Вищий світ не знає іншого прояву найжахливіших катастроф. Віконтеса пішла у спальню, сіла за стіл, узяла гарненький аркушик паперу й написала:
"Якщо ви обідаєте в Рошфідів, а не в англійському посольстві, то повинні дати мені пояснення. Чекаю".
Поправивши кілька літер, викривлених її конвульсивно тремтячою рукою, вона поставила в кінці записки "К", що означало "Клара Бургундська", і подзвонила.
– Жаку, – сказала вона камердинерові, який негайно з’явився, – о пів на восьму підіть до пана де Рошфіда і спитайте маркіза д’Ажуда. Якщо маркіз там, передайте йому цю записку; відповіді не треба. Коли ж його там не буде, ви повернетесь і віддасте листа мені.
– Ваша вельможність, на вас чекають у вітальні.
– Ах, правда! – сказала вона, відчиняючи двері.
Ежен уже почав відчувати себе ні в сих ні в тих, аж нарешті почув слова віконтеси, сказані так схвильовано, що в нього защеміло серце:
– Пробачте, мені треба було написати кілька слів, але тепер я до ваших послуг.
Вона не знала, що говорить, бо думала про інше: "Він хоче одружитися з мадмуазель де Рошфід. Але хіба він вільний? Сьогодні ж увечері заручини буде розірвано, або я… Так! Завтра вже про це не буде й мови".
– Кузино… – почав був Ежен.
– Що?! – спитала віконтеса, так гордовито глянувши на студента, що той похолов.
Ежен зрозумів це "що". За останні три години він багато чого навчився і став обережний.
– Пані, – знову почав Ежен, почервонівши. Він завагався, але вів далі: – Даруйте, прошу вас; мені так бракує протекції, що краплинка вашого родинного почуття, їй-право, не завадила б.
Пані де Босеан сумно усміхнулася: вона відчувала, як поблизу неї гуркотять громи неминучої бурі.
– Коли б ви знали, в якому становищі моя сім’я, – провадив Ежен, – то охоче зіграли б роль одної з тих казкових фей, які так ласкаво усували перешкоди на шляху своїх хрещеників.
– Ну, гаразд, кузене, – сказала вона, сміючись, – чим же я можу вам допомогти?
– Я й сам не знаю. Мати вас хоч дуже далекою родичкою – це вже щастя. Ви збентежили мене, я вже забув, що хотів сказати. Ви єдина людина, яку я знаю в Парижі. О, я хотів просити вашої поради, просити прийняти мене, як бідолашну дитину, що прагне схопитися за вашу спідницю і готова умерти заради вас.
– А ви могли б убити кого-небудь заради мене?
– Хоч двох.
– Дитина! Так, ви дитина, – сказала вона, стримуючи сльози. – Ви, певно, могли б щиро кохати!
– О так! – вигукнув Ежен, кивнувши головою.
Студент дуже зацікавив віконтесу своєю палкою відповіддю. Південцеві вперше всміхнувся успіх. Між блакитним будуаром пані де Ресто і рожевою вітальнею пані де Босеан він пройшов повний курс того "паризького права", про яке не говорять, хоч воно й становить собою вищу громадську юриспруденцію і, добре вивчене й застосоване на практиці, відкриває шлях до всього.
– Ах, пригадав! – сказав Ежен. – Я познайомився у вас на балу з пані де Ресто. І сьогодні вранці був у неї.
– Ви, певно, дуже їй заважали, – всміхаючись, мовила пані де Босеан.
– Так, я настільки недосвідчений, що підбурю проти себе весь світ, якщо ви відмовитесь мені допомогти. В Парижі, мабуть, дуже важко зустріти гарну, молоду, багату, елегантну жінку, яка була б не зайнята, а мені потрібна така, в якої я міг би навчитися того, чого ви, жінки, так чудово вмієте навчати: життя. Я, здається, скрізь наражатимусь на якого-небудь пана де Трая. Отож я й прийшов до вас просити, щоб ви дали мені ключа до одної загадки і сказали, в чому саме полягало безглуздя, якого я щойно допустився. Я заговорив про одного старого…
– Герцогиня де Ланже, – доповів Жак, перебиваючи студента, що не стримав жесту досади.
– Якщо ви хочете домогтися успіху, – тихенько сказала йому віконтеса, – насамперед не будьте такий наївний… А! Добрий день, люба, – голосно привіталася вона, підводячись і йдучи назустріч герцогині; віконтеса потиснула їй руку так щиро й ласкаво, наче то була її сестра; герцогиня відповіла їй з найсердечнішою ніжністю.
"Ось дві щирі подруги, – подумав Растіньяк, – тепер у мене будуть дві прихильниці; в обох дам, очевидно, однакові смаки, і друга, напевне, теж допоможе мені".
– Якому щасливому випадкові я повинна дякувати, що бачу вас, люба Антуанетто? – спитала пані де Босеан.
– Я побачила, як пан д’Ажуда-Пінту входив до Рошфідів, і подумала, що ви, певно, самі.
Пані де Босеан не закусила губи, не почервоніла, погляд її не змінився; її чоло немов прояснилося, коли герцогиня промовляла ці фатальні слова.
– Якби я знала, що ви зайняті… – додала герцогиня, повертаючись до Ежена.
– Це мій кузен, пан Ежен де Растіньяк, – сказала віконтеса. – Що нового чути про генерала Монріво? – спитала вона. – Серізі казала мені вчора, що його вже давненько не видно в товаристві, – чи був він у вас сьогодні?
Герцогиня відчула в серці вістря цього запитання; ходили чутки, що генерал Манріво, якого вона шалено кохала, покинув її.
– Він учора був у Єлісейському палаці, – відповіла герцогиня, зашарівшись.
– В службових справах! – сказала пані де Босеан.
– Кларо, – вела далі герцогиня, сердито блискаючи очима, – ви, звісно, знаєте, що завтра оголосять про заручини пана д’Ажуда-Пінту і мадмуазель де Рошфід.
Удар був занадто сильний, віконтеса зблідла, але відповіла сміючись:
– Певно, це одна з тих пліток, якими тішаться дурні. Навіщо маркізові д’Ажуда дарувати Рошфідам одне з найкращих імен Португалії? Рошфіди – новоспечені дворяни.
– Але Берта, кажуть, матиме двісті тисяч ліврів ренти.
– Маркіз д’Ажуда надто багатий, щоб керуватися такими розрахунками.
– Проте, люба моя, мадмуазель де Рошфід чарівна.
– Ах, он як!
– Одне слово, сьогодні він там обідає, шлюбний контракт уже складений. Ви мене дуже дивуєте своєю необізнаністю.
– Яку ж дурницю ви вчинили, вельмишановний пане? – спитала Ежена віконтеса де Босеан. – Цей бідний хлопець так недавно в світі, що нічого не розуміє з наших, люба Антуанетто, балачок. З ласки до нього відкладімо нашу розмову на завтра. Завтра, звичайно, все буде відомо офіційно, і ви зможете всіх оповіщати відкрито й упевнено.
Герцогиня окинула Ежена тим зневажливим поглядом, який проймає людину з голови до ніг, розчавлює і обертає на ніщо.
– Пані, я, сам того не відаючи, пронизав кинджалом серце пані де Ресто. Несвідомо – ось у чому моя помилка, – сказав студент, котрий одразу збагнув, які дошкульні шпильки криються під приязними фразами обох дам. – Ми приймаємо і, мабуть, боїмося тих людей, які свідомо нам завдають болю, а того, хто заподіє рану, не усвідомлюючи її глибини, вважаємо за дурня, незграбу, що не вміє користатися з нагоди, і кожен зневажає його.
Пані де Босеан кинула на студента один з тих ласкавих поглядів, що в них високі душі вміють вкласти заразом і вдячність, і гідність. Цей погляд був бальзамом, який заспокоїв студентові серце, вражене герцогинею, що подивилася на юнака оком оцінювача.
– Уявіть собі, – розповідав Ежен, – що я майже завоював приязнь графа де Ресто, бо, треба сказати вам, пані, – із смиренним лукавством звернувся він до герцогині, – що я тільки бідний студент, дуже самотній, дуже нещасний…
– Не кажіть цього, пане де Растіньяк. Ми, жінки, ніколи не хочемо того, чим нехтують усі.
– Що вдієш? – зітхнув Ежен. – Мені тільки двадцять два роки! Треба терпіти прикрощі свого віку. Крім того, я зараз на сповіді, і не можна уявити собі прекраснішої сповідальні: тут можна вчинити гріх, у якому доведеться каятися десь в іншому місці.
Герцогиня холодно вислухала ці блюзнірські балачки поганого смаку і сказала віконтесі:
– Ваш кузен іще новачок…
Пані де Босеан щиро засміялася і з кузена, і з герцогині.
– Мій кузен, серденько, шукає вчительки, що навчила б його доброго тону.
– Герцогине, – мовив Ежен, – хіба це неприродно – прагнути узнати таємницю того, що нас чарує? ("Однак, – подумав він, – я, мабуть, висловлююсь, як перукар").
– Але пані де Ресто сама, здається, є ученицею пана де Трая, – заперечила герцогиня.
– Я про це зовсім не знав, – відповів студент. – Ось чому я так легковажно став між ними. Зрештою, я чудово порозумівся з її чоловіком, і графиня почала ставитися до мене прихильніше; але мені спало на думку сказати їм, що я знаю одного добродія, який перед тим поцілував графиню в коридорі і вийшов чорним ходом.
– Хто ж це? – спитали обидві жінки.
– Старий, що живе на два луїдори в місяць у передмісті Сен-Марсо, як і я. Це дуже нещасний чоловік, з якого всі глузують і якого ми звемо батьком Горіо.
– Ви таки справді дитина! – скрикнула віконтеса. – Адже пані де Ресто – у дівоцтві Горіо.
– Дочка вермішельника, – докинула герцогиня, – міщанка, яку представляли королю в той самий день, що й дочку кондитера. Пригадуєте, Кларо? Король засміявся і сказав по-латині якийсь дотеп про борошно: люди… як це? Люди…
– Ejusdem farinae[8], – підказав Ежен.
– Атож, – підтвердила герцогиня.
– То це її батько! – з жахом скрикнув студент.
– Так. Цей стариган має двох дочок; він обожнює їх, хоч обидві майже зреклися його.
– Здається, – сказала віконтеса, дивлячись на пані де Ланже, – друга вийшла за банкіра з німецьким прізвищем, за барона Нусінгена. Її звуть Дельфіна, правда ж? Це та блондинка, в якої бокова ложа в Опері; вона буває і в Буфонів і дуже голосно сміється, щоб звернути на себе увагу.
Герцогиня всміхнулась:
– Люба, я дивуюся з вас. Чому ви так багато уваги приділяєте цим людям? Треба було до нестями закохатись, як цей Ресто, щоб замазатись у борошно мадмуазель Анастазі. Тільки з цього він матиме мало зиску. Вона попалася в лабети панові де Траю, і він її погубить.
– Вони зреклися свого батька? – перепитав Ежен.
– Так, зреклися свого батька, – підтвердила герцогиня, – доброго батька, що дав їм, кажуть, по п’ятсот чи шістсот тисяч франків, щоб їх щасливо одружити, а собі зоставив вісім чи десять тисяч ліврів ренти, сподіваючись, що дочки лишаться його дочками, що він створить собі два родинних вогнища, два доми, де завжди знайде любов і ніжність. Проте через два роки зяті прогнали його, як найпослідущого негідника.
На очі Еженові набігли сльози; він ще недавно освіжився чистим, святим почуттям сімейного життя, ще перебував під владою юнацьких вірувань і оце вперше зіткнувся з паризькою цивілізацією на полі її бою.