Френк, дивлячись на це забавне видовище, мимоволі розсміявся, кинув кілька срібних монеток, і сорочка зі штаньми негайно подалися алеєю геть.
Лист був від Генрі, і Леонсія швидко пробігла його очима. Лист цей не скидався на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскільки така непередбаченість може трапитися, Генрі вважав своїм обов’язком попрощатися з Леонсією; при цьому він жартівливо просив її не забувати Френка, який заслуговує на увагу хоча б уже тому, що так схожий на нього, Генрі.
Спочатку Леонсія хотіла було показати лист усім іншим, але рядки про Френка змусили її відмовитися від свого наміру.
— Це від Генрі, — сказала вона, ховаючи записку за корсаж. — Нічого істотного він не пише. Вочевидь, він не сумнівається, що так чи інакше йому вдасться врятуватися.
— Ми вже постараємося, щоб йому це вдалося, — рішуче заявив Френк.
Вдячно посміхнувшись йому і привітно зиркнувши на Тореса, Леонсія сказала:
— Ви казали, що у вас є якийсь план, сеньйоре Торес?
Торес посміхнувся, підкрутив вуса і набрав поважного вигляду.
— Існує тільки один спосіб — спосіб грінго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий і надійний. Саме надійний. Ми поїдемо і викрадемо Генрі з в’язниці — зухвало, грубо і відкрито, як це роблять грінго. На це вони не очікують, а тому операція напевно удасться. На узбережжі можна знайти досить бандитів, за якими плаче шибениця, і з їхньою допомогою атакувати в’язницю. Пообіцяйте їм добре заплатити, тільки усі гроші не давайте відразу, і все буде як слід.
Леонсія радісно закивала. У старого Енріко заблищали очі, а ніздрі роздулися, ніби він уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усі подивилися на Френка: що він думає про це? Він заперечно похитав головою, і обурена Леонсія навіть вигукнула щось різке.
— Цей план безнадійний, — сказав Френк. — Ну навіщо усім нам ризикувати головою, вдаючись до цієї авантюри, приреченої на провал? — Говорячи це, він підвівся зі свого місця поруч Леонсії і, підійшовши до балюстради, став так, щоб бути між Торесом та іншими; вибравши мить, він кинув застережливий погляд Енріко і його синам. — Що ж до Генрі, то схоже, йому вже не допоможеш.
— Коротше, ви не довіряєте мені? — розсердився Торес.
— Не дай Боже! — запротестував Френк.
Але Торес, не звертаючи на нього уваги, продовжував:
— Виходить, по-вашому, я не можу брати участі у сімейній раді Солано, моїх найдавніших і найшановніших друзів? І це забороняєте ви — людина, яку я ледве знаю?
Старий Енріко, помітивши, як спалахнуло гнівом обличчя Леонсії, поспішив застерегти її поглядом і, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:
— У Солано не може бути такої сімейної ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справді давній друг нашої родини. Ваш покійний батько і я були товаришами і дружили, як брати. А проте — пробачте старому за відвертість — сеньйор Морган слушно зауважує про безнадійність вашого плану. Штурмувати в’язницю — найчистіше божевілля. Ви гляньте на товщину її стін. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втім, мушу зізнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася мені. Коли я був ще зовсім молодим і боровся з індіанцями в Кордильєрах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручніше, і я розкажу вам цю історію...
Але Торес, пославшись на численні справи, відхилив запрошення, дружньо потис усім руки, кількома словами вибачився перед Френком і, сівши на свого коня, сідло і вуздечка якого були оздоблені сріблом, поскакав у Сан-Антоніо. Однією з тих важливих справ був обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стріт. Він мав таємний доступ на радіостанцію Панамського уряду в Сан-Антоніо, звідки міг передавати депеші на телеграф у Вера-Крусі. Союз із Ріганом був не лише вигідний йому, а й збігався з його власними планами щодо Леонсії та Морганів.
— Що ви маєте проти сеньйора Тореса і чому ви відхилили його план і так розсердили його? — спитала Леонсія Френка.
— Нічого, — відповідав той, — просто ми не маємо потреби в ньому, і взагалі він мені не подобається. Він дурень і тому здатний зіпсувати будь-який план. Згадайте, як він свідчив на моєму судовому процесі. А може, йому і зовсім довіряти не можна? Не знаю. Навіщо йому довіряти, коли він нам не потрібний? Ну а план його правильний. Ми так і вчинимо: вирушимо до в’язниці і викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І нам зовсім не треба доручати це бандитам, за якими плаче мотузка, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро чоловіків. Якщо ми самотужки не зуміємо впоратися з цією справою, то тут уже нічого не вдієш.
— Але біля в’язниці завжди вештається з десяток вартових, — заперечив молодший брат Леонсії, вісімнадцятирічний Рікардо.
Леонсія, котра знову було збадьорилася, докірливо глянула на нього; але Френк підтримав юнака.
— Правильно сказано! — погодився вій. — Ми усунемо вартових.
— А стіни завтовшки в п’ять футів? — нагадав Мартінес Солано, один із близнюків.
— Ми пройдемо крізь них, — відповів Френк.
— Але як? — вигукнула Леонсія.
— Зараз я скажу. Сеньйоре Солано, у вас багато верхових коней? Чудово! А ви, Алесандро, часом, не могли б дістати кілька динамітних патронів десь на плантації? Чудово! Чудово! Ну а ви, Леонсіє, як господарка гасієнди, мали б, звичайно, знати, чи є у вас у коморі достатній запас віскі "Три зірочки".
— Так, змова наша дозріває, — розсміявся він, одержавши від Леонсії позитивну відповідь. — Тепер ми маємо всі атрибути для пригодницького роману в дусі Райдера Хаггарда або Рекса Біча. Тож слухайте... А втім, зачекайте. Я спочатку хочу поговорити з вами, Леонсіє, про деякі подробиці цієї вистави...
РОЗДІЛ V
Було вже за полудень; Генрі стояв біля заґратованого вікна своєї камери, дивився на вулицю і чекав, коли ж нарешті з лагуни Чирикви повіє вітерець і хоч трохи освіжить розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, забруднена тому, що з часу заснування міста, кілька століть, ніхто, крім бродячих псів та огидних мишоїдів, що навіть і зараз ширяли над вулицею та стрибали по смітті, не очищав її. Низькі, вибілені вапном будинки з каменю чи обпаленої глини перетворювали цю вулицю на справжнє пекло.
Від сонячних променів і куряви у Генрі заболіли очі, і він уже збирався відійти від віконця, як раптом помітив, що кілька обшарпанців, які дрімали біля дверей будинку навпроти, стрепенулися і з цікавістю почали вдивлятися кудись уздовж вулиці. Генрі нічого не бачив, але до нього долинув гуркіт візка, який швидко наближався. Потім у поле його зору потрапив невеликий старий фургон і кінь, що закусив вудила. Сивобородий і сивоголовий старий, який сидів на передку, марно намагався стримати його.
Генрі з посмішкою подивувався міцності старого фургона, якого підкидало на глибоких вибоїнах; покошені колеса ледве трималися на осях і оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя — це вже, на думку Генрі, було просто чудом. Порівнявшись із вікном, біля якого стояв Генрі, старий зробив ще одне неймовірне зусилля зупинити коня: він, підвівшись на козлах, натягнув віжки. Одна з них виявилася гнилою і відразу увірвалася. Візник упав на сидіння, віжка, що залишилася в його руках, натягнулася, і кінь, підкоряючись їй, круто повернув праворуч. Що сталося потім — чи зламалося колесо, чи, спочатку відскочило, а вже потім зламалося, — Генрі не міг розібрати. Одне було очевидно: фургон зовсім розламався. Старий упав на курну бруківку, але вперто не випускав із рук цілу віжку, тому кінь, описавши коло, фиркаючи, став мордою до нього.
Коли він звівся на ноги, навколо вже зібрався натовп. Але цікавих швидко розігнали жандарми, які вискочили з в’язниці. Генрі продовжував стояти біля вікна і з інтересом, воістину дивним для людини, котрій залишилося жити лише кілька годин, дивився на сцену, яка розгорнулася перед ним, і прислухався до вигуків, що долітали до нього.
Старий дав жандармам потримати коня і, навіть не обтрусивши з одягу порох, поспішно зашкутильгав до фургона і взявся оглядати вантаж, що складався із ящиків — одного великого і кількох маленьких. Особливо піклувався він про великий, навіть спробував підняти його і, піднімаючи, неначе прислухався, чи нічого в ньому не розбилося.
Тут один із жандармів запитав його; старий випростався і почав відповідати охоче і багатослівно:
— Ви запитуєте, хто я? Я стара людина, сеньйори, і живу далеко звідси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Мати моя була німкенею — царство їй небесне! — зате батька звали Балтазар де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював під командуванням самого великого Болівара . А я... я тепер зовсім пропав і навіть додому не зумію дістатися.
Заохочуваний питаннями із ввічливими співчуттями, яких не бракувало навіть у найжалюгідніших обшарпанців, він трохи підбадьорився і з вдячністю продовжував свою розповідь:
— Я приїхав з Бокас-дель-Торо. Дорога зайняла в мене п’ять діб, і поки що я нічого не продав. Живу я в Колоні, і краще було б мені не рушати звідти. Але й найшляхетніший Нарваес може стати мандрівним торговцем, а торговець теж має жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажіть, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антоніо?
— У будь-якому місті Папами скільки завгодно Томасів Ромеро, — розреготався Педро Зурита, помічник начальника в’язниці. — Доведеться вам описати його детальніше.
— Він двоюрідний брат моєї другої дружний, — з надією в голосі вимовив старий і, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регіт.
— Та не менше десяти всяких Томасів Ромеро живе в Сан-Антоніо і його околицях, — заперечив йому помічник начальника в’язниці, — і кожен із них може бути двоюрідним братом вашої другої дружини, сеньйоре. У настут є Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро... втім, ні, цього повісили місяць тому за убивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатій, у якого великі череди в горах. Є...
Із кожним новим ім’ям Леопольд Нарваес лише скрушно хитав головою, але від згадки скотаря лице його засяяло надією:
— Вибачте мені, сеньйоре, це, очевидно, він і є! Я розшукаю його.