Відпустіть мене! Я все скажу.
Фердінанд. О! Мабуть, упадати біля цієї дівчини принадніше, ніж з іншими витати в небесних мріях... То, виходить,— ©она просто розпусниця і облудною величчю душі прикриває свою низькість, а чеснотою—порочність. (Приставляючи маршалові пістолета до серця.) Як далеко зайшло в тебе з нею? Признавайся, або я стрілятиму!
Гофмаршал. Та нічого... нічогісінько! Майте хвилину терпіння! Вас обдурено!
Фердінанд. І ти мені про це нагадуєш, лиходію? Як далеко зайшло в тебе з нею? Признавайся, або ти вмреш!
Гофмаршал. Mon dieu! Боже мій! Я ж кажу... Та вислухайте ж... батько... власний, рідний батько...
Фердінанд (не тямлячи себе). Продавав тобі свою дочку? І як далеко зайшло в тебе з нею? Признавайся, або я вб'ю тебе!
Гофмаршал. Ви збожеволіли. Ви нічого не чуєте. Я ні^ коли її не бачив. Я з нею не знайомий. Я нічого про неї не знаю.
1 Бісетр — селище біля Парижа, де був дім для божевільних.
Фердінанд (відступаючи). Ти ніколи її не бачив? Ти з нею не знайомий? Ти нічого про неї не знаєш? Дочка Міллера загинула через тебе, а ти одним духом зрікаєшся її тричі? Геть, поганий финтику! (Б'є його пістолетом і випихає з кімнати.) Для таких, як ти, не винайдено пороху!
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Фердінанд (після довгого мовчання, під час якого на його обличчі проступає страшна думка). Загинув! Так, нещасна! Я загинув! Іти теж. Так, присягаюся великим богом! Якщо я загинув, загинула й ти!.. О всесвітній судія! Не вимагай її у мене! Ця дівчина моя! Я поступився тобі всім світом за дівчину, відмовився від усього твого чудового утвору. Залиши мені дівчину! Всесвітній судія! Мільйони душ волають до тебе,— зглянься на них оком свого милосердя... мені ж дозволь діяти самому, всесвітній судія! (У розпачі, ламаючи руки.) Невже щедрий, всемогутній творець поскупиться на одну душу, до того ще й найгіршу з усього створеного? Ця дівчина моя! Я був колись їй богом, тепер стану дияволом! (Жахливим поглядом дивиться в одну точку.) Цілу вічність бути сплетеним з нею на пекельному колесі, очі втопивши в очі, з волоссям, що в обох нас стане дибом... наш глухий стогін зіллється в о є д и н о... і там повторювати мої ніжності, і там їй нагадувати її присягання... Боже! Боже! Жахливий шлюб — але вічний! (Поривається йти. Входить президент.)
ЯВА П'ЯТА Президент і Фердінанд.
Фердінанд (відступаючи). О! Мій батьку!..
Президент. Дуже добре, що ми зустрілися з тобою, мій сину! Я прийшов сповістити тобі щось приємне, любий сину, щось цілком для тебе несподіване. Може, ми сядемо?
Фердінанд (довгий час пильно дивиться на нього). Мій батьку! (Із зростаючим хвилюванням підходить до нього, хапає за руку.) Мій батьку! (Цілує йому руку і падає перед ним навколішки.) О мій батьку!
Президент. Що з тобою, мій сину? Встань! Твоя рука горить і тремтить!
Фердінанд (з диким, палким почуттям). Простіть мою невдячність, батьку! Я негідна людина! Я взяв під сумнів вашу доброту! Ви так по-батьківському ставилися до мене... О! Ви були передбачливі. Тепер уже запізно... Простіть! Простіть! Благословіть мене, батьку!
Президент (з удавано невинним виразом обличчя). Встань, мій сину! Опам'ятайся, ти говориш зі мною загадками!
Фео дінанд. Ця Міллер, мій батьку!.. О, ви знаєте лю^" дей... Ваш гнів тоді був такий справедливий, такий благородний, такий по-батьківському щирий. Та тільки щире батьківське завзяття було марним... Ця Міллер!..
Президент. Не муч мене, сину! Я проклинаю свою жорстокість. Я прийшов попросити в тебе пробачення!
Фердінанд. Просити пробачення в мене!.. Проклясти мене! Ваш осуд був мудрістю... Ваша жорстокість була небесним співчуттям... Ця Міллер, батьку...
Президент. Благородна, мила дівчина! Я беру назад свою необачну підозру! Вона викликала в мене повагу!
Фердінанд (схоплюється, вражений). Що? І ви?.. Батьку! І ви?.. Правда ж, мій батьку, ця істота—втілена невинність? І так по-людському любити цю дівчину!
Президент. Скажи краще: це злочин її не любити!
Фердінанд. Нечувано! Жахливо!.. Адже ви бачите серця наскрізь! І до того ж ви дивилися очима ненависті!.. Небувале лицемірство... Ця Міллер, батьку!..
Президент. Гідна стати моєю дочкою! її доброчесність я зараховую за предків і красу її — за золото. Мої принципи поступаються перед твоїм коханням. Хай вона буде твоєю!
Фердінанд (з жахом). Цього невистачало!.. Прощайте, мій батьку! (Вибігає.)
Президент (іде за ним). Стривай! Стривай! Куди ти? (Виходить.)
ЯВА ШОСТА Багато прибраний зал у домі леді Мілфорд. Входять леді і Софі.
Леді. Отже, ти бачила ц? Вона прийде?
Софі. Цю ж мить! Вона була ще в буденному одязі і хотіла тільки нашвидку переодягтися.
Леді. Не кажи мені нічого про неї... Мовчи... Я тремчу, мов злочинець, що бачитиму цю щасливицю, почуття якої так жахливо гармонійні з моїм серцем... І як сприйняла вона запрошення?
Софі. Вона, здавалося, була збентежена, замислилась, дивилася на мене великими очима і мовчала. Я вже приготувалася почути од неї відмову, коли вона, кинувши на мене погляд, який мене просто вразив, відповіла: ваша пані наказує мені те, чого я завтра сама хотіла в неї просити.
Леді (дуже неспокійно). Облиш мене, Софі! Пожалій мене! Мені доведеться червоніти, коли вона тільки звичайна жінка, а коли вона щось більше,— втратити мужність.
Софі. Але ж, міледі!.. Це не такий настрій, щоб приймати суперницю! Згадайте, хто ви! Закличте на допомогу своє походження, свій сан, свою могутність. Хай горде серце надасть ще більшої величі вашій гордій красі.
Леді (неуважно). Що там базікає ця дурненька?
Софі (з іронією). Чи, може, випадково сяють на вас саме сьогодні найкоштовніші брильянти? Випадково, що саме сьогодні найпишніші тканини прикрашають вас... що ваш передпокій рясніє гайдуками і пажами і що дівчину з простолюддя чекають у най-розкішнішому залі вашого палацу?
Леді (ходить вперед і назад, з досадою). Прокляття! Це нестерпно, що в жінок такі рисячі очі на жіночі слабості!.. Але як глибоко, як глибоко, мабуть, я вже впала, коли отака істота бачить мене наскрізь!
Камердинер (входить). Мамзель Міллер!
Леді (до Софі). Геть! Вийди! (Загрозливо, бо та ще вагається.) Геть! Я тобі наказую! (Софі вийшла, леді пройшлася по залу.) Добре! Дуже добре, що я розхвилювалася! Тепер я така, якою хотіла бути! (До камердинера.) Мамзель може увійти. (Камердинер іде. Вона кидається на софу і прибирає велич-но-недбалу позу.)
ЯВА СЬОМА
Луїза Міллер боязко входить і зупиняється на значній відстані від леді; леді повернулася до неї спиною і деякий час пильно розглядає її в дзеркалі, що стоїть напроти. Після паузи.
Л у ї з а. Ласкава пані, я чекаю вашого наказу!
Леді (обертається до Луїзи і киває їй тільки головою, відчужено і стримано). А! Ви тут? Це ж ви, напевне, і є мамзель... але як же вас звати?
Луїза (трохи ображено). Міллером звуть мого батька, а ваша милость посилали по його дочку.
Леді. Так! Так! Я пригадую... Бідна скрипалева дочка, про яку недавно була мова. (Після паузи, сама до себе.) Дуже мила, хоча й не красуня. (Вголос до Луїзи.) Підійдіть ближче, моя дитино! (Знову до себе.) Очі, які знають, що таке сльози. Як я люблю такі очі! (Знов уголос.) Підходь ближче... ще ближче... Добра дитино, мені здається, ти боїшся мене!
Луїза (велично, рішучим тоном). Ні, міледі! Я зневажаю суд юрби.
Леді (сама до себе). Гляньте-но!.. І ця зарозумілість у неї від нього. (Вголос.) Мені рекомендували вас, мамзель! Кажуть" ви дечого навчилися і вмієте поводитись... Що ж, я ладна цьому вірити... І нізащо в світі не хотіла б я такого щирого заступника ловити на брехні.
Л у ї з а. Проте я не знаю нікого, міледі, хто старався б знайти покровительку мені.
Леді (збуджено). Старався б для протеже чи для покровительки?
Л у ї з а. Це вище мого розуміння, ласкава пані!
Леді. Тут більше лукавства, ніж можна чекати вад цього одвертого обличчя! Вас звуть Луїза. А скільки вам років, дозвольте запитати?
Луїза. Шістнадцять минуло.
Леді (швидко підводиться). Усе ясно! Шістнадцять років! Перше биття цієї пристрасті! Перший срібний тон на незайманих клавікордах, що їх освячує... Що може бути принаднішим! Сідай, ти мені подобаєшся, люба дівчино... І він теж кохає вперше... Що ж дивного, коли проміння одного світанку злилися докупи. (Дуже привітно, беручи її за руку.) Так і буде, я подбаю про твоє щастя, люба. Це не що інше, як солодкі мрії, які швидко відлітають. (Плескаючи Лугзу по щоці.) Моя Софі виходить заміж! Ти можеш заступити її місце... Шістнадцять років! Це не довго триває!
Луїза (цілує їй шанобливо руку). Я дякую за милость, міледі, так, начеб я її прийняла.
Леді (обурено відсахнулась). Чи ви бачили таку вельможну даму!.. Звичайно дівчата вашого кола вважають себе щасливими, коли вони влаштовуються в панів. На що ви сподіваєтесь, моя дорогоцінна? Чи ці пальці надто ніжні для роботи? Чи ваше гарненьке личко надає вам такої пихи?
Луїза. Моє личко, ласкава пані, не від мене, як і моє походження.
Леді. Чи ви, може, гадаєте, що й завжди так буде? Бідне створіння, хто вбив тобі це в голову? Хто б він не був... він посміявся і з тебе і з себе. Ці щоки не визолочені вогнем. Те, що в твоєму дзеркалі здається тривким і вічним,— це лише тонкий наліт золотої мішури, який рано чи пізно пристане до рук твого кавалера... Що ж ми будемо тоді робити?
Луїза. Жаліти кавалера, міледі, який тільки тому купив діамант, що йому здалось, ніби він у золотій оправі.
Леді (удає, ніби не чує цього). Дівчина ваших років завжди має одночасно два дзеркала—справжнє і її поклонника. Приємна догідливість останнього добре виправляє сувору відвертість першого. Одне докоряє за бридкий слід од віспи. Яка помилка,— каже друге,— це ямочки грації. А ви, любі діти, вірите першому лише в тому, що сказало і друге, кидаєтесь від одного до другого, поки, врешті, не переплутаєте свідчень обох... Чого ви так дивитесь на мене?
Луїза. Даруйте пані! Але мені шкода стало вашого чудового, яскравого рубіна, який, мабуть, не знає, що його власниця так гостро виступає проти суєтності.
Леді (червоніючи). Не відкручуйтесь, пустухо! Якби не надії на вашу вроду, то що вдержує вас стати на це місце, єдине, де ви можете навчитися манер, єдине, де ви можете позбутися ваших простонародних забобонів?
Луїза.