Ален кінчав уже четверту чи п'яту сигарету. Фаж не палив. Діставши з кишені якусь коробочку, поклав у рот таблетку.
— Звеліти, щоб дали води?
— Не варто. Це ліки, які активізують діяльність кровообігу.
Про що їм лишалося говорити?
Бланше відкрив шафу, що правила за бар.
— Чого б іще запропонувати вам? У мене є пляшка старого арманьяку[1].
— Ні, вдячний.
— Спасибі, не хочеться.
Він розчаровано стояв, високий, пухкий, схожий на надутого хлопчика.
— Пробачте, що не запропонував вам раніше. Може, ночуватимете у мене?
— Дякую. Але я звик до "Лютеції"! Я зупинявся там, ще коли студентом приїздив до Парижа. Тільки вона за ці роки постаріла, як і я…
Він підвівся, і його худорляве тіло розпрямилося, немов акордеон.
— Мені пора. Дякую вам обом.
З вигляду не збагнеш, про що він думає. Адже він майже нічого не розпитував. І, можливо, не лише з чемності.
— Я теж їду, — заявив Ален.
— Може, побудеш ще трохи?
Чи не хоче часом Бланше сказати щось йому? Ні, швидше боїться, щоб наодинці з тестем Ален не сказав чого-небудь зайвого.
— Мені час лягати.
Альбер подав їм пальта.
— Труну завтра буде встановлено у вітальні.
Двері туди стояли розчинені, і вітальня здавалася величезною.
Тесть уявляв собі вже чорні драпіровки, самотню труну посеред залу і свічки.
— Дякую, Ролане.
— На добраніч, мосьє Фаж.
Спускаючись сходами, Ален тримався позад тестя. На алеї у них під ногами зашарудів гравій. З чорних як смола дерев падали краплини води.
— До побачення, Алене.
— Я можу підвезти вас.
— Дякую. Мені корисно пройтись.
Фаж розглядав безлюдну вулицю, що поблискувала після дощу, і, зітхнувши, ніби до самого себе, промовив:
— Мені треба побути на самоті.
Алену раптом стало холодно. Він потиснув кощаву руку і швидко сів у машину.
Йому теж не завадило б побути на самоті, та не вистачало мужності. Він вів машину з однією думкою — знайти хоч когось з тих, кому він міг би кинути: "Привіт, голуб'ята!"
Йому миттю звільнять місце, і гарсон схилиться над ним:
"Подвійне, мосьє Алене?"
Розділ V
Задзеленчав дзвінок — далеко-далеко і наче зовсім близько; потім стало тихо, і знову — дзвінки, немов хтось йому сигналив. Хто б це? Та він не в змозі поворухнутися, бо лежить у труні. Він, мабуть, дістав удар по голові, бо вона страшенно болить.
Це тривало ще довго, поки він зміркував, що лежить у себе в ліжку. Ален устав і поточився. На другій подушці чиясь рудоволоса голова. Тепер він зрозумів, що дзвонять у передпокої. Тож пошукав очима халат, знайшов його на підлозі і насилу натягнув.
Увійшовши до вітальні, побачив, що день ще не займався над Парижем. Тільки жовта смужка жевріла десь далеко за дахами будинків. Одчинив. Перед ним стояла незнайома молодиця.
— Швейцарка, звичайно, мене попереджала…
— Про що?
— Що доведеться довго дзвонити. Краще, коли ви мені дасте ключ.
Він ще нічого не розумів. Голова тріщала. Ален очманіло розглядав маленьку товстунку. Вона сміливо дивилася на нього, ледве стримуючи сміх.
— Не дуже ви рано вляглися вчора, не дуже! — зауважила вона.
Потім скинула грубошерсте синє пальто. Ален не наважувався запитати, хто вона.
— Хіба швейцарка не казала вам?
Йому здавалося, що спливли роки відтоді, як він бачив швейцарку.
— Я ваша нова служниця. Звати мене Мінна.
І поклала на стіл пакет, загорнутий у шовковистий папір.
— Здається, вас треба будити о восьмій і подавати каву з рогаликами. А де ж тут кухня?
— Он там.
— А пилосос?
— У стінній шафі.
— Ви знову ляжете?
— Атож, спробую ще трохи поспати.
— Розбудити вас рівно о восьмій?
— Ні. Я вас покличу.
Акцент виказував у ній уродженку Брюсселя. Алену навіть закортіло спитати, чи не фламандка вона, але ж ні, запитувати так важко.
— Робіть, що хочете.
Він повернувся до спальні, зачинив двері, втупився, хмурячи брови, в руде волосся, та згадати так нічого й не зміг.
Треба прийняти дві таблетки аспірину! Він розжував їх, пригадавши пораду лікаря: крізь слизову оболонку рота ліки всмоктуються швидше. І запив водою з крана.
Побачивши за дверима піжаму, скинув халат і перевдягнувся.
Таке з ним траплялося двічі чи тричі на віку. У ванні було повно мильної води. Це він мився? Чи рудоволоса незнайомка?
Вечеряв у того дурила Бланше. Певно, пішов, грюкнувши дверима. Ні. І раптом пригадав, як стояв на тротуарі поряд із Фажем. Чудова людина! Приємно було поговорити.
Люди вважають, що в нього нічого нема в серці, адже він удає з себе циніка.
Потім він пив. У якійсь незнайомій кав'ярні, першій-ліпшій, яку помітив. Кілька постійних відвідувачів — на вигляд чиновників — грали в карти. І розглядали його. Та йому було байдуже. Певно, впізнали за фотографіями в газетах.
— Подвійне.
— Що саме?
— Хіба не знаєте?
Хазяїн і бровою не повів.
— Якщо хочете, щоб я налив вам з першої-ліпшої пляшки…
— Віскі.
— Так би одразу й сказали. "Перр'є"[2]?
— Яке там "Перр'є"?
Він набивався на скандал. Треба ж було на комусь зігнати злість.
— Це ж слабенька водичка!
— А ви коли-небудь бачили ту водичку?
Ні, тут він ні на кого не справив враження.
— Звичайнісінька вода.
Його не задовольнила одна склянка. Він випив їх три чи чотири, і всі дивилися йому вслід, коли прямував до дверей.
Озирнувся, щоб подивитися на них. Ну й пришелепуваті… На зразок Бланше, тільки ще дурніші. Він показав їм язик. Потім довго шукав свою машину. Зрозуміло, червону. Жовта — то ж машина Мур-мур. Вона в гаражі. Їй вона тепер не скоро знадобиться.
Смішно, майже непристойно уявляти собі жінку й своячку дітьми, а згодом підлітками. Де він перетнув Сену? І пригадав міст, місяць, що показався з-за хмари, його відображення у воді. Потрібно було розшукати друзів. Він знав усі місця, де їх можна зустріти. Яких саме — хіба не однаково? У кого в світі більше приятелів, ніж у нього?
Не треба було одружуватись. Одно з двох: або одружишся, або…
"Жодного?"
"Я їх не бачив сьогодні, мосьє Ален. Подвійне?"
"Якщо твоя ласка, голубчику".
А чому б і не випити? Більше ж нічого не лишається. На роботі без нього якось обходяться. Борис керує всіма справами. Цікава людина цей Борис.
"Бувай, Поль".
"На добраніч, мосьє Алене".
Це, здається, було в кав'ярні "У Жермени", на вулиці Понтьє. Потім…
Він прийняв третю таблетку аспірину, почистив зуби, прополоскав рота. Умився холодною водою, причесав волосся. Який гидкий вигляд! Він і сам собі був противний.
Потім зупинявся в іншому місці, але де? Усі наче крізь землю провалилися цієї ночі.
Що б це означало? Може, навмисно порозбігалися, щоб не зустрічатися з ним? А може, бояться, щоб, чого доброго, не побачили їх у його товаристві?
Він повернувся до спальні, підняв з килима вузеньке дамське трико й бюстгальтер, поклав їх на стілець.
Обличчя жінки незнайоме, зовсім молоде й уві сні здавалося невинним. Губи випнуті вперед, як у маленької дівчинки, що капризує.
Хто вона?
Він поточився й подумав, чи не краще знову лягти? Почував, як пульсувала кров у скронях.
Повернувся до вітальні, де служниця почала вже порядкувати. Скинула з себе плаття й перевдяглася в нейлоновий халатик.
— Як вас звати?
— Мінна. Я вже казала.
У неї постійне бажання сміятись. Може, пришелепувата?
— Добре, Мінно. Зваріть мені каву, тільки щонайміцнішу.
— Авжеж, сьогодні вона вам не завадить.
Він не образився. Спостерігав, як вона попрямувала до кухні, коливаючи стегнами, і подумав, що треба було б побавитися з нею колись. Жодного разу в житті не було ще в нього любовної пригоди з служницею. Служницями у них завжди були жінки немолоді. Йому згадувалися тільки суворі й сумні обличчя. Мабуть, у цих створінь в минулому було лише горе і вони зичили його всьому світові.
Жовта смужка на обрії поширшала, і все довкола засвітилося. Дощ давно перестав. Ален бачив навіть башти собору Паризької Богоматері.
"Здається, хтось йому мав подзвонити, — зринула уривчаста думка. — Атож. І в дуже" важливій справі. Він дав слово, що чекатиме вдома".
Запахло кавою. Мінна може не знати, що він п'є з великої синьої чашки — довелося багато магазинів обходити, перш ніж знайшли таку.
Він попрямував до кухні. З того, як служниця глянула на нього, зрозумів, що вона думає про інше. Проте не злякалась. Ждала, обернувшись до нього спиною.
Він одчинив дверцята стінної шафи.
— Ось моя чашка.
— Добре, мосьє.
Чому вона ледве стримується, щоб не пирснути зо сміху? Що їй наплели про нього? Про нього тепер усі говорять — тисячі людей.
— Зараз подам.
Коли вона увійшла, він гасив у попільничці сигарету. Смак тютюну був огидний.
— Сьогодні вночі вам, либонь, і поспати не довелось як слід?
Ален зробив заперечливий знак.
— Вона, певно, ще не прокинулась?
— А звідки ви знаєте, що у мене хтось є?
Мінна пройшла в куток і підняла з підлоги атласну оранжеву туфлю на височенному каблуці.
— Їх же має бути дві? Так?
— Здається…
Вона пирснула.
— Скільки вам років?
— Двадцять два.
— І давно в Парижі?
— Півроку.
Ален не насмілився запитати, що вона робила цілих півроку. Дивувався тільки, чому обрала собі професію служниці.
— Чи так мені казали, що вам потрібна служниця тільки на півдня?
Він знизав плечима.
— Мені однаково. А вам?
— Я воліла б стати на цілий день.
— Будь ласка.
— А платимете теж удвічі?
— Звичайно.
Кава трохи прохолола, і він почав пити її невеличкими ковтками. Спочатку його мало не вирвало, потім нудота зникла.
— А ваша дама не розсердиться?
— Не маю найменшого уявлення.
— Ви зараз розбудите її?
— Можливо. Так, певно, буде краще.
— Тоді я ще зварю кави про всяк випадок. Покличете мене.
Він знову подивився, як вона віддаляється, похитуючи стегнами. Потім штовхнув двері, підійшов до ліжка й трохи підняв простирадло.
Рудоволоса розплющила зеленкувато-голубе око.
Відтак промовила глухуватим голосом:
— Хелло, Алене.
Вона щось пригадувала. Отже, коли й була п'яна, то не до такої міри, як він.
— Котра година?
— Не знаю. Та це й не має значення.
Вона відкинула простирадло, оголивши невеличкі пружні перса з рожевими сосками.
— Як себе почуваєш? — запитала.
— Гидко.
— Сам винен.
Вона говорила з ледве помітним англійським акцентом, і він поцікавився:
— Ти англійка?
— По матері.
— Як тебе звати?
— Забувся? Бессі…
— А де ми зустрілися?
І сів на край ліжка.
— Кави у тебе випадково нема?
Йому важко було підвестись, іти до вітальні, потім до кухні.
— Мінно! Ви мали рацію.