Якщо, зосередившись, напружити зір, все стане зрозумілим. Ніщо у світі не ставиться до мене так приязно, як математика.
Дівчина на хвильку задумалася над почутим.
— А чому ви пишете оповідання, — без запитальної інтонації спитала вона.
Тенґо перетворив її запитання на довше речення:
— Якщо математика така приємна, то хіба потрібно мучитися написанням оповідань? Невже не можна обійтися самою математикою? Ти це хотіла сказати?
Фукаері кивнула.
— Річ у тому, що реальне людське життя відрізняється від математики. Воно не обов'язково пливе найкоротшим річищем. Для мене математика... як би це сказати... надто природна річ. Схожа на чарівний краєвид, що тільки там є. Навіть нема потреби замінювати його на щось інше. А тому мені здається, що в межах математики я швидко стаю прозорим. Іноді від цього мені страшно.
Дівчина невідривно дивилася йому прямо в очі.
А він провадив далі:
— Коли ж пишу оповідання, то за допомогою слів навколишній краєвид замінюю на природніший для мене. Іншими словами, я наново відтворюю його. І таким чином переконуюся, що таки існую в цьому світі. Це зовсім інша робота, ніж у світі математики.
— Переконуєтеся, що існуєте, — сказала Фукаері.
— А проте не можу сказати, що це завжди щастить мені зробити, — мовив Тенґо.
Не було видно, що вона зрозуміла його пояснення. І далі мовчала. Тільки піднесла до рота склянку з вином і ніби через соломину, безшумно його потягувала.
— Дозволь мені сказати, що з тобою відбувається щось подібне. За допомогою слів ти наново відтворюєш краєвид, побачений власними очима. І переконуєшся в своєму існуванні як людини, — сказав Тенґо.
Дівчина зупинила руку зі склянкою і на мить задумалася над сказаним. Але своєї думки не висловила.
— І цей процес усвідомлення себе набрав форми художнього твору, — вів далі Тенґо. — Та якби цей твір викликав схвалення і співпереживання багатьох людей, то став би літературним надбанням, що має об'єктивну вартість.
Фукаері рішуче захитала головою.
— Форма мене не цікавить.
— Форма не цікавить, — повторив Тенґо.
— Форма нічого не значить.
— Чого ж ти написала це оповідання й подала на премію?
Вона поставила склянку з вином на стіл.
— Це не я зробила.
Аби заспокоїтися, Тенґо ковтнув води.
— Інакше кажучи, ти кажеш, що не подавала його на премію молодих авторів?
Дівчина кивнула.
— Я не посилала.
— То, власне, хто послав до видавництва те, що ти написала, як рукопис на премію?
Вона ледь-ледь здвигнула плечима. І на секунд п'ятнадцять замовкла. Потім сказала:
— Хто-небудь.
"Хто-небудь, — повторив Тенґо. І крізь стиснуті губи повільно видихнув. — Ойо-йой, діло так просто не піде". Як він і сподівався.
Досі Тенґо кілька разів особисто спілкувався з дівчатами, яких навчав у підготовчій школі. Звичайно, коли вони після її закінчення вчилися в університеті. Вони йому телефонували, казали, що хочуть зустрітись і поговорити. От він тоді із ними кудись вирушав. Тенґо сам не знав, що, власне, притягує їх до нього. В усякому разі, він залишився неодруженим, а вони перестали бути ученицями. Тож він не мав підстав відмовлятися від побачення.
Двічі такі побачення закінчувалися сексуальними стосунками. Однак зв'язок тривав недовго — непомітно, природним чином припинявся. Перебуваючи в товаристві дівчини, яка щойно вступила до університету, Тенґо почувався трохи неспокійно. Йому було незручно. Все одно, що мати справу з кішкою, у якої тічка. Спочатку все було свіже, цікаве, але поступово починало втомлювати. Та й дівчата, видно, розчаровувалися, коли відкривали, що колишній учитель, який, стоячи за кафедрою, запально розповідав про математику, вже інша людина. Їхній настрій Тенґо добре розумів.
Він заспокоювався, якщо підтримував стосунки із старшою жінкою. Усвідомлення того, що не мусиш виконувати ролі лідера, приносило йому полегшення — здавалося, з плечей тягар спадав. Старші жінки горнулися до нього. І коли рік тому він познайомився із заміжньою жінкою, на десять років старшою за нього, то перестав ходити на побачення з молодими дівчатами. Один раз на тиждень зустрічався зі своєю старшою подругою, і цього було досить, щоб звільнитися від статевої жаги (або необхідності). Після того він, не виходячи з дому, писав оповідання, читав книжки, слухав музику, іноді ходив плавати в найближчому критому басейні. Ні з ким, окрім колег у школі, не розмовляв. І від такого життя не відчував невдоволення. Ба, навпаки, вважав його для себе ідеальним.
Однак коли побачив перед собою сімнадцятирічну Фука-ері, то відчув, як по-особливому, нестямно тремтить його серце. Таке відчуття з'явилося вперше, коли побачив її фотографії, але зараз воно стало ще сильнішим. Це не було ні кохання, ні статева жага. Можливо, щось пробилося крізь вузеньку щілинку й почало заповнювати в ньому порожнечу. Так йому здалося. Цієї порожнечі Фукаері не створила. Вона була в ньому давно. Фукаері лише освітила її особливим світлом.
— Тобі нецікаво писати оповідання, і свого твору ти не подавала на премію, — ніби для підтвердження сказав Тенґо.
Не відриваючи очей від його обличчя, дівчина кивнула. Потім, немов захищаючись від холодного осіннього вітру, ледь-ледь здвигнула плечима.
— І не хочеш стати письменницею.
Тенґо здивувався, помітивши, що запитав без запитальної інтонації. Напевне, така вимова має заразну силу.
— Не хочу, — відповіла вона.
Тим часом принесли страви. Для Фукаері — салат у великім полумиску й булочку. Для Тенґо — "язички" з молюсками в соусі. Вона кілька разів перевернула виделкою листок латуку з таким виглядом, наче перевіряла заголовки в газеті.
— В усякому разі, хтось послав до видавництва на премію молодого автора твою "Повітряну личинку", і я, попередньо прочитавши рукопис, зупинив на ній свою увагу.
— "Повітряна личинка", — вимовила дівчина. І примружила очі.
— "Повітряна личинка" — це назва твого оповідання, — сказав Тенґо.
Фукаері и далі мовчала, примруживши очі.
— Це ти так його назвала? — стривожено запитав Тенґо.
Вона ледь-ледь хитнула головою.
Трохи спантеличений Тенґо вирішив не допитуватися щодо назви, а посуватися далі.
— Зрештою, це не так важливо. В усякому разі, назва непогана. Створює певну атмосферу й привертає людську увагу. Змушує думати, що в цьому, напевне, щось є. Хоч би хто придумав її, назва не викликає заперечення. Різниці між личинкою і коконом я зовсім не розумію, але це дрібниця. Хочу сказати, що я прочитав цей твір, він мене чимось сильно привабив. Тому я приніс його Комацу-сану. "Повітряна личинка" також йому сподобалася. Однак якщо серйозно націлюватися на премію, то її текст треба вдосконалити. Така його думка. Бо порівняно з її змістом текст трохи кульгає. Тому Комацу-сан хоче, щоб доопрацьовувати його взялася не ти, а я. Щодо цього я ще не визначився. Не сказав, робитиму це чи ні. Бо не знаю, чи це правильно.
Урвавши на цьому розповідь, Тенґо чекав на реакцію дівчини, її не було.
— Я хотів би зараз дізнатися, якої ти думки про те, якщо замість тебе я перепишу "Повітряну личинку". Бо хоч би що я вирішив, без твоєї згоди й співпраці такого завдання не подужаю.
Фукаері взяла пальцями невеличку помідору й з'їла. Я настромив на виделку молюска й підніс до рота.
— Можна переписати, — просто сказала вона. І взяла ще одну помідору. — На свій смак.
— А може, тобі варто довше над цим подумати? Бо це серйозне діло.
Вона хитнула головою. Мовляв, не треба довше думати.
— Якщо я переписуватиму твій твір, — пояснював Тенґо, — то постараюся доробити текст так, щоб не змінився його зміст. Можливо, суттєвим чином. Але авторкою залишишся ти. Це буде оповідання, яке написала сімнадцятирічна Фука-ері. Щодо цього ніщо не зміниться. Якщо твоєму творові присудять премію, то отримаєш її ти сама. Якщо ж твір вийде книжкою, ти будеш її авторкою. Ми втрьох — я, ти й Комацу-сан — команда підтримки, але твір носитиме лише твоє ім'я. Ми з Комацу-саном мовчатимемо, перебуваючи в тіні. Як робітники на театральній сцені. Розумієш, що я кажу?
Фукаері піднесла на виделці селеру до рота. Легенько кивнула.
— Розумію.
— Оповідання під назвою "Повітряна личинка" — це повністю твоя річ. Вона народилася в тобі. І я не можу привласнити її собі. Я лише допомагаю тобі з технічного боку. А тому ти повинна тримати в таємниці те, що я подав тобі руку допомоги. Інакше кажучи, ми вступили в змову й плануємо обдурити світ. Що не кажи, а зберігати таємницю — не проста річ.
— Ну, якщо так треба... — сказала дівчина.
Відгорнувши на край тарілки скойку молюска і втягуючи в рот "язички", Тенґо перестав думати. Фукаері старанно хрумала огірок, ніби насолоджуючись ніколи не баченим овочем.
Все ще тримаючи в руці виделку, Тенґо мовив:
— Я ще раз питаю: ти не проти того, щоб я переробив твоє оповідання?
— Робіть, як вам хочеться, — упоравшись з огірком, сказала вона.
— Незалежно від того, як я це зроблю?
— Незалежно.
— Чому так думаєш? Ти ж нічого про мене не знаєш.
Фукаері промовчала, тільки легко здвигнула плечима.
Після того вони обоє взялися до їжі. Фукаері зосередилася на салаті, іноді кусала булочку, намазану маслом, і протягувала руку до склянки з вином. Тенґо машинально підносив "язички" до рота й обмірковував різні можливості.
Поклавши виделку, він сказав:
— Коли Комацу-сан завів про це розмову, я спочатку подумав, що це, можливо, жарт, якась нісенітниця. Я ж із таким завданням не впораюся. Навіть мав намір відмовитися. Та коли повернувся додому і роздумував над цією пропозицією, то поступово почав відчувати, що хочу на неї пристати. Не зупиняючись на тому, наскільки це правильно з морального погляду, я відчув, що хочу надати по-своєму нової форми "Повітряній личинці", яку ти створила. Як би це краще сказати... Це було цілком природне, спонтанне бажання.
"Ні, це було скоріше навіть не бажання, а жага", — додав подумки Тенґо. Так, як передбачав Комацу. Цю спрагу ставало щораз важче стримувати.
Фукаері мовчки, ніби здалека, поглядала на Тенґо своїми незворушними, чарівними очима. Здавалося, намагалася збагнути зміст його слів.
— Ви хочете переписати оповідання, — спитала вона.
Тенґо подивився їй прямо в очі.
— Так мені здається.
Її темно-чорні зіниці, немов щось відображаючи, злегка поблискували.