І що тепер з ними робити? Можливо, ви дасте мені рекомендації вашого банку?
– Мого банку? – Він розреготався, качаючи головою, – Та кому прибреде в голову тримати гроші в банку? Три роки тому лопнув банк Уентворта. Всі, хто зберігав там гроші, лишилися ні з чим. Я ніколи не довіряв банкам. Ні цента вони від мене ніколи не одержать. Мені подобається готівка. З нею є певність, що коли зі мною щось станеться, Лола зможе взяти ці гроші без зайвих клопотів, не вступаючи в тяганину з банком. Отже ти маєш п'ятсот. О'кей, я потурбуюсь і про тебе. У мене є сейф. Там я і тримаю усі свої гроші. Покладу і твої – туди ж. Коли знадобляться, я тобі видам, скільки захочеш. Знаєш, зберігання грошей куди важливіше банківських процентів. Все це суцільна рекламна дурниця, погонишся за процентами – можеш втратити все. Банк то піднімає, то знижує ставки, і якщо тобі знадобляться терміново гроші, то ти їх негайно у них не отримаєш. Так що ти напиши на папірці свою суму, і в будь-який час я тобі видам, скільки знадобиться.
Я випрямився, вражений:
– Ви ж не тримаєте всі сто тисяч доларів удома в сейфі?
– Саме так, тримаю. Чому би й ні? Невже ти гадаєш, я довірю одному з місцевих банків таку суму? У мене хороший сейф – один із кращих. Сейф Лоуренса, краще, що можна купити за гроші. Адже ти знаєш про сейфи? Правда, у Лоуренса вони кращі?
– У вас саме такий сейф?
– Авжеж. Років п'ять тому сюди приїжджав агент компанії і продав мені сейф. Він сказав: "Кладіть гроші в сейф Лоуренса, і ваші турботи зняті." Це девіз їх компанії. Він мав рацію, ти як вважаєш, Джек?
І це він говорив про кепську банку з-під сардин. Коробку з фальшивої сталі, котру я відкрию за три хвилини!
Я дивився на його благодушне сяюче обличчя, бачив, як він пишається своїм вибором, і не міг нанести йому удару.
– Так, звісно. Кращі сейфи, я їх знаю.
Він поплескав мене по плечу. Я вже звик до його своєрідних знаків прихильності, та щоразу, коли його ручища опускалася на моє плече, у мене підгиналися коліна. Він не знав, якою силою володіє.
– Отож, у будь-який час, Джек. Як тільки надумаєш, я покладу твої гроші у свій сейф.
– Дякую, містере Дженсон. Ви дуже добрі.
– Знаєш що? Тягни їх сюди прямо зараз. Я дам тобі розписку. І знаєш, береженого бог береже, мало що... Тримати їх у твоїй хижі небезпечно. Наприклад, може початися пожежа, і гроші згорять.
І я, як останній дурень, пішов у свою хижу, взяв гроші, що лежали під матрацом, і відніс Дженсону. Він дав мені розписку на п'ятсот десять доларів.
– Піду, негайно покладу їх до сейфу, – я бачив, що він дуже задоволений, – і в будь-який час...
– Еге ж, добре, містере Дженсон.
Він поглянув на свого годинника:
– Скоро дванадцята. Має під'їхати "Грейхаунд" в половині першої. Це тридцять пасажирів. Може допоможеш Лолі на кухні? Я віднесу твої гроші до сейфу і займуся бензоколонкою. За півгодини нам доведеться здорово потрудитися.
І я пішов у закусочну прямо назустріч своїм неприємностям.
Лола вкладала в скляну шафку свіжоспечені пироги і озирнулася, коли я увійшов.
Вираз її зелених очей мене відразу насторожив.
– Чим я можу вам помогти?
Вона усміхнулася. Перший раз за весь час вона мені усміхнулася. Проте усмішка була повна зневаги, і враз у мене всередині все обірвалося, ніби я відчув сигнал біди.
– Для тебе багато роботи, Петмур. – Вона підкреслила моє фальшиве прізвище, а червона лампочка вже миготіла мені щосили – небезпека, небезпека! – Я розпакувала привезені продукти, може ти їх розкладеш по своїх місцях?
Я пішов на кухню. Там на двох столах лежали привезені товари – банки консервів, дві дюжини курчат в пластикових упаковках і інше.
На банках лежала зім'ята газета, в котру явно щось загортали. Я взяв її. Моє серце боляче штовхнулося в грудях.
Не збагну, яким чином в бакалійну лавку містечка Літл-Крік потрапила оклендська міська газета. Життя раптом скорчило мені гримасу – на першій полосі красувалося моє фото і величезний заголовок оповіщав:
"ЗБІГЛИЙ ЗЛАМЩИК СЕЙФІВ
ВСЕ ЩЕ НЕ СПІЙМАНИЙ"
Я завмер, дивлячись на фото і відчуваючи, як льодяні мурахи біжать по спині. Фото було нечітке, проте достатньо пізнаване. Лола ще спеціально прималювала вуса, щоб я знав, що вона знає.
Фарнворт, смердючий барак і розлючені пси – все враз спливло в пам'яті. Вони тепер були не просто нічним кошмаром, а реальною загрозою.
В тиші і безпеці кухні я знову чув свист ременів і крики мордованого втікача. Бачив, як з підвалу ведуть чоловіка, він закриває лице руками, а з-під пальців тече кров.
Мої мрії про волю розвіялися, як дим.
Чи сказала вона Дженсону? Я був певен, що ні. Простодушний Дженсон не вмів удавати, я б відразу помітив негаразд. Тепер вона мала вагому підставу позбавитися від мене.
Все, що їй знадобиться, – зняти трубку, подзвонити в поліцію, і вже за годину я буду на шляху до Фарнворта.
Я добре уявляв, як мене там зустрінуть. Садистські злостиві усмішки в'язнів будуть супроводжувати мене на шляху до підвалу. Ось вони прислухаються, зловтішно переглядаючись, підштовхуючи один другого, очікуючи мого першого крику від болю.
Я зіжмакав газету і, підійшовши до плити, кинув у вогонь.
Виходить, я знову маю пуститися навтіки. Треба мерщій забиратися звідси. Але яким чином? До Тропіка-Спрінгс сто шістдесят миль. Як тільки поліція взнає від Лоли, що я був тут, саме в Тропіка-Спрінгс будуть мене шукати в першу чергу. Проте і повертатися в Окленд небезпечно. Видається, все-таки доведеться добиратися до Тропіка-Спрінгс, а звідти негайно забиратися подалі. Головне, я маю гроші – цілих п'ятсот доларів. Маючи таку суму, я навіть можу взяти квиток на літак до Нью-Йорка... П'ятсот доларів... І тут льодяний обруч стиснув серце. Я своїми руками півгодини тому віддав своє спасіння Дженсону! Як я тепер попрошу повернути гроші? Що він подумає про мене? І яким способом я, раптом, серед білого дня, піду звідси? Він подумає, що я звихнувся.
Паніка, що охопила мене, була така сильна, що мені стало важко дихати.
В цю мить двері кухні розчинилися і увійшла Лола.
Погляд її зелених очей виражав зневагу і нахабну цікавість.
– Ти що, досі не прибрав продукти?
– Я займаюся цим.
Я мовчки почав збирати банки.
Ах ти, погань! Ти вже подзвонила в поліцію? Що ти зробила?
Вона почала забирати курчат в холодильник, щось наспівуючи собі під ніс.
Ми мовчки розклали все по місцях, і, коли вона поклала в холодильник останнє курча, а я поставив на полицю останню банку, вона промовила:
– Нам треба поговорити. Сьогодні вночі ти чергуєш?
Я поглянув на неї:
– Так.
– Коли він засне, я прийду, поговоримо.
Отже, вона ще не дзвонила в поліцію. Вона хоче поставити умови. Я перевів подих.
– Як скажеш.
– Можеш відчалювати звідси, містере Чет Карсон, – єхидно сказала вона, – я впораюся тепер сама.
Ось такі справи. Вона тримала мене на мушці, та я ще мав час, перш ніж гачок буде спущений.
Я очима окинув її фігуру, у звабливій маєчці і шортах, її тіло притягувало мене невідступно.
– Все, що накажеш .
– Саме так, Карсон. З цього часу буде все так, як я накажу .
Вийшовши до обідньої зали, я побачив, що рейсовий автобус вже підкотив, з нього градом висипалися тридцять голодних пасажирів.
Ми втрьох запрацювали, як раби, – Я і Дженсон у залі, Лола на кухні. Кожен пасажир замовив ленч. Я ще кілька разів збігав залити бензин.
Лола дійсно вміла працювати, я мусив це визнати. Замовлені ленчі з такою швидкістю поступали з кухні, що скоро кожен отримав усе, що хотів, і нікому не довелося довго чекати.
Нарешті, автобус від'їхав, покинувши нас у повному виснаженні.
Дженсон, усміхаючись, промокнув мокре обличчя.
– Ми поставили рекорд, Джек. Жодного разу ще такого не було. Без тебе, звісно, це подавання було б неможливе. Тридцять ленчів! Раніше вони задовольнялися бутербродами.
– Це все наша господиня.
– О так! Що у мене за дружина! Ну, ми всі троє попрацювали на славу. Тепер ми з Лолою займемося посудом. А ти відправляйся до бензоколонки, у тебе ще безсонна ніч попереду. Не варто надриватися.
Раніше я б все одно лишився їм допомогти, однак, тепер просто не мав сили бути поруч з нею. Мені треба було подумати. Зараз, коли запарка скінчилася, я відчув, як страх знову стискає серце.
Вийшовши, я оглянувся.
Лола несподівано вибігла на веранду. Зелені очі її іскрилися шаленством.
У вікні виник стурбований Дженсон з тарілками в руках.
– І що цей босяк із себе корчить? – верескливо волала вона. – Він що, тут більше не працює? Чому я мушу за нього гарувати?
– Послухай, дорога, – м'яко спробував її урезонити Дженсон, – йому сьогодні ще вніч...
– Мені наплювати, що він вніч! – І знову злісно закричала на мене: – А ти, гайда сюди і допоможи прибрати посуд! Якщо хтось і буде прохолоджуватися в кріслі, то це буду я. Нумо, відпрацьовуй гроші, які ми тобі платимо!
– Гей, Лола! – в голосі Дженсона було попередження.
Я вже схопився і помчав до неї:
– Пробачте, місіс Дженсон, звісно, я зараз все зроблю...
– Лола, припини горланити на нього! Це я наказав йому йти до бензоколонки. – Дженсон наполовину висунувся з вікна.
– Ах, ось як тут до мене ставляться? Мені, виходить, ніякого співчуття не треба! Я придатна тільки на те, щоб гарувати в смердючій спекотній кухні та ще лежати з тобою в ліжку!
Вона пронеслася як віхола повз мене в дім і гримнула дверима.
Дженсон поклав тарілки і вийшов на веранду.
Мені показалося, що він одразу постарів.
– Вона себе замордує такою роботою, – мовив я поспішно, – перевтомилася, нічого особливого. Жінки час від часу вибухають. Це нічого не важить. Завтра вона буде, як раніше.
Він потер підборіддя і понуро покачав головою:
– Ти так думаєш, Джек? Адже вона ніколи так себе раніше не поводила. Може, мені з нею поговорити, заспокоїти, і все таке?
Не міг же я йому розповісти, що сцена була просто нею розіграна. Ловко розіграна для того, щоб спати самій сьогодні вночі. Коли він засне, вона прийде до мене поговорити.
– Я б на вашому місці дав їй спокій, містер Дженсон. Певен, завтра все буде в нормі. Вона просто перевтомилася. Давайте я допоможу вам прибратися.
Він поклав мені руку на плече:
– Ти добрий хлопець, Джек. Будь-який на твоєму місці зараз теж розгнівався б, не стерпів такого поводження. Мені соромно перед тобою за Лолу.