Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.
— Живуча! — вигукують навколо.
— Зараз безпремінно здохне, братця, тут їй і кінець! — кричить з натовпу якийсь любитель.
— Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом,— репетує третій.
— А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись,— несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом.— Стережись! — кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.
— Добивай! — кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п´яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю — і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.
— Доконав! — кричать у натовпі.
— А чого ж навскач не йшла!
— Моє добро! — репетує Миколка, очі його налиті кров´ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.
— Ай справді, видно, хреста на тобі немає! — кричать з натовпу вже багато голосів.
Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається з своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його, нарешті, і виносить з натовпу.
— Ходімо, ходімо! — каже він йому,— додому ходімо!
— Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! — схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.
— П´яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! — говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути, і прокидається.
Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.
— Слава Богу, це тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух.— Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!
Все тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.
— Боже! — скрикнув він,— та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, буду бити по голові, розітну їй череп... буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров´ю... з сокирою... Господи, невже?
Він тремтів, наче лист, кажучи це.
— Та що ж це я,— продовжував він, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві,— адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю!., спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю... То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько... адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв...
Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі...
Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на Т-в міст. Він був блідий, очі йому горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати. .
Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно.
"Господи! — благав він,— покажи мені путь мою, а я зрікаюсь цього проклятого наміру мого!"
Ідучи через міст, він тихо й спокійно дивився на Неву, на яскраво— червону вечірню заграву. Незважаючи на слабкість свою, він навіть не почував втоми. Наче веред на серці його, що наривав весь місяць, раптом прорвало. Воля, воля! Він вільний тепер від цієї спокуси, від мари, чар, від мани!
Згодом, коли він пригадував цей час і все, що сталося з ним у ці дні, хвилина за хвилиною, пункт за пунктом, риса за рисою, його до марновірного жаху вражала завжди одна обставина, хоч, по суті, і не зовсім незвичайна, але така, що повсякчас здавалася йому потім немовби якимсь приреченням долі. А саме: він ніяк не міг збагнути і з´ясувати собі, чому він, стомлений і знесилений, коли найвигідніше за все було повертатися додому короткою і прямою дорогою, пішов через Сінну площу, через яку йти йому було зовсім ні для чого. Гак був невеликий, але очевидний і зовсім не потрібний. Звичайно, десятки раз траплялося йому повертатися додому, не пам´ятаючи вулиць, якими він йшов. Але чому ж, запитував він завжди, чому ж така важлива, така вирішальна для нього і водночас така цілком випадкова зустріч на Сінній (якою навіть і йти йому ні для чого було) сталася саме тепер, в такий час, у таку хвилину в його житті, саме під такий настрій і саме за таких обставин, при яких тільки й могла вона, ця зустріч, найбільш вирішальне плинути на всю його долю? Немовби тут умисно підстерігала його!
Було близько дев´ятої години, коли він проходив по Сінній. Всі торговці на столах, на лотках, у крамницях і крамничках замикали все або знімали і прибирали свій товар і йшли додому, як і їх покупці. Коло харчевень у нижніх поверхах, у брудних і смердючих дворах Сінної площі, а найбільше коло пивниць, юрмилося чимало різного і всякого сорту торговців і голодранців. Раскольников віддавав перевагу цим місцям, так само як і всім провулкам поблизу, коли виходив без діла на вулицю. Тут на лахміття його ніхто не кидав зневажливих поглядів, і можна було ходити в якому хоч одязі, нікого не скандалізуючи. Коло самого К-ного провулка, на розі, міщанин і жінка, дружина його, торгували на двох столах крамом: нитками, тасьмою, хустками ситцевими тощо. Вони теж збиралися додому, але забарились, розмовляючи із знайомою, що випадково нагодилася. Знайома ця була Лизавета Іванівна, або просто, як всі звали її, Лизавета, менша сестра тієї самої бабки Альони Іванівни, колезької реєстраторші і лихварки, до якої вчора ходив Раскольников, щоб здати їй в заставу годинника і зробити свою спробу... Він давно вже знав усе про цю Лизавету, і навіть вона теж знала його трохи. Це була висока, незграбна, тиха й покірлива дівка, мало не ідіотка, тридцяти п´яти років, що перебувала в повному рабстві у сестри своєї, працювала на неї день і ніч, тремтіла перед нею і зносила від неї навіть побої. Вона стояла з нерішучим виглядом, тримаючи в руках клунок, перед міщанином і жінкою і уважно слухала їх. Ті щось їй з особливим запалом доводили. Коли Раскольников зненацька побачив її, якесь дивне відчуття, схоже на найглибший подив, охопило його, хоч в зустрічі тій не було нічого дивного.
— Ви б, Лизавето Іванівно, і вирішили самі, особисто,— голосно говорив міщанин.— Приходьте лишень завтра, годині так о сьомій. І ті прибудуть.
— Завтра? — протяжно і задумано перепитала Лизавета, наче не зважуючись.
— От якого вам ота Альона Іванівна страху завдала! — заторохтіла дружина торговця, моторна молодичка.— Подивлюсь я на вас, зовсім ви мов мала дитина. І сестра ж вона вам не рідна, а зведена, а он яку волю взяла.
— Та ви цього разу Альоні Іванівні нічого й не кажіть,— перебив чоловік,— така вам моя порада, а зайдіть до нас, не питаючи. Справа та вигідна. А потім і сестриця самі зрозуміють це.
— Хіба й справді зайти?
— О сьомій годині, завтра, і від тих прийдуть, самі особисто й вирішите.
— І самоварчик наставимо,— додала жінка.
— Гаразд, буду,— промовила Лизавета, все ще вагаючись, і зібралася йти.
Раскольников в цей час вже пройшов далі і не чув нічого більше. Він проходив тихо, непомітно, намагаючись не пропустити жодного слова. Подив, що охопив його спочатку, мало-помалу змінився жахом, аж наче мороз пройшов по його спині. Він дізнався, отак зненацька, зовсім несподівано дізнався, що завтра, рівно о сьомій годині вечора, Лизавети, сестри старої лихварки і єдиної її сожительки, дома не буде, і що, значить, стара рівно о сьомій годині вечора залишиться дома сама.
До його квартири було вже лише кілька кроків. Він увійшов до себе, мов засуджений до смерті. Ні про що він не міркував і зовсім не міг міркувати, але всім єством своїм раптом відчув, що немає у нього більше ні можливості вільно роздумувати, ні власної волі і що все раптом вирішено остаточно.
Звичайно, коли б навіть цілі роки довелося йому чекати, то й тоді не можна було б напевно сподіватись, що трапиться випадок, який становитиме більш очевидний крок до успішного здійснення задуму, ніж той, що несподівано стався тепер. В усякому разі, важко було б дізнатись напередодні і напевно, з більшою точністю і з найменшим риском, без усяких небезпечних розпитувань і висліджувань, що завтра, саме о такій-от годині, та стара, на яку готується замах, буде дома сама-самісінька.
VI
Згодом Раскольникову трапилося якось дізнатись, навіщо саме міщанин і жінка запрошували до себе Лизавету. Справа була найзвичайнісі— нька, і не було в ній нічого такого особливого. Приїждже і збідніле сімейство спродувало речі, одяг тощо, все жіноче. А через те, що на ринку продавати невигідно, то й шукали перекупки, а Лизавета цим промишляла: брала комісії, виконувала різні доручення і мала велику практику, бо була дуже чесною і завжди визначала крайню ціну: яку ціну покладе, так тому й бути. Розмовляла ж взагалі мало і, як уже згадувалось, була така покірлива і боязка...
Але Раскольников останнім часом зробився марновірним. Сліди марновірства лишалися в ньому ще довго по тому і цілком не зникли ніколи. І в усій цій справі він завжди потім схильний був бачити якусь дивну таємничість, начебто наявність якихось особливих впливів і збігів. Ще взимку один знайомий йому студент, Покорєв, від´їжджаючи в Харків, у розмові з ним повідомив адресу старої Альони Іванівни на той випадок, коли доведеться йому позичати гроші під заставу. Довго він не йшов до неї, бо мав уроки і якось та перебивався. Місяця півтора тому він згадав про адресу, у нього було дві речі, придатні для застави: старий батьків срібний годинник і маленький золотий перстеник з трьома якимись червоними камінчиками, подарований йому при прощанні з сестрою, на спогад.