Він прикріплений до відділу начальника військової поліції, замріяно-розсіяний, неговіркий, повільний і наполегливий у розмові — абсолютний контраст до самовпевненого, горлатого, демонстративно енергійного, абсолютно безвольного РОБЕРТА. УПРАВИТЕЛЬ дає йому дорогу і зникає.
ПУЛАНЖІ вітається і стоїть в очікуванні розпоряджень.
РОБЕРТ (приязно). Це не у справах, Поллі. Дружня розмова. Присядь. (Він ногою виштовхує крісло з-під столу).
ПУЛАНЖІ не поспішаючи входить до кімнати, ставить крісло між столом та вікном і задумливо опускається на нього. Роберт, напівсидячи на краю столу, заводить дружню розмову.
РОБЕРТ. Послухай мене, Поллі. Маю поговорити з тобою як батько.
ПУЛАНЖІ певну мить поважно дивиться на нього, та нічого не каже.
РОБЕРТ. Ідеться про дівчину, на яку ти поклав око. Я бачився з нею. Говорив. По-перше, вона божевільна. Та це не має значення. По-друге, вона не проста сільська дівка. Вона з буржуа. Це багато що значить. Я добре знаю цей клас. Її батько був тут минулого року, представляв судову справу свого села, він там важлива людина. Фермер. Не дворянин: він заробляє фермерством собі на життя. Однак і не наймит. Не рільник. Можливо, хтось із його рідних юрист чи священик. Такі люди можуть і не мати великого значення, та можуть завдати достатньо клопоту правителям. Тобто мені. Тобі, звичайно, здається дуже простим забрати цю дівчину, збаламутивши її, ніби насправді везеш до дофіна. Та якщо ти втягнеш її в якусь біду, то в кінці винним буду я, бо я господар над її батьком, а отже й відповідаю за її захист. Тож, Поллі, дружба дружбою, та тримайся від неї подалі.
ПУЛАНЖІ (перебільшено вражений). Як на мене, мати такі наміри щодо цієї дівчини — те саме, що й до Діви Марії.
РОБЕРТ (встає зі столу). Вона стверджує, що ти, Жан і Дик зголосилися піти з нею. Для чого тоді? Тільки не кажи мені, що сприймаєш всерйоз її божевільний задум піти до дофіна.
ПУЛАНЖІ (повільно). В ній щось особливе. Знаєте, наші вартові, в них зажди щось непристойне, як не на язиці, то на думці, та з їхніх вуст ані слова не зірвалось із приводу того, що вона жінка. Жодної непристойності перед нею. Розумієте, в ній щось таке є. Можливо, варто спробувати.
РОБЕРТ. Ох, Поллі, та стрепенися ти. Здоровий глузд ніколи не був твоїм сильним боком, та це вже занадто. (Він відходить із відразою).
ПУЛАНЖІ (непохитний). А що доброго в здоровому глузді? Якби ми вже так слухалися здорового глузду, то давно би приєдналися до герцога Бургундського та англійського короля. В їхніх руках зараз половина країни, до самої Луари. Включно і з Парижем, і з цим замком, — ви самі чудово знаєте, що ми здали його герцогу Бедфордському і що ви утримуєте його тільки на чесному слові. Дофін забився у Шиноні, як пацюк у своїй норі, і не збирається боротись. Ми навіть не знаємо напевно, чи він насправді є дофіном, адже його мати заперечує це, а кому як не їй знати краще? Тільки вдумайтесь! Королева заперечує законність власного сина.
РОБЕРТ. Вона видала свою дочку заміж за англійського короля. Тож чи будеш її звинувачувати?
ПУЛАНЖІ. Я нікого не звинувачую. Та через неї дофін опинився біля розбитого корита, те саме може статись і з нами. Англійці і до Орлеана доберуться, Бастард не здатен буде їх зупинити.
РОБЕРТ. Він переміг англійців рік тому, під Монтаржі, я був із ним.
ПУЛАНЖІ. Це було рік тому, а зараз його солдати боягузи, і він не може робити дива. А я кажу вам, що на даний час нас може врятувати тільки диво.
РОБЕРТ. Ну гаразд, Поллі, я не маю нічого проти дива. Біда в тому, що нині дива більше не трапляються.
ПУЛАНЖІ. Раніше я теж так думав. (Підводиться й задумливо наближається до вікна). За теперішніх обставин ми повинні хапатись за кожну волосинку. Я вам кажу, в цій дівчині є щось особливе.
РОБЕРТ. Ох! Ти віриш, що ця дівчина може робити дива, чи що?
ПУЛАНЖІ. Я гадаю, що вона сама — диво. Хай там як, вона, можливо, наш останній козир. Краще розіграти його, ніж одразу здаватись. (Він підходить до башти).
РОБЕРТ (вагаючись). Ти справді так думаєш?
ПУЛАНЖІ (повертаючись до нього). Хіба нам залишається думати щось інше?
РОБЕРТ (підходячи до нього). Слухай, Поллі. Якби ти був на моєму місці, ти б дозволив цій дівчині розкрутити себе на шістнадцять франків за коня?
ПУЛАНЖІ. Я заплачу за коня.
РОБЕРТ. Ти заплатиш?!
ПУЛАНЖІ. Так — на підтвердження мого рішення.
РОБЕРТ. Ти справді поставиш шістнадцять франків на цей безнадійний задум?
ПУЛАНЖІ. Це не ставка.
РОБЕРТ. А що ж тоді?
ПУЛАНЖІ. Я впевнений, що задум вдасться. Її слова та палка віра в Бога запалили надію і в мені.
РОБЕРТ (здається, опустивши руки). Господи. Ти такий самий божевільний, як і вона.
ПУЛАНЖІ (палко). Нам потрібно зараз декілька божевільних. Подивіться, до чого нас довели розсудливі люди!
РОБЕРТ (вагання беруть гору над його вдаваною впевненістю). Я почуватимусь рідкісним дурнем. Та якщо ти впевнений…
ПУЛАНЖІ. Я досить упевнений, щоб вирушити з нею до Шинона, — хіба що ви зупините мене.
РОБЕРТ. Так не чесно. Ти покладаєш відповідальність на мене.
ПУЛАНЖІ. Все залежить від вашого рішення, яким би воно не було.
РОБЕРТ. Яким же воно має бути? Ти не розумієш, наскільки мені незручно через це. (Повільно переходячи з місця на місце, надіючись, що Йоанна все вирішить за нього). Гадаєш, мені з нею ще поговорити?
ПУЛАНЖІ (підводячись). Так. (Він підходить до вікна і гукає). Йоанно!
ГОЛОС ЙОАННИ. Він відпускає нас, Поллі?
ПУЛАНЖІ. Підіймайся сюди. (Звертаючись до РОБЕРТА). Залишити вас із нею наодинці?
РОБЕРТ. Ні, залишайся тут. Будеш підтримувати мене.
ПУЛАНЖІ сідає на скриню. РОБЕРТ повертається до свого крісла господаря, але не сідає, щоб надати собі більш переконливого вигляду. Входить ЙОАННА, радіючи добрим новинам.
ЙОАННА. Жан дасть половину на коня.
РОБЕРТ. Що ж! (Сідає, виснажений).
ПУЛАНЖІ (поважно). Сідай, Йоанно.
ЙОАННА (дивлячись на РОБЕРТА, щоб переконатися). Можна?
РОБЕРТ. Чини як кажуть.
ЙОАННА робить реверанс та сідає на стілець між ними. РОБЕРТ намагається звучати якомога владніше, дещо зверхньо, ховаючи в такий спосіб свою збентеженість.
РОБЕРТ. Як звати тебе?
ЙОАННА (невимушено). В Лотарингії мене називали Дженні, а тут, у Франції, — Йоанна. Солдати називають мене Діва.
РОБЕРТ. А яке твоє прізвище?
ЙОАННА. Прізвище? Це що таке? Іноді мій батько називає себе Д'Арк, та я нічого про це не знаю. Ви знаєте мого батька, він…
РОБЕРТ. Так, так, я пам'ятаю. Ти, здається, родом з Домремі в Лотарингії.
ЙОАННА. Так, але яке це має значення? Ми всі говоримо французькою.
РОБЕРТ. Питання тут не ти ставиш. Ти тільки відповідаєш на них. Скільки тобі років?
ЙОАННА. Сімнадцять, кажуть. Могло бути й дев'ятнадцять. Точно не пам'ятаю.
РОБЕРТ. Що ти мала на увазі, коли сказала, що святі Катерина та Маргарита спілкуються з тобою щодня?
ЙОАННА. Вони так і роблять.
РОБЕРТ. А які вони з себе?
ЙОАННА (раптом дуже твердо). Я вам про них нічого не скажу.
РОБЕРТ. Але ж ти їх бачиш, говориш з ними, як оце зараз зі мною?
ЙОАННА. Ні, зовсім не так. Я не можу вам сказати, облиште про мої голоси.
РОБЕРТ. Що ти маєш на увазі? Які голоси?
ЙОАННА. Я чую голоси, які вказують мені, що робити. Вони від Бога.
РОБЕРТ. Та ні, це все твоя уява.
ЙОАННА. Звичайно. Як же ще Господь передає нам свої слова, коли не через уяву?
ПУЛАНЖІ. Шах-мат!
РОБЕРТ. І жодного страху! (До ЙОАННИ). То Бог каже, ти повинна зняти облогу з Орлеана?
ЙОАННА. І коронувати дофіна в соборі в Реймсі.
РОБЕРТ (хапаючи повітря). Коронувати доф… О Боже!
ЙОАННА. І вигнати англійців із Франції.
РОБЕРТ (саркастично). А ще що?
ЙОАННА (чарівно). На сьогодні це все, дякую, мсьє.
РОБЕРТ. Ти гадаєш, що зняти облогу так само легко, як вивести корову з болота? Гадаєш, будь-хто може отак взяти і воювати?
ЙОАННА. Я не думаю, що це буде надзвичайно важко, коли з нами Бог і коли ми готові довірити Йому наші душі. Солдати ж — звичайні люди.
РОБЕРТ (суворо). Звичайні?! Ти коли-небудь бачила, як воюють англійські солдати?
ЙОАННА. І все ж вони не більше ніж люди. Бог зробив їх такими ж, як нас, тільки дав їм іншу країну й мову, і те, що вони хочуть захопити нашу країну і розмовляти нашою мовою, — проти Його волі.
РОБЕРТ. Хто вбиває всю цю маячню тобі в голову? Хіба ти не знаєш, що солдати підкоряються своєму феодальному лордові, незалежно від того, чи це герцог Бургундський, чи король Англії або Франції? І до чого тут, якою мовою вони говорять?
ЙОАННА. Я в цьому нічого не тямлю. Знаю тільки одне — ми всі підкоряємося Царю Небесному, Він дав нам наші країни і мови, яких ми маємо триматися. Якби це було не так, убивство англійця було б гріхом і тоді вам би, мсьє, загрожував пекельний вогонь. Ви повинні думати не про свій обов'язок перед лордом, а про свій обов'язок перед Господом.
ПУЛАНЖІ. Облиште, Роберте. Вона може без кінця так відбивати кожне ваше слово.
РОБЕРТ. Без кінця? О святий Діонісій! Це ми ще побачимо. (До ЙОАННИ). Ми говоримо не про Бога, а про конкретні справи. Запитую ще раз, дівчино, ти бачила англійських солдат у бою? Ти не бачила, як вони грабують, палять, нищать, як вони рівняють із землею цілі села? Ти не чула байок про Чорного Принца,[35] який чорніший від самого диявола, чи про батька англійського короля?
ЙОАННА. Ви не повинні піддаватися страху, Роберте.
РОБЕРТ. Та не піддаюся я страху, чорт би тебе забрав. І хто дозволив тобі називати мене Робертом?
ЙОАННА. Так вас назвали у церкві, перед Богом. Всі інші — це імена вашого батька чи брата, чи ще когось.
РОБЕРТ. Пф.
ЙОАННА. Послухайте мене, мсьє. Із Домремі нам довелось тікати в інше село, рятуючись від англійських солдат. Троє з них відстали від інших, їх було поранено. Мені довелося ближче познайомитися з цими нещасними "годдемс". Вони не мали і половини тієї сили, що я.
РОБЕРТ. А ти знаєш, чому їх називають "годдемс"?
ЙОАННА. Ні. Просто всі їх так називають.
РОБЕРТ. Тому, що вони завжди просять Бога, щоб Він прирік їхні душі на вічні муки. Їхньою мовою "годдем" означає "проклятий". Що ти на це скажеш?
ЙОАННА. Бог їх помилує. Коли вони повернуться на землю, яку Він сотворив для них, то не чинитимуть зла і знову стануть Його послушними дітьми. Я чула про Чорного Принца. Тільки-но він ступив на нашу землю, диявол вселився в нього.