Невиразно в його свідомості став вимальовуватись закон поживи. Усі живі істоти поділяються на дві породи: його власну і чужу. До першої належить він із матір’ю, до другої — решта живих істот, що здатні рухатись. Серед них є дрібні хижаки і нехижаки, що їх убивала й поїдала його порода; є великі хижаки, котрі вбивали й поїдали його породу, якщо вона перша не вбивала й не поїдала їх. З такої класифікації постав закон. Мета життя — пожива. Життя само це пожива. Життя живе коштом життя. Є ті, хто їсть, і ті, кого їдять. Закон цей велів: їж, а ні — тебе з’їдять. Вовчук не формулював його в певних, визначених висловах, не міркував, чи справедливий він. Він навіть не думав про нього, а просто жив з ним у згоді.
В усьому й скрізь виявлявся цей закон. Вовчук з’їв куріпчиних писклят. Яструб із’їв їхню матір і намагався з’їсти і його. Пізніше, коли вовчук підріс, йому захотілося самому з’їсти яструба. Він з’їв рисеня. Рись була б з’їла вовчука, якби її самої не було вбито й з’їджено. І так без краю. Усе живе навколо вовчука жило у відповідності з цим законом, і він сам теж. Він був хижак. Його їжею було м’ясо, живе м’ясо, що швидко втікало від нього, злітало в повітря, видиралося на дерева, ховалося в кущах або ставало з ним лице в лице і боролося, а іноді й гналося за ним.
Коли б вовчук умів думати на людський спосіб, то він би визначив життя як невситимий апетит, а світ — як місце, де стикається сила-силенна цих апетитів, що переслідують одне одного, полюють одне на одного, пожирають одне одного, як місце, де ллється кров і де панує сліпа випадковість, жорстокість, безглуздя і безмежжя.
Але вовчук не думав по-людському й не мав широкого погляду на життя. Воднораз він міг мати тільки одну мету, одну думку, одне бажання. Опріч закону поживи, існувало безліч інших, менш важливих законів, і їх теж треба було знати й коритися їм. Світ мав повно несподіванок. Життя, яке буяло в вовченяті, гра його м’язів були джерелом. повсякчасного щастя. Погоня за поживою збуджувала в ньому радісне тремтіння. Розпалюватись і битись — було йому насолодою. І навіть жах і таємничість невідомого додавали його життю повноти.
Мало життя й інші втіхи. Повний живіт і солодка дрімота на сонечку були йому нагородою за старанну працю, хоч ця праця вже сама собою винагорода. Вона була виявом життя, а життя доходить повного щастя тільки тоді, коли виявляє себе. І вовчук нічого не мав проти ворожого оточення. У ньому буяла молода сила, він був щасливий і дуже пишався собою.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
БОГИ ПУСТЕЛІ
Розділ І
ТВОРЦІ ВОГНЮ
Усе трапилось несподівано, і тільки з його вини і через його безтурботність. Він вийшов з печери й побіг до струмка напитися води. Можливо, він тому нічого не помітив, що був спросоння. (Цілісіньку ніч він ганяв за поживою і тільки щойно прокинувся). Але ж дорогу до води він так добре знав! Він так часто пробігав нею, і ніколи нічого з ним не траплялося.
Збігши стежкою до всохлої сосни, вовчук минув галявину й побіг між деревами. І тут водночас він це побачив і почув носом. Перед ним на задніх лапах мовчки сиділо п’ятеро живих істот, яких він ще зроду не бачив. То були перші люди, що він їх надибав на своєму віку. Уздрівши його, вони не схопилися, не вискалили зубів, не загарчали, а сиділи собі мовчки й лиховісно.
Не рухався й вовчук. Слухаючи свого вродженого інстинкту, він мусив би прожогом кинутись геть, але в ньому заговорив зовсім інший інстинкт. Дикий жах його опосів. Його ніби приголомшило, і від гнітючого усвідомлення власного безсилля та нікчемності він не міг рушити з місця. Перед ним була сила і влада, щось цілковито далеке й незбагненне.
Вовчук ніколи не бачив людини, хоч і мав інстинктивне уявлення про неї. Він невиразно прочував у ній живу істоту, що виборола собі верховенство над іншими тваринами Пустелі. Він дивився тепер на людину не тільки своїми очима, але також очима всіх своїх предків, що темними ночами оточували кільцем незліченні зимові стоянки, придивлялися з безпечної відстані, з гущавини, до дивної двоногої істоти, владаря над усім живим. Чари спадковості опанували вовчука, він відчував страх і повагу, породжені цілими віками боротьби й досвідом бага тьох поколінь. Спадковість була занадто сильна для нього, маленького звіра. Якби він був дорослим вовком, він би, звісно, втік. Але зараз він припав до землі, скутий жахом, і вже ладен був виявити ту покору, з якою далекий його предок прийшов до людини, щоб погрітися коло її вогню.
Один з індіян звівся на ноги, підійшов до вовчука і нагнувся до нього. Звіря ще більше припало до землі. Невідоме, нарешті, втілилось у плоть і кров, і оце, нахилившись, тягнеться схопити його. Вовчук наїжився, губи його сіпнулись, і малі ще ікла вискалились. Рука, що зависла над ним, як доля, нерішуче спинилась, і людина сказала, сміючись:
— Вабам вабіска іп піт та! (Дивіться, які білі зуби!)
Усі голосно зареготали й стали підбивати його на вовчука. Рука опускалася все нижче, а в звіряті розпалилась боротьба інстинктів. Його поривали два бажання: і скоритись, і битись. Він пішов на компроміс. Він скорявся, доки рука не торкнулась йому тіла, а тоді його зуби, клацнувши, вп’ялися в неї. У ту ж мить він дістав доброго удару по голові, від якого повалився на бік. Бажання битись умить зникло. Він був тільки малим вовченям, і інстинкт покори взяв у ньому гору. Він сів на задні лапи й заскімлив. Але індіянин, якого він укусив, розсердився. Вовчук дістав удару ще з другого боку і, сівши, заскімлив дужче.
Всі четверо індіян зареготали голосніше, і навіть той, що його вкушено. Вони всі поставали навколо й сміялися з нього, а він скавулів з болю й переляку. Раптом він щось почув. Індіяни почули також. Але вовчук знав, що це таке, і, на довгій ноті увірвавши скавуління, в якому вже забриніло торжество, мовчки почав ждати свою матір, люту й несамовиту, яка нічого не боялась і вбивала всіх живих істот. Вона почула крик вовченяти і мчала йому на допомогу.
Одним стрибком вовчиця опинилася серед них. Оскаженіла, готова хоч би й на що заради сина, мала вона не дуже приємний вигляд. Зате ця її оборонча лють була саме до втіхи вовчукові. Радісно заскавучавши, він кинувся до неї, а люди похапливо відступили на кілька кроків. Вовчиця стала між своїм сином і людьми. Шерсть у неї наїжилась, у горлі хрипіло приглушене гарчання, розлючена морда погрозливо сіпалась, ніс увесь ізморщився.
Враз один з індіян здивовано вигукнув:
— Кічі!
Ото й усе, що він сказав, але вовчиця одразу вся якось принишкла на цей вигук.
— Кічі! — знову вигукнув індіянин, цього разу вже гостро і владно.
І тоді вовчук побачив, що його безстрашна мати, ця вовчиця, припала животом до землі і на знак миру тихо заскавучала й замахала хвостом. Він нічого не розумів. Його опанував страх. Інстинкт його не завів. І мати це ствердила. Вона так само виявляла свою покору людині.
Той, хто говорив, підійшов до вовчиці й поклав руку їй на голову. Вона не вкусила й не намірялася вкусити його, а тільки нижче припала до землі. Надійшли й інші індія-ни, оточили її, торкали, гладили, а вона й не думала опинатись. Вони були дуже збуджені, і ротами своїми знімали великий галас. Однак нічого небезпечного в цих звуках вовчук не вбачив і, притулившись до матері, так само намагався виявити свою покору, хоч подеколи ще наїжувався.
— Це й не диво,— казав індіянин.— Батько її був вовк. Щоправда, мати була собака, але хіба мій брат не прив’язував її в лісі на три ночі під час тічки? Через це батько Кічі — вовк.
— Уже цілий рік, як вона втекла, Сивий Бобре,— зауважив другий індіянин.
— І то не диво, Лососів Язику,— відповів Сивий Бобер.— Тоді стояв голод, і нічим було годувати собак.
— Вона жила серед вовків,— промовив третій індіянин.
— Либонь, що так, Три Орли,—сказав Сивий Бобер і, доторкнувшись до вовчука, додав: — Бо оце й доказ перед нами.
Вовчук тихенько загарчав на доторк, але рука піднялась і замірилася вдарити його. Тоді він сховав ікла і знову покірно припав до землі, а рука та стала чухати йому за вухами й гладити по спині.
— Авжеж, оце й доказ,— казав далі Сивий Бобер.— Безперечно, його мати Кічі. Але батько — вовк. Через те від собаки в ньому мало, а від вовка багато. У нього білі зуби, й ім’я йому буде Білозуб. Я сказав. Це собака мій. Хіба Кічі не була собакою мого брата? І хіба брат мій не помер?
Вовчук, що в такий спосіб дістав собі в світі ім’я, лежав і стежив. Ще деякий час людям з ротів ішли горлові звуки. Потому Сивий Бобер витяг із піхов, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у гущавину й вирізав палицю. Білозуб усе стежив за ним. Індіянин поробив зарубки на обох кінцях палиці і прив’язав до них ремені з сириці. Один він надів вовчиці на шию, підвів вовчицю до молоденької сосни і другий ремінь прив’язав до дерева.
Білозуб пішов за матір’ю і ліг коло неї. Лососів Язик простяг до вовчука руку й перекинув його на спину. Кічі тривожно дивилась на нього. Білозубові знов стало страшно. Він не міг стриматись, щоб не загарчати, але кусати вже не важився. Рука з зігнутими й розчепіреними пальцями почала потирати йому живота, перекочувала його з боку на бік. Було чудно й незручно лежати так горічерева, щоб лапи стирчали вгору. Та й при цьому Білозуб був зовсім безпорадний,— тож він і обурювався всією своєю істотою. Він ніяк не міг боронитись; якби людина захотіла щось йому заподіяти, він би не відкрутився. Хіба можна втекти, коли всі чотири лапи теліпаються в повітрі? І все-таки покора взяла в ньому гору над страхом, і він тільки гарчав потихеньку весь час. Але людина на те не гнівалась і не била його по голові. А найдивніше було, що Білозуб відчував якусь незрозумілу приємність, коли рука гладила його. Перевернений на бік, він перестав гарчати. Пальці почухали його за вухами, і йому зробилось іще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла собі — у Білозуба пропав і весь страх. Йому судилося ще багато разів у житті зазнати страху перед людиною, але саме зараз почалась його приязнь із нею.
Через деякий час Білозуб почув, що до нього наближаються якісь чудні звуки. Він швидко здогадався, що це люди такі звуки видають. Надійшло ціле індіянське плем’я, яке перекочовувало кудись-інде.