Зігнати злість на комусь — іноді це найкращий спосіб зберегти здоров'я.
— Та ви не турбуйтесь. Я не збираюся здирати з вас шкіру. Мене цікавить тільки її поверхня. Зморшки, потові залози, пори... Одне слово, я б хотів узяти її як модель...
— А-а, модель?..
Чоловік полегшено зітхнув, розслабив плечі, в нього заворушився борлак, і він кілька разів кивнув головою, та в душі, видно, не позбувся сумнівів. Було ясно, що його турбує. Що я збираюся утнути, коли натягну на себе обличчя, цілком схоже на його,— оце, напевно, не давало йому спокою. Та я не тільки не розвіяв відразу його побоювань, а, ковтаючи принесену каву й бутерброда, потроху підпускав йому шпильок і тим сам упевнював у підозрах. До нього особисто ненависті я не відчував. Мабуть, мені хотілося відомстити лише за те, що я змушений рахуватися з житейськими умовностями, якими люди оточують обличчя.
Якби тільки мене не мучили келоїдні шрами, в бинтах, звісно, була б своя перевага. Наприклад, мені здається, що справжній зміст обличчя виявляється при використанні бинтів, діє ефект маски. Маскування — це зловмисна гра, в якій житейські умовності щодо обличчя поставлено з ніг на голову, своєрідний спосіб заховатися від людей, коли не тільки обличчя, але й душа разом з ним зникає. Саме тому в давні часи кати, монахи-жебраки, інквізитори, жерці, священики таємних орденів і, нарешті, розбійники не могли обійтися без маски. Вона мала не тільки негативне призначення — ховати обличчя, але й позитивне — заховавши обличчя, розірвати зв'язок між обличчям і душею, тим самим звільнити людину від обов'язків перед суспільством. За прикладом не треба далеко ходити: те ж саме стосується психології жевжика, який хизується темними окулярами навіть у негоду. Позбувшись ярма власної душі, можна стати безмежно вільним і водночас безмежно жорстоким.
Як подумати, то з маскувальною дією бинтів я зустрічався не вперше... Так, справді, ще перед тим випадком із малюнками Клее, я гордо порівнював себе з людиною-невидимкою, яка всіх бачить, а сама залишається непоміченою. Потім була зустріч з К., що виготовляє штучні органи. Відзначаючи наркотичні властивості пов'язки, він серйозно застерігав, що врешті я можу стати наркоманом, який не уявляє собі життя без бинтів. І от зараз, вважай, утретє... Минуло понад півроку, та невже я тільки кружляв на одному місці? Ні, щось за цей час змінилося. Спочатку були звичайні хвастощі, потім прийшло застереження від сторонньої людини і от нарешті тепер я вперше по-справжньому смакував потаємною радістю бути людиною у масці. Мої думки рухалися,ніби по спіралі. Лише одне мене трохи хвилювало: той рух по спіралі був висхідний чи, навпаки, нисхідний?..
Все ще залишаючись напасником, я виманив того чоловіка з універмагу і, найнявши в найближчому готелі кімнату, через дві години тим же способом, яким зробив зліпок із гнізда п'явок, одержав відбиток шкіри з його обличчя. Дивлячись, як він, засунувши банкноту в десять тисяч ієн у кишеню, мало не побіг, я раптом відчув нестерпну самотність, ніби всі мої сили геть вичерпались. Якщо житейські умовності щодо справжнього обличчя нічого не варті, то й щодо маски їм гріш ціна.
Постскриптум. Ні, таке міркування неправильне. Причина, мабуть, у тому, що я собі уявив, ніби виготовлена маска вплине на мою душу так само, як пов'язка. Тож зовсім природно, що я відчував тривогу, адже віддалявся від заповітної мети — відновити стежинку до людей. Однак у самій цій подібності була натяжка. Ставитись до маски, як до пов'язки, посилаючись на те, що обидві не є справжнім обличчям,— це однаково, що біле видавати за чорне. Якщо маска розширює стежинку, то пов'язка її захаращує, тобто вони скоріше антиподи. Бо інакше я сам, відчайдушно силкуючись утекти від пов'язки і знайти порятунок у масці, мав би вигляд блазня.
І ще одне. Тільки що мені спало на думку: маска потрібна жертві, а пов'язка, навпаки,— напасникові. Чи ж не так?
БІЛИЙ ЗОШИТ
Нарешті я змінив зошита на нового, однак у моєму становищі не відбулося суттєвих змін. Перед тим, як я розпочав нову сторінку, минуло кілька тижнів без ніяких подій — так, ніби я застиг на мертвій точці. Кілька невиразних, як моя пов'язка, тижнів, без очей, без носа, без рота. Та якщо все-таки понишпорити в пам'яті, то можна згадати: за той час я пропустив можливість запатентувати за добрі гроші одну мою роботу, а, крім того, молоді колеги несподівано покритикували мене з приводу цьогорічного* бюджету лабораторії. Та оскільки до практичного використання патенту, до речі, дуже специфічного, було ще далеко, то думати про нього серйозно не варто було. А от щодо бюджету... хоча це й не мало нічого спільного з моїм планом виготовлення маски...
та діло є ділом, і я мусив подумати про нього. Якщо послухати колег, то виходить, начебто я вдався до хитрощів. Бо спочатку пішов назустріч бажанню групи молодих співробітників і погодився на створення особливої бригади, а як тільки справа дійшла до найголовнішого — розподілу асигнувань, відступив від свого слова. Однак, усупереч тому, що вони казали, в цьому не було ні підступу, ні заздрощів, ні враженого честолюбства — загалом нічого заздалегідь продуманого. Особливо хвалитися нічим — я просто забув про цю справу. Якщо мене звинуватять у несумлінному ставленні до своїх службових обов'язків, то я думаю, що критику треба сприйняти покірно. Раніше я цього майже не усвідомлював, але після їхніх слів, здається, відчув, що від певного часу почав утрачати цікавість до роботи. Хоча признаватись у такому не дуже приємно, та чи не вплинули на це п'явки? Якщо залишити осторонь деякі докори сумління, то, правду кажучи, їхній протест навіть збадьорив мене. Бо, в усякому разі, тепер зі мною поводилися як з рівним, а раніше вимучували із себе посмішку, бачачи перед собою каліку...
Все-таки що за відкриття я зробив на "Виставці масок театру Но", на якій, як я писав майже в кінці попереднього зошита, нарешті вдалося розв'язати велику проблему — вибір обличчя?
Мені справді тяжко про це розповідати. Вираз обличчя — не потаємний хід, а парадні двері, які прикрашають так, щоб порадувати зір гостя. І не рекламний проспект, який посилають будь-кому, а лист, що без адреси нічого не вартий. Визнавши правильність своїх міркувань, я негайно вирішив поступитися тобі правом вибору. І хоча мені здалося, ніби я зняв тягар зі своїх плечей, радість була передчасною.
Того вечора, вечора кольору паленої глини, коли каламутний туман, як збовтана брудна вода, піднявся вгору і заслав небо на годину раніше, ніж звичайно, а тьмяне світло ліхтарів, зухвало перевищуючи свої повноваження, підганяло час... рухаючись у натовпі, який густішав при наближенні до вокзалу, я ще раз спробував увійти в роль напасника, щоб якось позбутися того нестерпного відчуття самотності, що охопило мене в мить розставання з тим чоловіком. Та я розумів, що діла не буде, якщо я не зустрінуся з кимось сам на сам, як у ресторані універмагу. Коли вже люди скупчилися, то навіть у ці останні прикрі години неділі їхні обличчя, немов амеби, простягаючи одне одному свої псевдоніжки, утворюють ланцюг без жодної прогалини, в яку я міг би протиснутися. Проте я вже не був такий роздратований, як уранці, коли виходив з дому. Я навіть почувався заспокоєним — настільки, що помічав, як в імлі чарівно пливе, дихає і хвилюється море неонових вогнів. Можливо, тому, що тепер у моїх руках був конкретний план. Насилу придбаний зліпок обличчя з алюгіната калію, якого я ніс у портфелі під пахвою, здавався важким... Він, правда, врівноважувався важкістю бинтів, наскрізь просяклих туманом... в усякому разі, в мене був план, гідний випробування.
Так-от, того вечора... моє серце відкрилося тобі назустріч — так, ніби перешкода перед ним зникла. І це не була просто надія, що я звалю на тебе вибір обличчя... не корисли-
вими міркуваннями, що підготовку закінчено і настав час братися за виготовлення маски... як би це краще сказати?., наївно, мов дитина, м'яко, ніби ступаючи по траві, я не переставав скорочувати відстань між нами. Чи не було це виявом заспокоєння і впевненості, пов'язаної з тим, що трапилася нагода заманити й тебе, хай навіть посередньо, у спільники для виготовлення маски — роботи, що вимагала самотності? Що там казати, для мене ти була чужою людиною номер один. І не в негативному розумінні цього слова. Хочу сказати, що ти була першою людиною, до якої я мав відновити стежинку, людиною, чиє ім'я я зобов'язаний був написати на першому листі. (...В кожному разі, я не хотів тебе втратити. Бо така втрата означала б для мене втрату цілого світу).
Та як тільки я опинився віч-на-віч з тобою, мої надії, як вийняті з води водорості, вмить перетворилися на безформну купу лахміття. Ні, я не хочу, щоб ти мене неправильно зрозуміла. Я зовсім не збирався прискіпуватись до того, як ти мене зустріла. Навпаки, ти ставилася до мене з небувалою досі великодушністю. За винятком того випадку, коли не пустила моєї руки під спідничку. Та за це треба винити мене й тільки мене. Бо, як сказано в одному вірші, не завжди закоханий має право на взаємну любов.
І того дня, як завжди, ти зустріла мене з ненав'язливою люб'язністю чи, точніше, з ненав'язливим співчуттям. І наша мовчанка теж була звичайною...
Скільки часу минуло, відколи між нами запанувала мовчанка, схожа на розбитий музичний інструмент? Наші звичні балачки, обмін буденними новинами не припинились, але звелися до коротких, як сигнал, фраз, що не виходили за рамки найпростішої розмови. Однак і в цьому я не збираюся скидати вину на тебе. Я добре розумію, що це був вияв співчуття до мене. Розбитий музичний інструмент часто видає фальшиві звуки. Тож нехай краще мовчить. Для мене то була прикра мовчанка, а для тебе, не сумніваюсь, ще прикріша.
Отож, щоб ще раз відновити розмову, я так надіявся на цей випадок...
А все-таки як було б добре, якби ти принаймні запитала, куди я ходив. Хоча останнім часом мій вихід до міста в неділю та ще й на цілісінький день можна вважати винятковим випадком, ти навіть не здивувалася.
Ти швидко відрегулювала вогонь у грубці й тут же повернулася у кухню. Принесла розпареного рушника і знову поспішила заглянути, чи зігрілася вода у ванні.