Прибуття експедиції, зрозуміло, було для цієї молоді радісною подією.
Дорогим гостям влаштували урочисту зустріч. Майоріли на вітрі прапори, грали сурми, били барабани, зелене листя оповивало тріумфальну арку; лунали вітальні вигуки спеціально зігнаних негрів, — все було, як належить, не обійшлося і без промови Барсака.
Увечері офіцери влаштували чудову вечірку, де панували невимушені веселощі. На цьому святі царювала Джейн Морна. Можна собі уявити, яким успіхом вона користувалась.
Та голова в неї не запаморочилася. Тільки капітан Марсеней своєю уважністю до неї одразу проклав шлях до її серця. Сама того не знаючи, вона з такою невинністю віддавала йому перевагу, що всі незабаром це помітили. Товариші Марсенея делікатно вгамували свій запал і по черзі почали його нишком поздоровляти.
Капітан опускав очі, заперечував, удавав, що нічого не розуміє, а в душі був невимовно щасливий.
На другий день, почалася підготовка до поділу на дві групи, і тут виявились непередбачені труднощі. Поділ основного складу місії був уже намічений: Понсен і доктор Шатонней приєдналися до Барсака, решта членів — до Бодрієра. Амедей Флоранс вирішив супроводити першу групу, шлях якої був довший, що обіцяло більше матеріалу для кореспонденцій.
Капітан Марсеней мав наказ відрядити для охорони Бодрієра сто своїх солдат під командуванням лейтенанта з гарнізону Сікассо, а сам з другою сотнею приєднатися до Барсака. Людина дисциплінована, він дуже бентежився, з тривогою гадаючи: з ким же поїдуть Джейн Морна і Сен-Берен?
І він зітхнув з полегшенням, коли почув з уст молодої дівчини, що вона поїде з Барсаком. І одразу ж зітхнув удруге, цього разу з глибоким розчаруванням, — Джейн додала, що вони з Сен-Береном не довго супроводжуватимуть шановного депутата Півдня, через кілька переходів розпрощаються з ним і продовжуватимуть власні дослідження далі на північ в напрямі Гао.
Цей намір викликав справжню бурю. Офіцери всі як один засуджували таку нерозважність. Як, сама, без конвою, вона зважувалась пуститися в майже незнану місцевість, куди ще ніколи не заходили французькі війська! Ти доводили, що така подорож просто нездійсненна, що вона рискуватиме життям або, у всякому разі, що старшини негритянських сіл не дадуть їй проїхати.
Ніщо не допомогло. Джейн Морна лишалась незламною, і ніхто, навіть капітан Марсеней, не міг на неї вплинути.
— Чому саме Гао, а не якийсь інший пункт? — запитували її. — Що так незборимо приваблює вас там? Адже ви подорожуєте для розваги.
— Моя примха, — відповідала Джейн Морна.
Лишалося розподілити між обома партіями допоміжний персонал.
Десять ослів, п’ять погоничів і десять носіїв Джейн Морна й Сен-Берена, природно, мали супроводити тих, хто їх найняв. Решту носіїв, погоничів, і в’ючних тварин мали поділити на дві нерівні частини з тим, щоб численніша супроводила Барсака, перед яким лежав довший шлях, і з нею мав лишитись провідником Моріліре.
Але саме тут почалися ускладнення.
З першого ж слова Моріліре рішуче відмовився від такого плану і не хотів нічого слухати. Він заявив, що наймався тільки до Сікассо, і ніщо в світі не примусить його йти далі. Не допомогли ні умовляння, ні залякування; зрештою, від нього вдалося добитись тільки обіцянки супроводити Бодрієра.
Коли з цим було покінчено, такі ж труднощі виникли і з погоничами та носіями. Усі вони, за винятком найнятих особисто Джейн Морна і Сен-Береном, нізащо не погоджувалися йти далі Сікассо. Благання, обіцянки, погрози наштовхувались ніби на мур.
Довелося шукати нового провідника й інших слуг. Щодо носіїв і погоничів, то їх набрали досить легко, але минуло кілька днів, перше ніж знайшли нарешті тубільця, який викликав довір’я, його найняли як провідника. Це був негр Бала Конере, років тридцяти п’яти — сорока, родом з Нієле, розташованого на шляху Барсака, але трохи обізнаний і з краєм Мосі.
З Моріліре одразу ж сталася різка зміна. Весь час він байдуже, навіть насмішкувато, стежив за безплідними розшуками, але як тільки ці розшуки увінчалися успіхом, він став невпізнанним. З’явившись до Барсака, почав смиренно просити пробачення за свою впертість, яку виправдував страхом, і запропонував, що поведе експедицію в Уагадугу й Дагомею. В той же час і колишні слуги перестали відмовлятись і заявили, що підуть за провідником куди завгодно, аби тільки це був Моріліре.
Така раптова одностайність явно доводила, що Моріліре був єдиним винуватцем несподіваного страйку, і а першу мить виникла думка відмовитися від його спізнілих послуг. Але все ж важливо було мати випробуваний персонал і провідника, який народився в обстежуваному краю, а тому на витівки Моріліре, врешті, вирішили не зважати, а Бала Конере віддали в розпорядження Бодрієра.
Усі ці вагання й зміни забрали чимало часу. Тільки 21 січня Барсак і Бодрієр змогли нарешті вирушити, кожен у своєму напрямі.
На світанку роти знов вишикувалися з офіцерами в парадних мундирах на чолі, знов замайоріли на вітрі прапори, сурми заграли похідний марш, і група Барсака, а за нею група Бодрієра прослідували поміж двох рядів солдатів. Потім війська рушили за ними і урочистим кортежем провели їх до воріт.
За стіною відбулося прощання. Офіцери гарнізону побажали обом загонам щасливої дороги, Барсак і Бодрієр з щирим хвилюванням потиснули один одному руку, і обидві колони вирушили — Бодрієр зі своєю групою на південь, Барсак із своїми супутниками, в оточенні сотні вершників під командуванням капітана Марсенея, звернули ліворуч і зникли на сході.
Та цим двом колонам судилася зовсім різна доля. Бодрієр, не зустрічаючи ніяких небезпек, спокійно виконав свою місію і, з легкістю зібравши дані для свого парламентського звіту, своєчасно прибув у Гран-Бассам; Барсака ж і його друзів чекали пригоди жахливі і незвичайні до неможливого.
Ось чому, нехтуючи дрібними подіями спокійної поїздки Бодрієра, ця оповідь буде надалі стосуватися виключно тієї частини експедиції, яка прямує на схід, і, керована провідником Моріліре, заглиблюється все далі в країну чорних.
VIII. МОРІЛІРЕ
(З записної книжки Амедея Флоранса)
22 січня. Ми виїхали з Сікассо два дні тому, і у мене вже складається враження, що в нас щось не гаразд. Повторюю, це тільки моє враження", але, по-моєму, у наших слуг настрій гірший, наприклад, погоничі ще менш ретельні (якщо тільки це можливе!), а носії стомлюються дедалі швидше і все частіше вимагають перепочинку. Можливо, все це мені тільки ввижається, і я перебуваю під впливом пророцтв Кенієлали з Канкана. Немає нічого неймовірного в тому, що ці напівзабуті пророцтва набули певної ваги, відколи ми просунулися далі Сікассо і наша охорона зменшилася наполовину.
Я не боюсь, о ні! Адже мені що потрібне? Пригоди, пригоди і ще раз пригоди, з яких я робитиму захоплюючі кореспонденції, бо це ж мій фах.
24 січня. Що я казав? Сьогодні ввечері прибули в Кафеле. За чотири дні ми зробили п’ятдесят кілометрів. Дванадцять кілометрів на день — справжній рекорд.
31 січня. Ну так от: цей рекорд перекрито! Ми пройшли ще п’ятдесят кілометрів, а витратили на це шість днів, разом це становить: сто кілометрів за десять днів! І ось ми в маленькому селі Кокоро.
Три дні тому, лишивши позаду село Нгана (і де в чорта вони понабирали такі назви!), ми востаннє видерлись на досцть стрімку кручу, після чого спустилися в долину, по якій їдемо і зараз. Гори на заході, півночі й півдні. Перед нзми на схід — рівнина.
На довершення наших злигоднів доведеться на деякий час затриматись у Кокоро. Не тому, що ми тут полонені. Навпаки, старшина цього села, добродій Пінті-Ба, нащ близький друг. Але...
Було це так. Учора ввечері, наближаючись у пітьмі до села, ми чуємо виття цілого натовпу негрів — при світлі факелів ми налічуємо їх не менше восьми сотень, і, за всіма ознаками, настрій у них аж ніяк не доброзичливий. Це вперше ми зустрічаємо такий прийом, а тому спиняємось, трохи здивовані.
Здивовані, але не дуже занепокоєні. Скільки б вони не розмахували своїми дротиками, ці крикуни, ясно, що одного рушничного залпу досить, щоб змести їх усіх. Капітан Марсеней віддає наказ, його люди тримають рушниці напоготові. Капітан в нерішучості. Стріляти в своїх ближніх — це не жарти. Досі зброя мовчала, і не хотілося б примушувати її подати голос.
Раптом кінь Сен-Берена, наляканий вигуками, стає дибки і робить шалений стрибок. Вибитий з сідла, невдаха летить сторчака і падає простісінько в купу негрів. З лютими вигуками вони накидаються на нашого нещасного друга, але...
...але мадемуавель Морна щодуху мчить на своєму коні прямо до негрів. Їхня увага одразу ж відвертається від Сен-Берена. Сміливу вершницю оточують з усіх боків. Двадцять дротиків піднімаються проти цеї.
— Манто! — кричить вона нападникам. — Нте а бе суба! (Тихо! Я чарівниця!).
З цими словами вона витягає з-під сідла кишеньковий електричний ліхтарик, запалює його, потім гасить і знов затталює; вона повторює це кілька раз, щоб показати, що їй підвладні вогонь і блискавка.
Виття вщухає, навколо неї утворюється шанобливе коло, на середину якого виходить уже згадуваний тут Пінті-Ба. Він зараз почне промову — адже це слабість усіх правителів на світі. Але мадемуазель Морна наказує йому мовчати. Вона заклопотана тим, щоб подати допомогу Сен-Берену, який не ворушиться після падіння і, очевидно, поранений.
Доктор Шатонней вступає в коло так спокійно, наче прийшов до хворого додому. Він оглядає Сен-Берена, і виявляється, що той поранений і весь у крові. Бідолаха впав так невдало, що дуже порізався об гострий камінець: у нього широка рана трохи нижче спини. В цю мить мені спадає на думку, що ось справдилося одне з пророцтв Кенієлали. Чого не буває на світі! Можна чекати, що й інші справдяться... Мене проймає дрож, коли я згадую про долю своїх статей.
Тим часом доктор Шатонней бере свою сумку, промиває й зашиває рану, а негри спостерігають це все з великим зачудуванням.
Поки триває операція, мадемуазель Морна, не сходячи з коня, дає Пінті-Ба дозвіл говорити. Він наближається й запитує мовою бамбара, чи якоюсь іншою подібною, чому тубаб (тубаб — це Сен-Берен) напав на них з рушницею. Мадемуазель Морна спростовує це. Старшина наполягає і вказує на футляр, що висить у Сен-Берена через плече.