Це настільки відволікало увагу обох дам, що місіс Чік раз у раз розверталася до центрального притвору, щоб послати по те чи інше ядушливу жінку, а міс Токс одкрила молитовник на сторінці, де говорилося про порохову змову проти короля Якова і час до часу вставляла в богослужіння цитати з цього тексту.
Упродовж цілої процедури містер Домбі лишався тим же безстороннім джентльменом, яким був завжди, і, мабуть, не без його допомоги в церкві схолодніло настільки, що з рота вікарія бухала пара. Єдиний раз обличчя його трохи змінилося — тоді, як священик, дуже щиро й просто пояснюючи, як мають опікати дитину її хрещені батьки, випадково кинув оком на містера Чіка. Тут величний вигляд містера Домбі красномовно посвідчив, що він був би дуже радий заскочити його на цій опіці.
Мабуть, для містера Домбі було б краще, якби він менше думав про свою велич і більше — про походження та значення церемонії, в якій брав таку формальну, байдужу участь. Його пиха була на диво несумісна з історією обряду.
Коли все закінчилося, він знов подав руку міс Токс і провів її до ризниці, де повідомив священика, що був би дуже радий, якби той вшанував його своєю присутністю на обіді, але через прикрі родинні обставини мусить одмовитись од такої честі. Розписавшись у реєстраційній книзі, сплативши гербові мита, згадавши ядушливу жінку (кашель якої на той час набув нової сили), подякувавши оторожеві й не забувши за паламаря (який випадково опинився біля дверей, зацікавившись. станом погоди), містер Домбі з товариством посідали знову в карети і тим самим невеселим гуртом повернулись додому.
Там вони знайшли містера Пітта, що вернув носа від холодних страв, поданих у холодному блиску срібла й кришталів. Перед застіллям, що більше нагадувало поминальний обід, міс Токс подарувала своєму хрещеникові чашку, а містер Чік — ложку, виделку й ніж у футлярі Містер Домбі підніс міс Токс браслета, що її надзвичайно розчулило.
— Містере Джоне, — сказав містер Домбі, — сідайте будь ласка, кінець столу. Що там біля вас, містере Джоне?
— Холодна теляча полядвиця, сер, — відповів містер Чік, потираючи задубілі руки. — А що біля вас, сер?
— По-моєму, — відповів містер Домбі,— це телячий холодець, якщо не помиляюся. А ще, бачу, — холодні курчата, шинка… пиріжки… салат… омари. Чи не буде міс Токс ласкава випити трохи вина? Шампанського міс Токс!
Від усіх тих лагомин ломило зуби. Вино було таке жахливо холодне, що в міс Токс вихопився зойк болю, якого вона з великим трудом обернула у "Гм!". Телятину, певно, тримали в такій холодній коморі, що містерові Чіку після першого кусня закрижаніли кінцівки. Тільки містер Домбі тримався незворушно. Його можна було б вивісити на ярмарку в Росії, як шмат мороженого джентльменства.
Холод допік до живого навіть його сестру. Вона не пробувала ні підлещуватись, ні заводити світську розмову, тільки докладала всіх сил, показуючи, як їй тепло.
— Ну, сер, — наважився по довгій мовчанці містер Чік, наливаючи собі хересу, — з вашого дозволу, сер, я вип'ю за маленького Поля.
— Щасти йому, боже! — промовила міс Токс, сьорбнувши вина.
— Любий, маленький Домбі! — прошептала місіс Чік.
— Мій син, містере Джоне, — з суворою врочистістю мовив містер Домбі,— безперечно, був би дуже вдячний вам за вашу люб'язність, якби міг знати, яку честь ви йому робите. Свого часу, сподіваюся, він буде гідний прихильності своїх родичів та друзів у приватному житті, а також великої відповідальності нашого становища, покладеної на нього в житті громадському.
Тон, яким це було сказано, не передбачав відповіді, і містер Чік впав у меланхолійну мовчанку. Зате міс Токс, яка слухала містера Домбі, виявляючи не тільки посилену увагу, а й ще дужче схиливши голову, коли він скінчив, перехилилася через стіл і тихо сказала:
— Луїзо!
— Що, дорога моя? — озвалася місіс Чік.
— Великої відповідальності нашого становища… я забула слово.
— Покладеного на нього…
— Вибачте, моє серденько. Здається, не так. Було багато плавніше, добірніше. "Прихильності своїх родичів і друзів у приватному житті, а також великої відповідальності нашого становища, покладе… покладеної на нього? В житті громадському?"
— Правильно: покладеної на нього, — ствердила місіс Чік.
Міс Токс, тріумфуючи, сплеснула своїми ніжними ручками і додала, закотивши очі: "Оце красномовство!"
Тим часом містер Домбі велів був покликати Річардс, що якраз увійшла, вклонившись, але сама, без хлопчика, — натомившися зранку, Поль заснув. Запропонувавши своїй підданій келих вина, містер Домбі звернувся до неї з такими словами (міс Токс заздалегідь нахилила голову й зробила інші потрібні приготування, щоб закарбувати їх у пам'яті):
— Протягом шести місяців — чи десь коло того, — що ви живете в цьому домі, Річардс, ви сумлінно виконували свої обов'язки. Бажаючи приурочити до цієї нагоди якусь маленьку послугу для вас, я міркував, яким чином най краще здійснити це бажання і радився з моєю сестрою, місіс…
— Чік, — підказав джентльмен, якому належало дане прізвище.
— Тихо, я вас прошу! — обурилась міс Токс.
— Я хотів сказати вам, Річардс, — вів далі містер Домбі, кинувши на Чіка моторошний погляд, — що я прийшов до остаточного рішення, пригадавши собі розмову, яку ми мали в цій-таки кімнаті з вашим чоловіком, коли ви наймалися до нас на службу. Він тоді ознайомив мене з прикрим фактом, що вся ваша родина, на чолі з ним самим, потопає в неуцтві.
Річардс здригнулася під тягарем цього ваговитого докору.
— Я далеко не прихильник того, що деякі особи ліберальних настроїв називають загальним навчанням. Але нижчі класи обов'язково треба вчити! Щоб вони розуміли своє становище й уміли відповідно поводитись. Тому я стою за школу. Маючи змогу записати дитину в дуже давній заклад, званий по імені одного достойного братства, "Благодійні Точильники", де школярам дають не лише пристойну освіту, а й формений одяг з бляшкою, я (повідомивши спершу через місіс Чік вашу сім'ю) записав туди вашого старшого сина, і, наскільки мені відомо, сьогодні йому вже видали форму. Номер її сина, — сказав містер Домбі, повернувшись до сестри й говорячи про хлопця, як про візника, — номер його — сто сорок сім. Луїзо, поясніть.
— Номер сто сорок сім, — сказала місіс Чік. — Це, Річардс, гарненька курточка з теплого синього сукна, такий самий кашкет з жовтогарячою стрічкою, червоні вовняні панчохи і дуже міцні шкіряні штани. Самому можна носити і богу дякувати, — захоплювалася місіс Чік.
— Подумати тільки! Ви повинні пишатися, Річардс! — вкинула слово міс Токс. — "Благодійні Точильники"!
— Дуже вдячна вам, сер, — непевним тоном відповіла Річардс. — За вашу доброту і пам'ять про моїх діток. — В той же час образ Байлера — Благодійного Точильника в описаних місіс Чік незнищенних латах, що облягають його короткі ніжки, — промайнув перед очима Річардс, зволоживши їх.
— Дуже рада бачити у вас стільки чуйності, Річардс, — сказала міс Токс.
— Це дозволяє сподіватися, — мовила місіс Чік, яка пишалася своїм знанням людської натури, — це дозволяє сподіватися, що в світі ще де-не-де є іскорки вдячності й благородних почувань.
Річардс відповіла на ці компліменти, вклоняючись і бурмочучи слова подяки. Проте, нездатна подолати збентеження, у яке вкинув її образ сина в його розкішному вбранні нижче пояса, вона поволі відступала до дверей і зітхнула з полегшенням тільки тоді, як опинилася поза ними.
Короткочасні ознаки відлиги, що з'явилися разом з появою Річардс, з нею ж і зникли, і знову запанував жорстокий, як досі, мороз. Двічі з кінця столу донеслося мугикання містера Чіка, але в обох випадках то був уривок похоронного маршу з "Саула". Гості, здавалось, холонули дедалі більше і потроху переходили в застиглий, твердий стан, мов страви на столі, за яким вони зібралися. Нарешті місіс Чік зиркнула на міс Токс, та відповіла їй поглядом, і обидві підвелися з місць, кажучи, що час іти додому. Містер Домбі зустрів цю заяву цілком байдуже, і, попрощавшись з ним, дами вийшли під опікою містера Чіка, котрий, ледве вони залишили дім і його господаря у звичній для нього самотині, запхав руки в кишені і, вигідно вмостившись у кареті, засвистав. На обличчі його при цьому було стільки похмурого презирства, що місіс Чік не насмілилася ні протестувати, ні взагалі будь-як докучати йому.
Річардс, дарма що тримала на колінах маленького Поля, не могла позбутися думки про свого первістка. Вона розуміла, що то — невдячність, але день цей наклав свій відбиток і на товариство "Благодійних Точильників", і їй увесь час увижалася олов'яна бляшка з номером сто сорок сім, як своєрідна ознака його формальної, непривітної атмосфери. І коли, в дитячій, вона розповіла про "любі ніжки", перед нею знову постав привид у формі.
— Не знаю, що я віддала б, — сказала Поллі,— щоб побачити мого бідолашного хлопчика, поки він звикне до неї.
— Ну, то знаєте, що я вам скажу, місіс Річардс, — відповіла Ніппер, перед якою Поллі виливала душу, — ідіть подивіться на нього, то й вам стане легше.
— Містер Домбі буде проти, — зауважила Поллі.
— Чого ж це він буде проти, місіс Річардс! — відмовила в'їдливо Ніппер. — Гадаю, він дуже б тішився, якби його питали!
— А ви, значить, зовсім не питалися б у нього?
— Ні, місіс Річардс, і не подумала б! — відповіла Сюзанна. — Ваших наглядачок Чік і Токс, як я сама чула, завтра не буде, а ми з міс Фло підемо вранці гуляти з вами, і прошу дуже місіс Річардс, коли ви хочете можемо прогулятися туди аж ніяк не гірше, ніж назад і вперед по вулиці, і навіть краще.
Спершу Поллі категорично відхилила цю ідею, але поволі перейнялася, нею, в міру того як в її уяві дедалі виразніше почали вимальовуватись заборонені образи її рідного дому та дітей. Нарешті, вирішивши, що, коли вона на хвилиночку підійде до дверей свого дому, великої шкоди не буде, Поллі пристала на пропозицію Ніппер.
Коли справу було в отакий спосіб полагоджено, маленький Поль ревно заплакав, немов передчував, що нічого доброго з цього не вийде.
— Що з ним сталося? — здивувалася Сюзанна.
— Він, певне, змерз, — відповіла Поллі й стала заколисувати його, походжаючи по кімнаті.
Западав холодний осінній вечір, і, заколисуючи дитину та пригортаючи її до грудей, Річардс крізь нахмурені вікна бачила, як рясно сиплеться посохле листя.
Розділ шостий
ПОЛЬ ЗАЗНАЄ ДРУГОЇ ВТРАТИ
Ще зранку пойнята лиховісними передчуттями, Поллі, напевне, зреклася б думки про самовільну вилазку та попросила б формального дозволу на побачення із номером сто сорок сьомим під грізним домашнім наглядом містера Домбі, якби не безнастанні спонукання її чорноокої компаньйонки.