— А ви знаєте, скільки дорогих килимів йому пощастило вивезти звідси за кордон менше ніж за рік? Сто вісімдесят! Я вже не кажу про самовари, ікони та інші художні дрібнички… — Він обернувся до Аділь-бея. — І ваш Фікрет піймався саме на тому, що допомагав йому. Пригадуєте, як у цій вітальні, біля каміна, вони про щось домовлялися? А на другий день Фікрета, як то кажуть, накрила тінь, і досі про нього нічого не відомо. Що ж до пана Амара, то радянці звернулися до перського уряду з вимогою негайно відкликати консула. Сьогодні вранці він поїхав і, як я вже сказав, не сам.
— Чи правда, що його дружина залишилася? — поцікавилась пані Панделлі.
— Вона не була йому дружиною. Цю молодицю він підібрав десь у Москві, коли був там співробітником Ліги Націй. Тому вона й не змогла виїхати з ним до Персії.
М'яке й тепле повітря у вітальні навіювало сон. Відчуття сонливості додавали й два рожевих абажури. Панделлі випростав ноги й задоволено проказав:
— Ось і ще один день минув…
— На Різдво ви будете в Італії?
— "Авентіно" відпливає до Генуї двадцять другого. А двадцять четвертого ми будемо вже у Римі.
Панделлі вже всміхався Генуї, Риму, рідній домівці… На нього чекала двомісячна відпустка. Цього досить, щоб не хотілося спати, щоб усе, що стосується Росії, споглядати цілком байдуже. Йому вочевидь хотілося говорити ще й ще, ділитися своєю радістю з приводу від'їзду…
— Ви недавно повернулися з Новоросійська, Джоне? Це правда, що минулого тижня там виявили людоїдство?
— Там було так, — озвався Джон. — Міліція одержала донос і виїхала за вказаною адресою. Вони знайшли чоловіка, що сидів у льоху перед бочкою з рештками тіл своєї дружини й дочки. Його довелося вбити — він так палко захищав своє добро, що збожеволів.
— Що ви на це скажете, Аділь-бею?
— Нічого.
— Наш друг дуже змінився за ці три місяці, — зауважила пані Панделлі. — Побачивши його в перші дні, я не вірила, що він витримає. Однак він усе ж таки звик. Мені навіть здається, ви трохи поповнішали, Аділь-бею.
Справді, він погладшав. Але це не була ознака доброго здоров'я. Його тіло ставало млявим і пухким, погляд — важким і похмурим. Аділь-бей помітно постарішав.
— Отже, представляти консульський корпус невдовзі будете ви самі.
Аділь-бей спробував ввічливо всміхнутися. Відколи він почав щотижня ходити вечорами на бридж до Панделлі, господиня стала до нього дуже люб'язною. Здавалося, вона вирішила опікуватися ним, захищаючи його від ущіпливих зауважень свого чоловіка.
— Ну, пора з вами прощатися, — сказав Джон, допивши чарку. – Сподіваюся, до вашого від'їзду ми ще побачимося. До речі, я побував на тому судні. Ходімо, Аділю.
Як завжди, Аділь-бей був напідпитку. Вони надягли плащі та калоші й почалапали залитою багном вулицею. Дощ умивав їхні обличчя. Вже почалася осінь, дощі йшли щодня, без просвітку, без жодного промінчика сонця. Багато вулиць перетворилися на бурхливі потоки.
— Ну то що, Аділю?
Дві мокрі постаті час від часу хилились одна на одну, а коли намагались обійти калюжу, то послизалися й штовхались.
— Я слухаю вас…
— Виходить, ви почали пити, га?
— Ні! А чому ви про це питаєте?
— Та так… Може, посидимо трохи в барі?
Аділь-бей здогадався, що має на увазі Джон. Почувши слова пані Панделлі про те, що Аділь-бей дуже змінився, Джон, певно, вирішив, нібито причина цієї зміни — пияцтво. Аж ніяк! А втім, Аділь-бей і сам не пояснив би до пуття, що з ним коїться. Все почалось того дня, коли розстріляли турка, який переводив людей через кордон. Тоді Аділь-бей надзвичайно розхвилювався, але потім якось раптово збайдужів. У нього ніби щось надірвалося всередині.
Наступного ранку він нічого Соні не сказав і взагалі цілий день не розмовляв із нею. За два тижні він жодного разу не попросив її прийти ввечері. За ці самотні вечори обличчя його поволі набуло розм'яклого, байдужого виразу, причину якого Джон і побачив у пияцтві.
Коли Аділь-бей щойно приїхав до Батумі й познайомився з подружжям Панделлі, він ладен був розділити з ними цю частку свого життя, приготовану долею, проте наштовхнувся на порожнечу й навіть певну ворожість. Блукаючи вулицями міста, він намагався злитися з натовпом, але й натовп не приймав його, уникав із ним будь-яких контактів. Вже втрачаючи надію, Аділь-бей ухопився за Соню. Але ніколи він не почував себе таким далеким від неї, як тоді, коли вона стала його коханкою.
Може, причина в тому, що він — турок, а вони — росіяни, італійці й навіть оці перси, яких усі зневажають? А може, просто в тому, що він — це він, Аділь-бей?
У кожному разі, щойно Аділь-бей робив спробу жити так, як йому здавалося правильним і природним, він одразу ж опинявся немовби перед невидимою стіною. Сам того не бажаючи, він ставав таким самим інертним, як і всі довкола, а може, навіть інертнішим. Адже це не потребувало жодних зусиль, це відбувалося якось само собою…
Самотність не залишала його ніде — ні в розмовах із відвідувачами, ні в іноземному відділі, ні на вечірках у Панделлі. Самотність стала в нього наче захисною димовою завісою, що давала змогу не бачити нічого навкруги.
Скажімо, як він міг не помітити з першого ж дня, що всіх тут тримає не власна воля, що всі тут ніби чимось прикуті?! Тому й шукає Джон порятунку в пияцтві, тому й улаштовують Панделлі заслін від усього довкола у вигляді свого міщанського комфорту і ладні тягти його за собою навіть у пустелю.
А Соня! А Колін! Хіба той чоловік, повернувшись з роботи, виявляє до дружини якісь щирі почуття? І в кооперативному ресторані кожне обідає у своєму кутку, наодинці з власними думками. А вуличний натовп? Невже тільки ставши натовпом, люди відчувають потребу чи обов'язок приходити до маленького бронзового чоловічка, що стоїть на подобі земної кулі?
І він, Аділь-бей, також виявився таким самим, як і кожне з них, от і все. Він теж знайшов собі закуток, з якого можна дивитися на решту людей з презирством самотньої тварини.
Удвох із Джоном вони чалапали в темряві по багні, поки опинилися на порозі бару, де навіть у цей час стовбичило троє дівок. Американець фамільярно привітався з ними.
— Ви їх знаєте?
У барі вони або просто розмовляли за чаркою, або грали в бридж, але дружбою такі взаємини не були — кожен лишався сам по собі. Фасад будинку був досить похмурий, але форма тут якраз відповідала змістові. Світляна вивіска осявала частину брудної вулиці й трьох дівок із знебарвленими під дощем обличчями; поодинокі вогники на суднах де-не-де пробивалися крізь пелену дощу. Джон саме спинився на порозі й іронічно поглядав на Аділь-бея.
Обидва вони мали однаковий вигляд: у кожного промоклий до нитки одяг, змарніле обличчя, мляве від нудьги тіло, а в душі — відчуття байдужого, повільного згасання.
Обидва стежили потай один за одним і зневажали один одного. Джон поглянув на дівок, потім — на Аділь-бея.
— Я знаю їх усіх! — заявив він з таким виглядом, наче міг проникнути зором крізь усім стіни в місті, розгледіти всі кімнати й усіх мешканців. — Сотні, Аділь-бею! Полічіть! Одна за одною, і так протягом чотирьох років…
Він штовхнув двері й дозволив швейцарові скинути з себе плаща. Аділь-бей не поспішав за ним услід. Він розглядав збоку свого супутника, намагаючись уявити, як той іде вуличкою, обійнявши якусь дівку.
— Ви платите їм карбованцями?
— Вони надають перевагу доларам, бо з ними можна піти до Торгсину. Там радянських грошей не приймають, зате завжди є хліб і все інше…
— Сотні! — повторив Аділь-бей, який доти бачив лише кількох дівок у барі та на вулиці.
Вони стояли біля червоної стойки, не оглядаючись на залу, де в цей час сиділо лише кілька моряків.
Чому Джон поводиться з ним, Аділь-беєм, так само поблажливо, як і Панделлі?
— А крім того, тут є ще сотні жінок, яких я не знаю. Це непогані жіночки — скажімо, як ваша секретарка, — але їхньої платні їм не вистачає навіть на їжу, тому вони підфарбовують губи і… З вашим попередником ми частенько погулювали ночами, кожен у своїй компанії. Інколи ми стикалися на одній вулиці чи в одному будинку, а часом навіть в одному коридорі. Я був би здивований, якби ваша секретарка не пройшла крізь усе це.
Залу осявала кругла жовта лампа. В її млявому світлі вирізнялися лише білі квадрати скатертин. Коли жінки проходили повз лампу, їхні червоні та блакитні сукні набували химерних відтінків, нагадуючи скляні вази.
— Віскі?
— Як вам завгодно.
Джон дивився на нього з іронічною усмішкою. Аділь-бей уже навіть не злився на нього, цілком поринувши в споглядання жовтої лампи. Хіба він сам не міг би волочитися за жінками, як оцей американець? Чи найняти таке розкішне помешкання, як у Панделлі? Зробити те й те зовсім не важко. Чому ж він цього не робить?
Раптом поруч почувся знайомий голос:
— Вітаю вас, любий Аділю!
Це була Нейла. Простягнувши руку, вона сміялася з його збентеженого вигляду.
— Я сяду, можна? Ви не раді мені, поганцю? Гарсоне, бенедиктину! А знаєте, ви мені потрібні — як офіційна особа, як представник Туреччини.
Джон загадково всміхнувся, і Нейла фамільярно, як давня подруга чи спільниця, взяла його у свідки.
— То ви йому вже розповіли?.. Так ось, Аділю, ви гадали, що я — персіянка. Але насправді я туркеня, хоча й народилася в Росії. Мій дід походив з Анкари, звали його Ахмад. Треба, щоб ви допомогли мені зібрати потрібні папери й дістати паспорт…
— Побачимо, — сказав Аділь-бей, спорожнюючи склянку. Він мляво подивився на Нейлу, потім на Джона й запитав себе, чи вистачило б у нього зараз сили потанцювати. Ще не минуло й року відтоді, як у Відні під цю саму музику він танцював цілими ночами. Але тепер консулові не до танців. І не до Нейли, яку зараз так легко повести з собою. Байдуже йому й до рештки жінок у цьому барі. Хоча, сказати правду, декотрі з них досить гарненькі. Може, причина — в перевтомі?
— Коли можна прийти до вас?
— Коли завгодно.
— А ота біленька мишка завжди при вас?
Аділь-бей не зрозумів і здивовано глянув на Нейлу.
— Ну, ваша юна росіянка! — пояснила вона, зиркнувши на Джона.
— Так.
— І ви задоволені?
— Чим?
— Нею!
Він знизав плечима так само мляво, як робив Джон. Все це не має сенсу. І Нейла говорить, аби говорити. Аділь-бей відчував себе цілком у полоні спиртного й музики. Він міг би просидіти тут іще з годину, але офіціанти вже почали прибирати зі столиків.