі знеможено виходять, попереду Сущеня, за ним схудлий, як кощій, Тапчевський. Карабань під пахви веде Міщука, який уже сам не ходив. І тоді в коридорі старший поліцейський каже: "Сущеню одставить!" — "Чому одставить?" — питається Сущеня. Каже: "Доктор сказав..." І його знов запхнули в камеру, а тих повели. Незабаром у склепі стало тихо і порожньо, мабуть, усі вимелися на площу біля ринку, де вішали його хлопців. У розпачі і відчаї Сущеня бив кулаками в стіни, качався по соломі, часом до нього долітали звуки якихось команд із площі, і він не міг знайти собі місця в цій опустілій конурі. Він уже відчував, що на нього чекає щось гірше за смерть, яку тепер приймали на людях його хлопці.
— Хотів я розбити собі голову об стіну, уже й ляпнувся здорово, але, мабуть, не стало сили, і тільки знепритомнів. Трохи відійшовши, лежав. А під вечір прийшли: "Уставай!" Повели. "Ну, що, — каже цей доктор.— Хочеш полюбуватись, як твої компаньйони на мотузці качаються? Можу показати". — "Ні, — кажу. — Краще б ви і мене так само".
...Гросмайєр тоді навіть трохи зацікавлено глянув на зчорніле, обросле і страшне від катувань обличчя Сущені, мабуть, уперше щось зрозумів. А зрозумівши, розізлився, та так, що Сущені стало страшно — він аж затремтів, стоячи під стіною. Доктор підбігав до нього і відскакував, махав перед обличчям руками, хапався за боки, відскакував за стіл і повертався на середину кабінету. Правда, він ні разу не зачепив його й пальцем, він тільки кричав майже ображено: "Я думав, ти розумна людина! Поміркований білорус! А ти дурень, ідіот, більшовицький бовдур! Ти захотів смерті? Пропагандистської смерті? Щоб тебе там поважали? У листівках про тебе писали? Ні, так не буде! Я тобі підготую іншу смерть, більшовицький виродку! Останній раз питаюся: погоджуєшся на мою пропозицію? Так чи ні?" Він упритул підскочив до Сущені, і той тяжко і трудно видихнув: "Ні, знаєте... Не можу я..." — "Ах, не можеш! Тоді геть звідси! Іди до тих, хто тебе послав! — закричав Гросмайєр і широко штурхнув ногою двері. — Іди! Ну!"
Сущеня поглядав на нього, безтямно блимаючи очима: що це все значить? Мабуть, вистрілить у спину? Або в потилицю? Або скаже застрелити вартовому, який стоїть на ганку? Однак робити не було чого, належало виконувати команду, і він ступив за поріг, невпевнено, ледве не зачепився за одвірок, вийшов на ганок. Вартовий поліцай схопився за рушницю, але, побачивши ззаду німця, відразу ж опустив її. Другий вартовий, біля хвіртки, рішуче заступив прохід, та ззаду гаркнув Гросмайєр: "Пропусти!" — і той, дзявкнувши своє "яволь", пропустив: відчинив і зачинив за ним хвіртку. Сущеня вийшов на вулицю і боявся озирнутися: невже не вистрелять? І не закричать, щоб вернувся назад? Ні, не вистрілили. І не закричали. Тоді він, ніби заєць, якого випустили з мішка на волю, що було сили рвонув по вулиці, перебіг на другий її бік, далі, на розі, обернувся: від воріт спокійно назирав за ним вартовий, а з ганку, ніби по-приятельськи, помахав рукою його мучитель чи визволитель доктор Гросмайєр. І він подумав ще, майже злякавшися: чи навправду відпустив? Його ніхто не затримував і не доганяв, і він ішов спокійніше (бігти не вистачало сили), нічого не бачачи навкруги; ніби в сизому паруючому тумані, минув крайні хати містечка і на околиці присів за канавою — сили його вже скінчились, іти він не міг від хвилювання й нерозуміння — що ж це з ним сталося?
— Ось як — направду пустили. Якийсь мужик із Шалупіння якраз їхав на підводі з містечка, підвіз до станції. Прийшов додому. Анеля на городі, вибирає бульбу, як побачила мене на дворі, аж зомліла. Сусідка ледве раду дала, а я як ліг, так і пролежав добу, — без рук, без ніг. Усе думав, прийдуть знов, заберуть. Жінка плаче, каже: "Ховайся ж, тікай кудись".
І правда, три ночі в лазні ночував, дві — у сусідньому хлівці. Аж не йдуть, не беруть. От щастя! Подарував життя цей німецький доктор. Диво, та й годі.
...Дива, проте, не сталося. Сталася біда... З тиждень марно прочекавши нового арешту, потинявшись по закутках, Сущеня відлежався, від'ївся, посмілішав, почав виходити надвір. Та й треба було допомогти Анелі. Копати бульбу в городі. І ось він якось копає, а за плотом стежкою від річки йде Ігнась Пузиревський, їхній селянин, може, трохи старший від Сущені, і не вітається чомусь. Сущеня привітався, а той, не відповідаючи, каже так, із насміхом у голосі: "Ну що, як живеться, друзів продавши?" Сущеня заціпенів, утратив мову — ніби хто довбонув його по голові. Поки він додумався, що відповісти, Пузиревський пішов собі, не спиняючись, межею по вулиці. Ось тоді Сущенй вперше, може, збагнув, чому до нього за тиждень ніхто не завітав — ні сусіди, ні навіть рідня, дядько Петрок чи Августина, Анелина сестра, ні племінник Костя, який, бувало, не промине дня, щоб разів зо три не навідатись до дядька. Його цуралися. Бо він — запроданець.
Ота його здогадка потім підтверджувалася, мабуть, разів із десять, не менш. Якось із села прийшла Анеля і почала плакати: баби дорікають, що це він підбив тих хлопців на диверсію і сам же їх видав, тому його і випустили. Відкупився товаришами. Малий Гришко прибігає з вулиці і простодушно так, вилазячи йому на коліна, питається: "Татку, а ти заплоданець?" — "Який запроданець? Хто тобі сказав?" — "А Шулка Болисов казав: твій татко заплоданець". Ну як було Сущені і перед ким виправдовуватися? Розповів про все жінці, та послухала, поплакала, — жінка, звичайно, повірила. А може, і не повірила, тільки прикинулася, що повірила.
— Та як же мені жити?! — з тихим розпачем питався Сущеня, безтямно позираючи в сосняк. Там, далеко на сосні, з'явився дзьобатий крук, розважно посидів на верхівці, придивляючись до людей, підлетів ближче. Це не сподобалося Сущені, і він махнув рукою: "Геть, холеро!" — та крук не полетів, не здригнувся навіть. — Що було робити? Я їм уже заздрив, трьом моїм путійцям: їхню пам'ять шанували люди, ними діти пишалися, їхнім сім'ям сусіди допомагали. А мене зненавиділи. І відчув, що найдорожча мені людина, дружина Анеля, також на мене поглядала не так, як раніше. Почала часто плакати без причини. І як їй бути? Якось трохи на неї крикнув, ну, як там бульбу переносили, — як заридає! Каже: "Краще б вони тебе там повісили. Разом". — "Авжеж, краще, — кажу. — Але не повісили ось, так тепер що робити? Хіба самому повіситись?" Ось як вийшло! То боявся німців, ховався від них, то почав думати: справді, чи не повіситися? Але як же й повіситися? Скажуть люди: було за що! Скажуть, совість загризла, бо зрадник. Ну, що мені було робити! І тоді помалу дійшов: марні ті клопоти. Мабуть, не такої смерті мені остерігатися — ця занадто легка. Буде гірша. Страшніша. Аж і правда, діждався. Як учора тебе побачив, усе відразу зрозумів. Що ж, я був готовий. Не виправдовуватися ж мені — хто б повірив. Ти ж не повірив, га, Миколо? Миколо! Гей, Миколо! Чи чуєш?
Сущеня підхопився з-під сосонки, на колінах подався до Бурова, сіпнув за рукав. Але Буров не озвався. Тоді він поторгав його за підборіддя. "Колю, гей, Колю?" — де там. Микола Буров лежав з посиніло-зеленим, оброслим жорсткою щетиною обличчям і не ворушився. Сущеня ойкнув, опустив великі руки.
— Боже, що ж це? Невже?.. Я ж йому все... А він і не чув. Не дослухав... Як же я це, о боже!..
Тяжко махнувши крилами, крук злетів з вершечка сосни, підлетів ближче і незграбно примостився по сусідству, майже над самою галявиною. Цього разу Сущеня його не гнав, — що йому вже той крук?..
Якийсь час Буров однак ще був живий. Спочатку він добре чув і розумів усе, що, сидячи біля його ніг, розповідав Сущеня, і вірив залізничнику. Та як було й не повірити? Знову, як і колись у дитинстві, поруч звучав знайомий голос тихого і пристойного в поведінці чоловіка, його земляка.