Безк'я довів, що він гарний мисливець.
Ось як це було. Хисткою трясовиною нескінченних боліт син лісів виступив "прямо на захід". На вологому ґрунті виднілися свіжі сліди лося.
— Ходив учора, вода в сліді не каламутна, — сказав індіанець.
За якийсь час з'явилися нові сліди.
— Гарний слід. Бачиш, кусав вільху. Вільха, як лось її об'їсть, червоніє через дві години. Ця ще не червона.
Знову Біллі довго йшов за провідником.
— Стережися, Біллі, не ходи туди — поганий вітер. Тут лось пройшов годину тому. Бачиш, кусав вербу, вона ще біла. Стій! Отут він ходив півгодини тому. Бачиш: трава прим'ята? Він незабаром ляже. Звідки я знаю? Знаю, та й годі. Стій на місці! Він спить у вербових кущах. Тут.
Мисливці повільно, намагаючись рухатися безгучно, повзли до сонного звіра, довго вичікували слушної миті. Величезного звіра підвело вухо він люто трусив їм, щоб прогнати летючих кровососів. Постріл, ривок лося з землі, кривавий слід. Лось завмирає, намагаючись за запахом визначити, де ворог, постріли обох мисливців, смерть…
Наступного дня ми вирушили на човні по лося, котрого мисливці залишили на березі річки. Продираючись крізь вільхові зарості, впираючись жердиною у дно обмілілої річки, ми години за дві добулися до місця. Лось був великим самцем, роги відросли на дві третини, але вже мали 46 дюймів завширшки. Кінчики їх, м'які та еластичні, легко протикалися ножем скрізь, крім підстави. Безк'я казав, що молоді роги дуже смачні, але в нас було 700 фунтів гарного м'яса, тож роги нас не спокусили.
Ми завантажили човен м'ясом і поплили в "країну бізонів", яка починалася за дві милі вгору за течією. Плавання ускладнилося через вільху, якою поросла річка. Безк'я стверджував, що за кілька сотень ярдів річка "вийде з-під землі". Це не підтвердилося: я пройшов суходолом півмилі й не помітив ніякої зміни.
Тут, однак, були сліди бізонів. Але всі, схоже, шеститижневі за давністю. Свіжих не було видно, і це спантеличило нас. Настрій у таборі, і без того гнітючий, погіршав. Звідтоді, як ми полишили форт, небо було затягнуте хмарами, часто дощило. Цього ранку небо вперше прояснилося, але до полудня знову нагнало хмари, знову пішов дощ.
Їжа наша складалася з лосиного м'яса та чаю. Ні цукру, ні солі не було й близько. Туга за хлібом все дужчала. Індіанці називають це почуття "борошняним голодом". М'ясна їжа тричі на день викликала відразу. Безк'я знову повстав, та й мої прихильники що не день похмурнішали. І все-таки думка про те, щоб відступитися від своїх планів, була нестерпною, тож я запропонував індіанцеві:
— Вирушай на розвідку. Може, ти знайдеш стадо. Покажеш мені хоч одного бізона — отримаєш п'ять доларів.
Після довгих вагань він погодився — за однієї умови: якщо бізонів поблизу нема, то ми негайно повертаємося у Форт-Резольюшен. Це означало цілком покластися на провідника. Поки я обмірковував пропозицію індіанця, Пребл сказав:
— Повір, це зволікання тільки завадить нашій мандрівці на північ, до Баррен-Граундз. Ми й без того втратили десять днів.
Він мав рацію, і це вирішило справу. Я наперед знав, що вкаже провідник. Незабаром індіанець повернувся з повідомленням: виявлені лише старі сліди. Ближче ніж за два дні шляху, бізонів нема, й він хоче негайно повернутися у форт.
Підстав для суперечки не було. Усі: й люди, й обставини — проти мене. Знову мені довелося зазнати гіркої поразки.
На цьому закінчилася наша третя експедиція.
Її результати: ми виявили старі сліди бізонів, але самі бізони, як і раніше, перебували за два дні шляху на захід.
Увесь цей час я не втрачав жодної нагоди, щоб втлумачувати своїм супутникам: великий гріх залишати за собою непогашене багаття, але ще більший — марно вбивати тварин.
І ось я пожинаю плоди. Безк'я, з відомих причин перебуваючи в доброму гуморі, розв'язав язика.
Виявляється, сьогодні він набрів на чорного ведмедя.[11] Той відразу ж поліз на дерево. В індіанця не було рушниці при собі, але він подумав: "Я можу збігати по рушницю та вбити ведмедя, але мені ніколи білувати його, та й м'ясо мені зараз ні до чого". І наш провідник не зачепив ведмедя.
Це чудовий випадок, майже унікальний. Одна думка про те, що якимось чином я причетний до виховання в мисливця терпимості, сповнює мене радістю.
НЬЯРЛІНГ
Цілу ніч періщив дощ. Ранок настав сумовитий, мрячний. Усе гнітило дух, особливо думка про невдачу.
Одноманітна їжа — м'ясо лося та чай — підривала сили. З'явилося тремтіння в ногах. Я побоювався, що не витримаю голодування: настільки ослаб.
Ми відпливли рано з наміром простежити шлях Ньярлінга до самого джерела. Незважаючи на всілякі прикрощі та дрібні неприємності, неминучі в дорозі, Ньярлінг закарбувався в моїй пам'яті як "Прекрасна річка".
Важко віддати йому належне в словах. Чарівність річки відчуваєш повною мірою, коли під кілем — три фути, а до берега — десять. Повновода Невільницька річка, безперечно, величніша, але поступається Ньярлінгу в мальовничості. Баффало, завширшки 50 футів, часом марнує свої води, Ньярлінг наполовину вужча, але за правом народження воістину благословенна річка. Вода в ній кришталево чиста, русло глибоке (7-10 футів на середині річки). Швидкість течії півтори милі за годину, на човні легко плисти й угору, й униз, береги чудові, пейзаж постійно змінюється. Усе, що я писав про Літл-Баффало, ще більшою мірою стосується Ньярлінга.
Ландшафти тут різноманітніші, птахів і звірів більше. Як і попередньою річкою, добру чверть милі тут можна плисти повз похмурий ліс із гігантських ялин, котрі здіймаються на сотню футів — зеленого, могутнього лісу, сріблясто-сірого від мохів.
Похмурий ліс змінюється роздольними трав'яними луками, посеред яких миготять острівці розрослих дерев, немовби в англійському парку.
Але ось річка вужчає, перетворюючись на глибокий звивистий струмок. Вільха, яка росте по берегах, змикається над головою, ніби золотаво-зелений намет.
Далі Нарлінг розливається, утворюючи плеса, порослі очеретом, — літній прихисток незліченних качок, гусей, куликів, качок, чайок, пастушків та інших рідкісніших пернатих. Береги річки то немовби в сніговому хвилястому оздобленні від цвітіння мучниці, то червоніють заростями найяскравішої та найчервонішої з шипшин — атабаської. Є вздовж берегів і тополеві гаї, на яких численне ведмеже плем'я залишило сліди пазурів. На модринових болотах можна знайти сліди годівлі сімейства лосів. Топкий ґрунт зберігає нерівні широкі сліди, залишені кілька тижнів тому бізонячим стадом, яке проходило тут. Поки ми розглядали сліди та мітки звірів на деревах, поряд чулося голосне "ляп-ляп" — це обережні бобри пірнали у воду з нашою появою.
Коли Джарвіс плив угору за течією в маленькому човні, він помітив двох ведмедів, трьох бобрів і рись, я ж бачив тільки птахів. На зворотному шляху мені пощастило. На першій же стоянці ми почули сильний сплеск біля човна. Безк'я обережно прокрався туди, я — слідом. Біля човна плавав великий бобер. Індіанець вистрілив, бобер пірнув, і більше ми його не бачили. Безк'я запевняв, що бобер мертвий — пірнаючи, він не ляпнув по воді хвостом. Наступного дня біля човна хлюпався інший бобер.
Вранці, сидячи на веслах, ми розгледіли маленький дуже каламутний струмочок, що збігав до річки.
— Бобер будує загату, — пояснив індіанець.
Тепер, коли ми поверталися додому, до борошна й хліба, індіанець повеселішав. Він був чудовим веслярем, мовчазним, але бадьорим, безвідмовним у роботі. Мисливець і провідник — першокласний.
Незабаром ми наткнулися на великого бобра, який вигрівався під сонячними променями на земляному виступі над водою. Він був схожий на велику темно-руду ондатру. Бобер негайно пірнув, виплив за тридцять ярдів нижче за течією річки, подивився на нас і зник.
Удень побачили бородату неясить, яка сиділа на пеньку. Цікаве видовище — у неї був білий, мов у пастора, комірець.
Ми гребли цілий день і зробили зупинку лише, щоб повечеряти лосиним м'ясом і чаєм.
Дощ лив цілу ніч. Наступного ранку сонце марно силкувалося пробитись крізь хмари, вони тільки щільніше затягали небо, знову замрячив дощ. На лихо, негода затяглася. І без того надокучлива та болісна, вона заважала фотографувати.
Після "чудового, смачного, підбадьорливого" сніданку — лосине м'ясо без солі та порожній чай — ми рушили далі за курсом найменшого опору — додому, до хліба.
Дорогою спостерігали, як зграйка омелюхів ганялася між верхівок ялин за комахами. Ймовірно, це була парубоцька гулянка, самки сиділи в гніздах або вигодовували пташенят.
Червонохвостий канюк сплів собі гніздо на ялині, звислій над водою. Воно мало дивно мальовничий вигляд — господар, безперечно, пишався ним. Але зо двоє войовничих дроздів намагалася відігнати канюка від його власного гнізда, коли той підлітав до нього.
Увечері ми висадилися у Форт-Резольюшен і поставили намет поруч із тридцятьма вігвамами. Двісті величезних собак гавкали, вили, гребли пазурами землю біля нашого намету цілу ніч безперестанку. О, як це було несхоже на благословенну тишу лісів на берегах Ньярлінга!
ФОРТ І ЙОГО ЖИТЕЛІ
Рано-вранці Пребл навідав свого приятеля, начальника форту Хардінга. Коли ми зверталися до чиновників Компанії Гудзонової затоки у справі, перед нами були строгі ревнителі інтересів Компанії. У побуті ж вони, як правило, дуже гостинні люди. Жадібність їм не властива. Вони готові обсипати щедротами незнайомця з великого світу.
За кілька хвилин Пребл поквапливо повернувся зі звісткою, що ми запрошені до сніданку. Сніданку, яким нас почастували чарівна господиня та щедрий щирий господар дому, не забути мені до кінця життя. Це було щось невимовне після голоду: справжня вівсяна каша, вершки, кава з цукром і молоком, масло, здобні булочки, бекон із картоплею, грінки з джемом — і все не плід уяви, а реальність — їж, скільки хочеш!
Боюся, за столом ми поводилися кепсько, виявляючи граничну нестриманість, та коли нарешті з натугою відірвались від страв, вийшли з-за столу з відчуттям, що могли б з'їсти що-небудь іще.
Мені було зрозуміло, що на одному моєму човні не перевезти через озеро тисячу триста фунтів провізії, котра прибула на пароплаві. Була потрібна значно більша ємність. Хардинг люб'язно запропонував йоркський бот, а за допомогою перекладача я найняв команду.
Боже, як це виявилося клопітно й важко!
По форту миттєво розповсюдилася чутка, що Безк'я отримував у поході три долари за день.