Але тепер ми бачимо, що це — рівнина, а над нею — небо. Новий вимір. Так, на рівнині добре, і можна досхочу займатися реалізацією П-абстракцій. І здавалось би, ніяка сила нас не жене догори, до нового виміру… Але галактична людина не є просто земною людиною, що мешкає в галактичних просторах за законами Землі. Це щось більше. З іншими законами існування, з іншими цілями існування. А втім, ми не знаємо ні цих законів, ні цих цілей. Тож, по суті, йдеться про формулювання ідеалу галактичної людини. Ідеал земної людини будувався цілі тисячоліття на досвіді пращурів, на досвіді найрозмаїтіших форм живого нашої планети. Ідеал людини галактичної, мабуть, слід будувати на досвіді галактичних форм життя, на досвіді історії розумних умів Галактики. Поки що ми навіть не знаємо, як підійти до цієї задачі, а між тим нам доведеться ще її вирішувати, причому вирішувати так, щоби звести до мінімуму кількість можливих жертв і помилок. Людство ніколи не висуває перед собою задач, які не готове розв'язати. Це дуже мудро, але ж і дуже прикро…
Запис закінчувався на півслові.
Чесно кажучи, все це до мене якось не дійшло. При чому тут галактичний ідеал? Як на мене, люди в космосі зовсім не стають якимись там галактичними. Я б навіть сказав, навпаки, люди несуть у космос Землю — земний комфорт, земні норми, земну мораль. Як уже на те пішло, то для мене, та й для всіх моїх знайомих ідеалом майбутнього є наша маленька планетка, що розповсюдилася до крайніх меж Галактики, а потім, усе можливо, і за її межі. Приблизно в такому плані я почав було викладати перед Майкою свої міркування, аж тут ми помітили, що в каюті, мабуть, уже якийсь час перебуває Вандерхузе. Він стояв, притулившись до стіни, поскубував свої рисячі бакенбарди і розглядав нас із задумливо-розгубленим верблюдячим виразом на фізіономії. Я підвівся і підсунув йому стілець.
— Дякую, — промовив Вандерхузе, — але я краще постою.
— А що ви думаєте з цього приводу? — запитала його Майка войовничо.
— З якого приводу?
— З приводу вертикального прогресу.
Вандерхузе якийсь час мовчав, потім зітхнув і промовив:
— Невідомо, хто перший відкрив воду, але ж напевне це зробили не риби.
Ми напружено замислились. Потім Майка засяяла, підняла палець і сказала:
— О!
— Це не я, — меланхолійно заперечив Вандерхузе. — Це дуже старий афоризм. Мені він давно подобався, але все не було слушної нагоди, щоб його навести. — Він помовчав хвилину, потім сказав: — Що стосується бортжурналу. Уявляєте, справді, було таке правило.
— Який бортжурнал? — запитала Майка. — До чого тут бортжурнал?
— Комов попросив мене відшукати правила, які наказують знищувати бортжурнали, — сумно пояснив Вандерхузе.
— Ну? — вигукнули ми одночасно.
Вандерхузе знов помовчав, потім махнув рукою.
— Сором, — сказав він. — Є, виявляється, одне таке правило. Точніше, було. У старому "Зводі інструкцій". У новому — немає. Звідки я мав знати? Я ж не історик.
Він надовго замислився. Майка нетерпляче пововтузилася.
— Так, — сказав Вандерхузе. — Так от, коли ти зазнав аварії на невідомій планеті, заселеній розумними істотами — негуманоїдами або гуманоїдами, які перебувають у стадії яскраво вираженої машинної цивілізації, — ти зобов'язаний знищити всі космографічні карти і бортові журнали.
Ми з Майкою перезирнулись.
— Цей бідолаха, командир "Пелікана", — продовжував Вандерхузе, — напевне, добряче знав старовинні закони. Адже цьому правилу, напевно, років із двісті, його придумали ще на початку зореплавання, придумали з голови, намагаючись усе передбачити. Та хіба все передбачиш? — Він зітхнув. — Авжеж, можна було здогадатися, чому з бортжурналом сталася така штука. Ось Комов і здогадався… І ви знаєте, як він реагував на моє повідомлення?
— Ні, — відповів я. — Як?
— Він кивнув і перейшов до інших справ, — повідомила Майка.
Вандерхузе поглянув на неї із захватом.
— Правильно! — підтвердив він. — Саме кивнув і саме перейшов. Я б на його місці цілий день тішився, що я такий здогадливий…
— Що ж це, значить, виходить? — щиро обурилася Майка. — Виходить, або не гуманоїди, або гуманоїди, але на стадії машинної цивілізації. Нічого не розумію. Ти що-небудь розумієш? — запитала вона в мене.
Мене дуже потішає ця манера Майки з гордістю оголошувати, що вона нічого не розуміє. Я і сам частенько так чиню.
— Вони під'їхали до "Пелікана" на велосипедах, — сказав я.
Майка нетерпляче відмахнулася.
— Машинної цивілізації тут нема, — пробурмотіла вона. — Негуманощів тут також нема…
Голос Комова по інтеркому проголосив:
— Вандерхузе, Глумова, Попов! Прошу з'явитися в рубку.
— Почалося! — вигукнула Майка, підхоплюючись.
Ми гуртом увалилися в рубку. Комов стояв біля столу і вкладав у пластиковий чохол портативний транслятор. Судячи з положення перемикачів, транслятор був підключений до бортового обчислювача. Обличчя в Комова було незвично стурбоване, якесь по-особливому людяне, без цієї самобутньої крижаної зосередженості, що вже достатньо набила оскомину.
— Зараз я виходжу, — оголосив він. — Перший сікурс[13]. Якове, ви залишаєтеся за старшого. Головне: забезпечити безперервне колове спостереження і безперебійну роботу бортового обчислювача. У випадку появи аборигенів негайно сповістити мене. Раджу влаштувати біля оглядових екранів тризмінну вахту. Майє, рушайте до екранів просто зараз. Стасю, там мої радіограми. Передайте їх якомога швидше. Я гадаю, нема потреби пояснювати, чому ніхто не повинен виходити з корабля. Ось і все. Давайте до справи.
Я підсів до рації і взявся до справи. Комов і Вандерхузе про щось тихо розмовляли в мене за спиною. Майка на іншому кінці рубки налаштовувала екрани колового спостереження. Я перебрав радіограми. Атож, поки ми розв'язували філософські проблеми, Комова тут добряче шарпали. Майже всі його радіограми були відповідями. Ієрархію терміновості, за браком спеціальних вказівок, я встановлював самотужки.
ЕР-2, Комов — центр, Горбовському. Дякую за люб'язну пропозицію, не вважаю, що маю право відволікати вас від важливіших занять, триматиму вас у курсі всіх новин.
ЕР-2, Комов — центр, Бадеру. Від поста головного ксенолога проекту "Ковчег-2" змушений відмовитися. Рекомендую Аміреджибі.
ЕР-2, Комов — база, Сидорову. Благаю, звільни мене від добровольців.
ЕР-2, Комов — європейський прес-центр, Домбіні. Присутність тут вашого наукового коментатора вважаю передчасною. За інформацією прошу звертатися в центр, комісія з контактів.
І так далі, в тому ж дусі. Штук п'ять радіограм було до Центрального інформаторію. Цих я не зрозумів.
Робота моя була в самому розпалі, коли знов заверещав дешифратор.
— Звідки? — запитав мене Комов з іншого кінця рубки. Він стояв поруч із Майкою та оглядав околиці.
— "Центр, історичний відділ…" — прочитав я.
— А, нарешті! — сказав Комов та попрямував до мене.
…проект "Ковчег", — читав я. — ЕР-2, Вандерхузе, Комову. Інформація. Виявлений вами корабель реєстровий номер такий-то є експедиційним зорельотом "Пілігрим Приписаний до порту Деймос, відбув другого січня сто сорок четвертого року у вільний пошук до зони "Ц Останній відгук отримано шостого травня сто сорок восьмого року з області "Тінь". Екіпаж: Семенова Марія-Луіза та Семенов Олександр Павлович. Від двадцять першого квітня сто сорок сьомого року пасажир: Семенов П'єр Олександрович. Архів "Пілігрима"…
Там було ще щось, але раптом Комов засміявся у мене за спиною, і я з подивом повернувся до нього. Комов сміявся, Комов сяяв.
— Так я й думав! — радісно сказав він, а ми усі дивилися на нього, роззявивши роти. — Так я й думав! Це людина! Ви розумієте? Це людина!
Розділ V
Люди і нелюди
— Cтояти по місцях! — весело скомандував Комов, підхопив футляри з апаратурою і пішов собі.
Я подивився на Майку. Майка стояла стовпом посеред рубки із затуманеним поглядом і беззвучно ворушила губами — міркувала.
Я подивився на Вандерхузе. Брови у Вандерхузе були високо скинуті, бакенбарди розчепірилися, вперше на моїй пам'яті він був схожий не на ссавця, а на чорт-рибу, витягнуту з води. На оглядовому екрані Комов, обвішаний апаратурою, бадьоро чимчикував до болота вздовж будівельного майданчика.
— Так-так-так! — промовила Майка. — Ось, значить, чому іграшки…
— Чому? — жваво поцікавився Вандерхузе.
— Він ними бавився, — пояснила Майка.
— Хто? — запитав Вандерхузе. — Комов?
— Ні. Семенов.
— Семенов? — здивовано перепитав Вандерхузе. — Гм… Ну то й що?
— Семенов-молодший, — нетерпляче сказав я. — Пасажир. Дитина.
— Яка дитина?
— Дитина Семенових! — пояснила Майка. — Розумієте, навіщо було в них це швейне обладнання? Усілякі там чіпці, сорочечки, підгузки…
— Підгузки! — повторив вражений Вандерхузе. — Так це в них народилася дитина! Так-так-так-так! Я ше здивувався, де вони підчепили пасажира, до того ж однофамільця! Мені й на гадку… Ну звичайно!
Заспівав радіовиклик. Я машинально відгукнувся. Це виявився Вадик. Говорив він напівголосно — мабуть, боявся, що засічуть…
— Що там у вас, Стасю? Тільки швидко, ми зараз знімаємося…
— Таке швидко не розповіси, — відрубав я невдоволено.
— А ти двома словами. Корабель Блукачів знайшли?
— Яких Блукачів? — здивувався я. — Де?
— Ну, цих… яких Горбовський шукає…
— Хто знайшов?
— Ви знайшли! Адже знайшли? — Голос його раптом змінився. — Перевіряю настройку, — суворо промовив він. — Вимикаюся.
— Що там знайшли? — запитав Вандерхузе. — Який ще корабель?
Я відмахнувся.
— Це так, цікаві… Отже, народився він у квітні сорок сьомого, а востаннє на зв'язок вони виходили у травні сорок восьмого… Якове, як часто вони мали виходити на зв'язок?
— Раз на місяць, — відповів Вандерхузе. — Якщо корабель перебував у вільному пошуку…
— Хвилиночку, — сказав я. — Травень, червень…
— Тринадцять місяців, — випередила мене Майка.
Я не повірив і перерахував сам.
— Так, — сказав я.
— Неймовірно, правда?
— Що, власне, неймовірно? — обережно запитав Вандерхузе.
— У день аварії, — сказала Майка, — немовляті був рік і один місяць. Як же він вижив?
— Аборигени, — сказав я. — Семенов стер бортжурнал. Отже, когось помітив… І нічого було Комову на мене кричати! Це був справжній дитячий плач! Що я, немовлят не чув?.. Вони все це записали, а коли той виріс, дали йому прослухати…
— Щоб записати, потрібно мати техніку, — сказала Майка.
— Ну, не записали, то запам'ятали, — сказав я.