Стратенецький гумор — це просто приборканий страх. Сміх, що дає полегкість, приходить трохи згодом, коли вже по всьому. Або вже як розповідають про пережиту пригоду. Так знаходить вихід напруження: в сміхові.
За вечерею горішня бабуся була така ласкава та уважна до прадідуся, аж мені знову згадалися відвідини лікаря, що їх приховували від мене.
Уже в постелі я подумав: прадідусь, мабуть, тому й складав такі веселі вірші й оповідки, що хотів приховати від мене, як у нього все кепсько насправді. І я незчувся, як почав молитись, чого досі ніколи не робив:
— Господи, нехай буде твоя воля в усьому, тільки збережи мені прадідуся ще хоч на кілька років. Амінь.
ЧЕТВЕР,
у який мені оперують п'яту. Цього дня мовиться про тиранів та їхніх підданих, а також про круто і м'яко зварені яйця; одного героя показано тут двічі, але в різному освітленні, крім того, зображене так зване собаче життя й показано, як мурахи перемогли ведмедя; закінчується день величальною горішній бабусі.
Коли я вранці прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горішня бабуся цього року вирішила завчасу понапікати всячини до різдва. Запах свіжих анісових коржиків лоскотав ніздрі. Отож я миттю підхопився, сподіваючись, що покуштую цих ласощів уже на снідання.
І сподіванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анісових коржиків, що їх ми смачно заходилися хрумкати.
Та, на жаль, нам не дали спокійно доснідати ранні відвідини: прийшов лікар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало від страху. Проте цього разу він поцікавився прадідусевим здоров'ям лише побіжно, бо з'явився до нас головним чином заради моєї п'яти. Отож він оглянув її й сказав бабусі принести гарячої води з милом.
Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи відм'якла. Тоді лікар зробив у кухні невеличку операцію: розрізав болюче місце у вигляді "зірочки" й вичавив гній. Потім добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.
— Отак, — бадьоро сказав він наостанку. — Тепер усяка погань звідти вийшла, й треба тільки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.
Прадідусь, що спостерігав цю процедуру, сидячи на ослінчику в кутку кухні, порадив мені погортати задля розваги альбоми, що їх привезли наші моряки.
— А я тим часом полізу нагору, Хлопчачок, — додав він. — Як переболить у тебе, то приходь і ти туди. А тепер спочинь.
Я покірно послухався його ради, бо в п'яті мені так бухкало, стукало, тягло й сіпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навіть усі мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарешті простягся на канапі, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.
На щастя, біль не вічний. За яких півгодини мої думки вже визволилися з-під гніту п'яти й полетіли далеко-далеко — в царство гранітних королів, полководців, винахідників та інших славетних людей — я саме розглядав альбом, який привезли наші моряки зі свого останнього рейсу. Альбом цей звався "Monumenta mundi"[3], або "Найвизначніші пам'ятники світу" і містив понад двісті фотознімків з докладним поясненням під кожним: кому споруджено пам'ятник і чому саме цю особу увічнено в граніті чи бронзі.
З-поміж усіх тих славетних людей мені найдужче сподобалась одна маленька дівчинка, якій поставили пам'ятник на площі невеликого міста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано під фотознімком пам'ятника, я вирішив скласти про цю дівчинку баладу й незабаром уже записав її на сторінках альбома — місця довкола фотознімків вистачало.
Скінчивши баладу, я так повеселішав, що підвівся з канапки й з альбомом під пахвою помаленьку, нога за ногою, східець за східцем, пошкутильгав на горище.
На моє щастя, горішня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тільки гукнула мені навздогін:
— Тобі неодмінно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лікар звелів тобі лежати! Від-по-чи-ва-ти! А не лазити попід дахами!
— Я там одразу ляжу, горішня бабусю! — гукнув я їй у відповідь. — Прадідусь за мною нагляне.
— Він і за собою не годен наглянути! — почулося знизу. — А ти собі не слухайся, не бережися — то й побачиш, чим воно скінчиться!
І внизу захряснулися двері. А тут, на горищі, двері відчинилися. Прадідусь із цікавістю вистромив із-за них голову й спитав:
— Чого це вона знов там розкричалася?
— Каже, щоб я лежав і не лазив попід дахами, прадідусю.
— Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же мені лягай отут, а я тобі для розваги дещо прочитаю.
Цього дня знову було натоплено в північній кімнатці. Горішня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетів, по черзі то північну, а то південну кімнатку.
Тут, у північній кімнатці, на щастя, було доволі подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелів лікар, і розповідав прадідусеві, що написав баладу про дівчинку, якій поставили пам'ятник у місті Гартештольті. Я показав йому альбом із пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.
— Адже тут, напевне, є хтозна-скільки героїв! — додав я.
— А чого ж, Хлопчачок, — сказав старий. — То, може, завтра ми й писатимемо цілий день балади та оповідки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вірші й оповідки не посиплються нам просто так, самі, з альбому. Взагалі, мені треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?
— Ні, прадідусю. Тільки стукає. Як ото старий годинник з маятником.
— Це від лікаревої масті, Хлопчачок, Добрий знак. А втім, я сподіваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'яті.
Кажучи це, він уже гортав свого зошита в чорній цератовій обкладинці.
— Ага, ось ця пригода, — сказав він, нарешті знайшовши потрібне.
Тоді поправив окуляри й прочитав:
Балада про Геракла та вогнедишних коней
Геракл у дні старовини
(Як з міфів нам відомо)
Геройські подвиги чинив
На чужині і вдома.
Тоді до Фракії не йшли
Ніяк чужосторонні:
Усім їм пострахом були
Шалені царські коні.
Чи хто підносив щедрий дар,
Чи лестив словом пишним, —
Однаково всіх кидав цар
Тим коням вогнедишним.
Мільйон зубів у вороних,
Вогонь шугає з пащі, —
Уже як хто попав до них,
То знав, що він пропащий.
Отож герой про це почув
І з превеликим гнівом
Сам на побачення майнув
З тим вогнедишним дивом.
Як увійшов він до царя
Й зірвав корону з маху,
Заґвалтувала вся двірня
Та й утекла зі страху.
— То он який він, нелюд цей!
А схожий на людину!
То он яку ти для гостей
Придумав тут гостину!
Хто гостя зневажав свого,
Глумився дико з нього,
Той заслужив, щоб і його
Зневажили самого.
Зву в свідки небо голубе,
Клянусь на цій короні,
Що покараю я тебе,
Негідника на троні!
Цар Діомед під трон заліз,
Зробився геть непишним!
Герой дістав його й поніс
Потворам вогнедишним.
І просто в ясла кинув їм
Прелютого їх пана.
І двері гримнули, мов грім, —
Покинув там тирана.
Коли ж на кілька голосів
У стайні заіржало,
Герой над яслами присів —
Кружало де лежало!
А вогнедишні вороні,
Що схрумали тирана,
Стоять сумирні та ручні,
Хоч прикладай до рани!
Зате ж які вони були —
Летіли, наче птиці! —
Коли, запряжені, везли
Героя в колісниці.
Минуло стільки сотень літ,
А слава нездоланна:
Геракл був перший на весь світ,
Хто покарав тирана!
Прадідусь згорнув зошита, кинув його на комод і сказав:
— По суті, дивно, що я схвалюю цей Гераклів подвиг: це ж убивство.
— Але стількох урятувало це вбивство від смерті! — вигукнув я. — Убивство тирана — це майже завжди добрий вчинок. І завжди подвиг.
— Під цим я підпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна міркувати й так і сяк. Адже навіть тирани не всі однакові.
— І чим же вони не однакові, ці людські кати, прадідусю?
— Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажімо, за часів Геракла тиран був просто жорстокий. Він змушував убивати всіх, хто йому не подобався, і коли одного чудового дня вбили його самого, увесь світ вважав це справедливим. Тиранові корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що він не любить правди й справедливості. Нині тирани поводяться хитріше, витонченіше. Вони забезпечують собі офіційний дозвіл на кожне вбивство.
— Цього я не розумію, прадідусю, — сказав я.
— Уяви собі, приміром, такого тирана, Хлопчачок, який не зносить веснянкуватих. Він уже не може просто собі наказати, щоб їх знищили, як наказували тирани колись. Скоріш він за великі гроші підкупить якогось професора, аби той науково довів, що в усіх веснянкуватих людей погана вдача. Потім з цього створюють учення — про чисту й нечисту шкіру. А на підставі цього вчення приймають закон про захист людей з чистою шкірою. І цим законом виправдовують криваві вироки, що віддають усіх веснянкуватих громадян країни до рук катові.
— Та це ж мерзота, прадідусю! По-моєму, це куди гірше, ніж тиранія часів Геракла.
— І таки справді гірше, Хлопчачок, бо несправедливість виступає тут у шатах права, а сваволя — в шатах закону. Вони отруюють дух народу. Мені оце спала на думку одна історія, в якій тиран місцевого масштабу — один міський голова — отруював дух громадян. Слухай лишень.
Великий Хлопчак зліг на спинку свого крісла, а я зручніше вмостився на кучугурі подушок і почав слухати.
ОПОВІДКА ПРО КРУТО ЗВАРЕНІ ЯЙЦЯ
Яйцям нелегко жити: їхня шкаралупа така неміцна, як щастя. Лише круто зварене яйце ще якось може витримувати удари долі. Родина Жоффток-Камінських, — недарма вони мали таке прізвище, — вся була така тверда на вдачу, як лише може бути найкрутіше зварене яйце. Вони безтурботно вирушали на прогулянки до найдальших околиць, по найтвердішій бруківці — пішки чи в колясці, навіть не вимощеній пір'ям, — її звичайно віз півень.
Жоффток-Камінські продавали капелюхи з яєчної шкаралупки — різноманітних форм, кольорів і розмірів, — капелюхи для курячих, качиних, чаїних і навіть страусових яєць. Торгівля йшла жваво. Інколи до крамниці навідувались навіть помідор чи цибулина, щоб придбати капелюх наймоднішого крою.
А мешкали Жоффток-Камінські в місті Старий Яйцеград, де круто зварених яєчних родин жило дуже мало. Це було місто сирих і м'яко зварених яєць, що мусили просуватися в житті обережненько та обачненько, як тільки й має просуватися кожне сире чи м'яко зварене яйце.