Від надмірного збудження він скрекотів, перестрибуючи з думки на думку, зупинявся, не закінчивши фрази, і починав нову.
Позичивши автомашину, отець Понс вирішив узяти в дорогу й мене, і я вперше за три роки виїхав за межі Жовтої вілли. Дивлячись на радість Руді, я пригамував свої тривоги про долю власної родини.
У Брюсселі сіявся дрібний дощ, водяний пил висів поміж сірими фасадами, затягував шибки автомашини прозорим серпанком, надавав блиску тротуарам. Коли ми прибули до великого пишного готелю, куди привозили тих, хто вижив, Руді підбіг до швейцара в червоній, розшитій золотом уніформі.
— Де тут фортепіано? Я повинен відвести туди маму. Вона видатна піаністка. Віртуоз. Вона дає концерти.
Знайшовши довгий лакований інструмент у барі, ми дізналися, що врятовані в'язні вже прибули, пройшли дезінфекційну обробку й помилися, а тепер їх годують у ресторані.
Руді помчав до ресторанної зали, ми з отцем Понсом ішли за ним.
Рахітичного вигляду чоловіки й жінки, землиста шкіра яких щільно обтягувала кістки, з однаковими чорними колами довкруж однакових порожніх очей, виснажені настільки, що ледве могли тримати ложку, сиділи, схилившись над супом. Вони не звернули жодної уваги на нашу появу, настільки були поглинуті бажанням наїстися і боялися, аби їм у цьому не перешкодили.
Руді окинув зал поглядом.
— Її тут немає. Може, тут є інший ресторан, отче?
— Зараз запитаю, — відказав той.
І тут з одного диванчика почувся голос.
— Руді!
Якась жінка підвелася і, махнувши нам рукою, ледве не впала.
— Руді!
— Мамо!
Руді полетів до жінки, яка його кликала, і стиснув її в обіймах.
Я не міг упізнати в ній матір, яку мені описував Руді, — високу владну жінку з величним бюстом, блакитно-сталевими очима, густим чорним, прямим і нескінченно довгим волоссям, що так вражало публіку. Замість цього він обнімав невисоку стареньку жінку, майже облисілу, із застиглим боязким поглядом вицвілих сірих очей, чиє кістляве, широке й пласке тіло проступало під вовняною сукнею.
Утім, вони шепотіли фрази на ідиш, плакали, поклавши одне одному голову на плече, і я дійшов висновку, що коли Руді не помилився, то, безумовно, прикрасив свої спогади.
Він хотів вивести її.
— Мамо, ходімо, в цьому готелі є піаніно.
— Ні, Руді, спершу я доїм.
— Ну, ж бо, мамо, ходімо.
— Я не доїла моркви, — сказала вона і, наче вперта дитина, тупнула ногою.
Руді не міг приховати свого здивування — перед ним була не владна мама, а дівчинка, яка не хотіла віддавати свою миску. Отець Понс жестом порадив йому не суперечити їй.
Байдужа до всього іншого, вона повільно доїла суп, шматочком хліба старанно вибрала рештки рідини, витерши порцеляну до блиску. Довкола неї всі врятовані так само ретельно вичищали свої тарілки. Після стількох років недоїдання вони їли з якоюсь грубою пристрастю.
Потім Руді, подавши мамі руку, допоміг їй підвестися і познайомив із нами. Незважаючи на своє виснаження, вона знайшла сили мило усміхнутися.
— Знаєте, — сказала вона отцеві Понсу, — якщо я вижила, то тільки тому, що мала надію побачити Руді.
Руді закліпав і перевів розмову на інше.
— Ну ж бо, мамо, ходімо до піаніно.
Перетнувши кілька залів, що здавалися вирізаними з безе, пройшовши крізь численні двері, обтяжені важкими шовковими портьєрами, він обережно посадив її на табуретку і підняв кришку інструмента.
Вона роздивлялася рояль із хвилюванням, а потім із підозрою. Чи не розучилася? Її нога ковзнула до педалі, а пальці пестили клавіші. Вона тремтіла. Боялася.
— Грай, мамо, грай! — прошепотів Руді.
Мама в паніці глянула на Руді. Вона не зважувалася йому пояснити, що сумнівається, чи зможе, що в неї не вистачить сил, що…
— Грай, мамо, грай. Я також вижив у цій війні з думкою про те, що колись ти знову гратимеш для мене.
Вона похитнулася, однак втримала рівновагу, схопившись за піаніно, на клавіші якого дивилася як на перепону, котру слід подолати. Її руки несміливо наблизилися, а тоді м'яко занурились у слонову кістку.
І полинула найніжніша й найпечальніша мелодія з усіх, що мені довелося чути в житті. Спочатку трохи несмілива і квола, а далі значно багатша й сміливіша музика народжувалася, набирала сили й висоти, вражала і породжувала відчай.
Граючи, матір Руді набувала плоті. І тепер я бачив у ній жінку, яку мені описував Руді.
Закінчивши грати, вона повернулася до сина.
— Шопен, — прошепотіла вона. — Він не пережив того, що нам довелося витерпіти, однак він усе завбачив.
Руді поцілував її в щоку.
— Ти знову почнеш учитися, Руді?
— Присягаю.
У наступні тижні я досить регулярно бачив маму Руді, одна стара діва із Шемле погодилася поселити її в себе з харчуванням. До неї знову поверталися форми, кольори, волосся, владність, а Руді, який приходив до неї вечорами, перестав удавати несосвітенного йолопа, яким ми його завжди знали, і навіть виявляв дивовижні здібності в математиці.
У неділю Жовта вілла ставала місцем, де збиралися діти, яких ховали від нацистів. Із довколишніх населених пунктів привозили дітей від трьох до шістнадцяти років, яких іще не знайшли їхні родичі. Вони виходили на імпровізований поміст, споруджений під навісом. Людей приїжджало багато: хто шукав сина чи дочку, хто небожа чи небогу, хто когось із далеких родичів, уважаючи, що тепер, після голокосту, вони повинні нести за них відповідальність. Зголошувалися також подружжя, готові до всиновлення сиріт.
Я однаково чекав і боявся цих ранків. Щоразу, виходячи на поміст після оголошення свого імені, я сподівався почути крик — мамин. Щоразу, повертаючись у ввічливій тиші всіх присутніх, я відчував бажання себе покалічити.
— Я сам винен у тому, що мої батьки не повертаються, отче: під час війни я про них не думав.
— Не кажи дурниць, Жозефе. Якщо твої батьки не повернуться, то це буде вина Гітлера та нацистів. Але не твоя і не твоїх батьків.
— Не хочете запропонувати мене для всиновлення?
— Ще надто рано, Жозефе. Без документа, що засвідчує смерть батьків, я не маю права це робити.
— У будь-якому разі мене ніхто не захоче взяти.
— Ну, ж бо, годі, ти повинен сподіватися.
— Ненавиджу сподіватися. Я відчуваю себе нікчемним і брудним, коли сподіваюся.
— Будь смиреннішим і все-таки трохи сподівайся.
Тієї неділі після традиційного ярмарку сиріт я, ще раз принижений безрезультатними оглядинами, вирішив піти разом із Руді, який зібрався в село випити з мамою чаю.
Ми спускалися по дорозі, коли я вдалині запримітив дві постаті, що сходили на пригірок.
Сам не знаю чому, я кинувся їм назустріч. Мої ноги не торкалися землі. Я міг би злетіти. Я мчав так швидко, що боявся, щоб не відірвалась якась нога.
Я не впізнав ні чоловіка, ні жінки, я впізнав мамине пальто. Рожево-зелене картате пальто із шотландки, прикрашене каптуром. Мама! Доти я ні в кого не бачив такого рожево-зеленого картатого пальта із шотландки, прикрашеного каптуром.
— Жозеф!
Я налетів на батьків. Захекавшись, не в змозі вимовити ні слова, я їх мацав, гладив і обіймав, тримав їх на місці, не даючи ступити й кроку. Я сто разів повторював ті самі безладні рухи. Так, я їх відчував, я їх бачив, так, ось вони — живі.
Я був таким щасливим, що мені стало боляче.
— Жозеф! Мій Жозеф! Мішке, ти бачиш, який він гарний?
— Ти так виріс, синку!
Вони казали щось незначне, якісь дурниці, від яких мені хотілося плакати. Сам я більше не міг і слова вимовити. Страждання, що розтягнулося на три роки — саме стільки тривала наша розлука, — впало мені на плечі й придавило мене. Розкривши рот у беззвучному крикові, я міг тільки ридати.
Коли вони збагнули, що я не відповідаю ні на одне запитання, мама звернулася до Руді.
— Мій Жозефеле надто схвильований, чи не так?
Руді підтвердив. І те, що мама знову мене зрозуміла і про все здогадалася, викликало в мене новий потік сліз.
Минуло більше години перш ніж до мене повернулася здатність говорити. Протягом цієї години я їх не відпускав, однією рукою тримався за батькову руку, другу засунув у мамину долоню. Протягом цієї години я дізнався — з розповіді батьків отцеві Понсові, — як їм удалося вижити, працюючи робітниками в полі на великій фермі недалеко звідси. Вони згаяли стільки часу, шукаючи мене, тому що після повернення до Брюсселя не знайшли графа і графині де Сюллі, а члени руху Опору спрямували їх по неправильному шляху, що завів їх до Голландії.
Доки вони розповідали про всі свої злигодні, мама час від часу оберталася й пестила мене, шепочучи:
— Мій Жозефеле…
Яке це щастя знову чути ідиш — мову, таку ніжну, що навіть дитину не можна назвати на ім'я, не додавши до нього чогось ласкавого, зменшувального, якогось складу, що приємний для слуху, наче ласощі, подаровані серцевині слова… Від усього цього я прийшов до тями і тепер думав лише про те, щоб показати їм свій маєток — Жовту віллу та її парк, де минули мої такі щасливі роки.
Розповівши свою історію, вони нахилилися до мене:
— Ми повертаємося до Брюсселя. Піди збери свої речі.
Отоді то до мене повернувся дар мови.
— Як? Невже я не можу залишитися тут?
У відповідь на моє запитання запанувала вражена тиша. Мама заморгала, не впевнена, що добре розчула, тато стиснув щелепи і втупився у стелю, отець Понс витягнув шию в мій бік.
— Що ти сказав, Жозефе?
І тут я усвідомив, наскільки жахливими видалися мої слова батькам. Мене заполонив сором! Надто пізно! І все-таки я виступив на біс, сподіваючись, що вдруге це запитання сприйметься не так, як уперше.
— Невже я не можу залишитися тут?
Крах! Ще гірше! Їхні очі затуманилися, вони відвернулися до вікна. Отець Понс здивовано звів брови.
— Ти усвідомлюєш, що кажеш, Жозефе?
— Я кажу, що хочу залишитися тут.
Без жодного попередження мені вліпили ляпаса. Отець Понс, тримаючи почервонілу руку, сумно дивився на мене. Я перелякано глянув на нього: досі він мене й пальцем не торкнув.
— Вибачте, отче, — пробелькотів я.
Він суворо похитав лисою головою, даючи мені зрозуміти, що чекав зовсім іншої реакції, і вказав очима на моїх батьків. Я підкорився.
— Пробач мені, тату, пробач, мамо. Я лише хотів сказати, наскільки мені тут було добре, це просто спосіб подякувати.
— Твоя правда, любий мій. Ми ніколи не зможемо висловити всю свою вдячність отцеві Понсові.
— Авжеж, — підтвердив батько.
— Мішке, ти чуєш, наш Жозефеле позбувся свого акценту.