Неспішним кроком ми проходимо до першого ж під'їзду, і бабця спиняється.
— Ну, дякую тобі, синку. А то тяжко ходити тут. Раніше ми на Комаровці жили.
Якось хутенько повернувшись, вона тюпає в під'їзд. Я гукаю до дівчат:
— Скажіть, це яка вулиця?
Як по команді, дівчата відразу ж повертаються до мене. З-під пухнастих війок зиркають допитливі погляди. Якісь вони дуже вже доладненькі і схожі одна на одну. Ніби сестри.
— А вам яку треба?
— Та мені щоб до центру!
— До центру туди. А до вокзалу туди,— махає одна в обидва кінці вулиці.
На хвилю я зупиняюся. Чого мені йти до центру? Однаково в готель уже не влаштуєшся. Чи не ліпше на вокзал? Там хоч можна якось перебути ніч. Між людей завжди веселіше — не так докучають думки. Здавна відомо, що людина — істота колективна. Знову ж — хочеться їсти. Здається, я й не обідав сьогодні. Лише випив півсклянки горілки.
І я повертаюся до вокзалу. Дівчата ззаду гукають:
— Громадянине, не в той бік! Центр туди!
— Дякую. А я сюди.
Не оглядаючись, я чую, як вони хихикають:
— Дивак! Він діє від протилежного...
Спокоєм і вечірнім затишком світяться вікна, тьмяно горять вітрини зачинених магазинів. На розі з великого магазину вивантажують тару. Високі стоси дротяних ящиків із пляшками, брязкаючи, сунуться через хідник. Робітники спритно вправляються зі своїми залізними гаками. Одна за одною біжать, поспішаючи додому, жінки із сумками, хлібом, пакунками: покупки нашвидкуруч наприкінці дня... Їм не до свята. До відпочинку їм так само не близько — треба прибрати, нагодувати, приготувати сніданок. По краю хідника чоловік, обережно притримуючи, котить велосипед із картонною коробкою, старанно прикріпленою до багажника. Не інакше, як телевізор. Поруч іде жінка. Вони весь час про щось тихо сперечаються — мабуть, вирішують, у який куток поставити цю радість. Що ж, хай щастить!
За магазином на розі відкривається ширша вулиця, у кінці якої залита сонцем площа. Це вокзал. На хіднику потік пішоходів звідти — з валізами, клунками, пакунками. Видно, прийшов поїзд. Незграбно обминаючи людей, я кидаюся в усі боки. Ідуть по одному, групами, парами. Проходять щасливі закохані, певно, щойно зустрілися після розлуки. Він у сорочці з підкасаними рукавами. Вона у вузенькій спідниці, з-під якої довірливо виглядають колінця. Обоє радісно заглядають одне одному в обличчя, і вона притишено тулиться до нього. Гарні, ставні, якісь дуже досконалі, як античні скульптури, вони так і світяться найкращим з юних почуттів.
12
За вікном владарює морозяна ніч.
Часу, між іншим, минуло чимало; уже, мабуть, північ. Я не сплю після всього, що відбулося тут, самітно дивлюся в ніч. Вогонь гаряче палає, ганяючи по тинькованій стіні над ліжком мерехтливу заграву.
Біля печі тупцюють, шерготять соломою санітари і Катя — вони варять картоплю. Катя, без кожушка, розпашіла, уся якось по-доброму жвава від цієї, хоч, видно, і не дуже звичної для неї, але такої хатньої і жіночої роботи, спритно шургає по припічку чавунами. Сержант, утративши вже цікавість до німця, який стишено сидить поруч, перевішується через ліжко грудьми і широкими своїми лапищами все намагається ще раз ухопити дівчину. Та ледве випручується з його рук, часом неболяче б'є сержанта рогачем по плечах. Сержант регоче, стримано усміхається німець. Дядьки-санітари не звертають ніякої уваги на пустощі молодих.
У хаті тихий гомін, дим від цигарок перемішується з гірким чадом соломи. Стишено стогне у напівтемряві хтось із поранених. Метляються по столу і простінках ведмедкуваті, скособочені тіні. Тремтячі відблиски з печі то гаряче спалахують, то тьмяно тремтять на обшкрябаних стінах мазанки.
Скоро, мабуть, звариться картопля. Я вже відчуваю її духмяне парування у хаті і часом забуваю про рану, про степ із танками, про мою сутичку із Сахном, яка чортзна-чим скінчиться. Я чутливий до кожного стуку в сінях — тільки рипнуть двері, мені здається, що це йдуть по мене. Але це ходять бійці, носять солому, воду. А одного разу в хату ввалюється довгий, у розстебнутій шинелі санітар. У обох руках у нього щось сіре і м'яке, що він відразу кидає на підлогу.
— Ой, що це?
Катя перелякано шаснула вбік. Санітар беззвучно сміється, показуючи широкі, як у коня, ясна. На підлозі нерухомі кролячі тушки.
— Де ти їх узяв? — здивовано питається Катя. Переляку в її голосі нема, є здивування і лагідність. Справді, раді були картоплі — і раптом кролятина.
— Там, у сінях,— киває санітар.— Нори ого які!
Він знову виходить видобувати з нір господарських кролів. Катя з неприхованим жалем піднімає за довгі вуха сіру м'яку тушку, хвилину в тихому роздумі дивиться на неї і простягає куценькому санітарові:
— Візьми обдери...
Санітар заклопотано збиває на потилицю шапку. Виявляється, він не вміє або не хоче робити цієї звичайної справи, так само як і сержант, і Катя. Іншим же перешкоджають поранені руки. Тим часом довгий санітар приносить ще одного забитого кроля. Але він також не вміє оббіловувати і киває на німця:
— Он фріц хай! Нема чого дармоїдствувати...
Німець, певно, вже освоївся у цій хаті і з потайною цікавістю споглядає те, що робиться біля печі. Видно, він здогадується, в чім справа, і не жде, щоб його примушували.
— О фройляйн, іх сделайт.
Катя мить вагається. Округливши очі, допитливо поглядає на німця, потім очі її, виразно сповнюючись гнівом, вужчають:
— Ах ти, клятий шкуродере! Набив руку на людях!
— Та нехай! Нехай! — обриває її сержант.— Давай, роби, арбайт, Гансе.
— Нехай поморочиться, а що! — зазначає санітар.— Тримай фінку.
Він дістає з кишені кривий садовий ніж на ланцюжку, відчеплює кільце і віддає ніж німцеві. Той з готовністю присідає на коліна і при світлі печі просто на підлозі починає білувати тушку:
— Айн момент, фройляйн. Бістро. Бістро.
Ми з цікавістю спостерігаємо, як старанно він робить це,— підрізає задні лапки, розпорює шкіру на животі і, не так вміло, як дбайливо, врешті здирає з тушки м'яку вологу шкурку. Сержант з ліжка підхвалює:
— О, правильно, Гансик. Покажи клас. Відразу видно: спец!
Катя хмурить брови, стежачи за впевненими рухами німця.
Світле довге волосся розсипається, і вона раз у раз відкидає його назад.
— Ага, дивись ти! Молодець! І тут майстер,— каже хтось із кутка.
— Рукастий.
— Роботяга. Не те що ви,— каже сержант.— Он поглянь, яку мені люльку подарував. Ого!
З блазнівською усмішкою на низькочолому широкому обличчі він підносить у пальцях вигнутий чорний мундштук з мефістофельською голівкою на кінці і описує ним коло, щоб усі побачили. Подарував — це занадто. Звісно, сержант забрав його сам.
— Айн момент, фройляйн! — бадьоро промовляє німець.— Даст іст кароший братен. Жаркоя.
— Печеня! Дивись, розуміє! — захоплюються в кутку.
— А що ж ти думав! Чи ж мало нашого добра пересмажили за три роки!..
— Годі, не бурчи. Він добрий.
— Авжеж, вони всі добрі. Ось налетять під ранок, так самі головешки зостануться,— розважливо каже хтось від переділки. У кутку скидається з соломи обгорілий боєць, сповитий бинтами:
— Лікаря! Лікар тут є?
У хаті всі замовкають і уважно оглядають чоловіка, білого, як привид, якого й не видно за бинтами.
— Лікаря нема,— каже Катя.— Він оперує. А вам що?
— Вибратися з цього свинушника. Скільки можна чекати?
— Сказали — вранці.
— Що значить — уранці? — дражливо гарячкує обгорілий.— Майора он увечері повезли.
— Майора в авіаційний госпіталь. Він льотчик,— каже сержант.
— Льотчик? А я також льотчик. Ви що, не бачите? Я горів! Зараз же, негайно відправляйте й мене.
Усі змовкають. Справді, це не жарт, коли обгоріло стільки шкіри. До того ж льотчик. Льотчиків ми поважаємо, було б на чім везти, напевно, кожний би поступився своїм місцем.
— Добре, почекайте трохи. Ось зараз кролятини наваримо,— примирливо каже Катя і прикрикує на німця: — Ану, Гітлер, ворушися швидше!
Але німець і так із запалом крутиться, аж упрів. Нашої балаканини він не слухав — всю увагу віддає роботі. Певно, він непоганий чоловік. Правда, як і всі полонені, трохи дурнуватий з вигляду, бо не розуміє по-нашому. А так простий, послужливий, видно, легкий на руку і охочий до праці. Певно, сьорбнув лиха на війні і тепер, у полоні, мусить догоджати, бо боїться. Ось невідомо тільки, як він потрапив у полон: сам здався чи зацапали хлопці з нашого батальйону? Хоч, зрештою, це не так важливо. Відвоювався фріц, і тепер, видно, прокидається в ньому людина, мирна, роботяща. Що ж, хай собі! Ми добрі, стріляти його не будемо, а доброта — так само зброя. Це вже видно і по німцеві.
13
Мабуть, непомітно задрімавши, я знов прокидаюся, бо гомін у хаті раптом щосили вривається у вуха, якось аж ляскає. Зненацька здається, ніби щось сталося, а що, не можу зрозуміти. Але в хаті, видно, все без змін. Тільки в печі вже не палає, на припічку темрява з іскрами у чорній солом'яній потерті. Смачно пахне бульбою та м'ясом. Катя, зігнувшися над казанами, розкладає бульбу — в казанки, миски, навіть у пусту порожню каску, яку, присівши, тримає перед нею низенький, з широким обличчям боєць-узбек. Навпроти на підлозі з виглядом ображеного родича сидить німець. Кухарська робота біля печі скінчилася, потреби в полоненому більш нема, і він, видно по всьому, відчуває себе зайвим.
У цей час за схиленою спиною Каті відчиняються двері, і, оповитий морозною парою, через поріг стрімко переступає хтось у шинелі, вкритій памороззю.
— Привіт! — весело кидає чоловік від дверей.
Зовсім молоде кирпатеньке обличчя його червоне з морозу, голос також видає зовсім ще хлоп'ячий вік. Він поранений і праву руку тримає біля грудей на бинті-пов'язці.
— О, тут і фріци! — радісно дивується хлопець, побачивши німця.— Гут абенд, фріц!
Німець підскакує з підлоги і гучно клацає закаблуками:
— Гутен абенд, гер офіцір!
— Вільно! — усміхається офіцер. І тут мені видається знайомою його постать. У голові, поставі, сміху пробивається таке, що я зовсім недавно і знов-таки невідомо де чув і бачив. Стривай, та це ж...
— Стрєлков! Юрко! — кричу я з темряви, намагаючись підвестися біля стіни.
Хлопець кидає в мій бік здивований погляд і від розгубленості на мить роззявляє рота. Він не впізнає мене. Та й чи можна впізнати тут когось, у такій темряві, яку ледь розріджує одна мигалка на припічку.