Ага, вибач, зовсім забув. Я ж винен тобі сто фунтів.
— О, цим не клопочися.
— А я й не клопочусь.
Після цієї розмови Уайлд усе-таки зайшов до книгарні Ашет на Кінг-Вільям-стріт, набрав, скільки міг знайти, французьких п'єс, які набули розголосу за останні десять років, і замкнувся вдома, щоб дослідити секрети їхньої будови. Наприкінці літа він найняв дім на озері Віндермір, і там з'явилася на світ така жадана для Александера комедія.
IV
Зала театру "Сент-Джеймс", де всі місця були розпродані після першої афіші, була повна у день прем'єри "Віяла леді Віндермір" уже за півгодини до початку вистави. У багатьох молодих людей красувалась у бутоньєрці green carnation — зелена гвоздика, це було незрозуміло й дратувало. Місіс Констанція Уайлд у сукні з блідо-голубої парчі, оздобленій старовинним мереживом, у сліпучому перловому кольє, немовби надто важкому для її слабенької шиї, сиділа мовчки, збентежена натиском старосвітської пишноти леді Уайлд, яка, очікуючи на синів тріумф, аж пашіла натхненням і сповнювала ложу ароматом нюхальної солі.
Завіса піднялася і відкрила morning-room1 лорда Віндерміра, світлу й простору, заставлену меблями в стилі чіппендейл, з шовковими завісами і східною парчею, з дорогим килимом, який вкривав усю підлогу. Великий ренесансний годинник сяяв своїм циферблатом, що виглядав, наче місяць серед пишних пальм. Схиляючись над столом, леді Віндермір, якою була цього вечора чарівна Лілі Генбері, розставляла троянди в смірнській вазі, що мінилася аметистовим кольором. В залі повіяло особливим запахом великосвітського життя, для всіх однаково подразливим і звабливим.
З'явився молодий лорд Дарлінгтон, і на сцені неначе ще додалося світла та розкоші від блиску його слів у любовному змаганні. Потім він пішов, поступившись місцем герцогині Бервік та її покірливій Агаті, зітканим із добротної пряжі щиро англійського гумору. Та не минуло й півгодини, не погасло ще бурштинове проміння призахідного сонця за скляними дверима тераси, як кінець акту був затьмарений — несподівана хмара порушила щастя.
Антракт тривав десять хвилин. Половину цього часу зайняли оплески, другої половини не вистачило, щоб випалити цигарку. Багато хто запізнився і ввійшов до зали, коли камердинер у розкішній лівреї вводив гостей до кімнати, що вся була в трояндах і в золоті. Жовті вогники воскових свічок мерехтіли в канделябрах і кришталевих люстрах. З дверей, відкритих до танцювальної зали, долинали повільні звуки вальсу. Очі всіх були прикуті до віяла, яке тремтіло в руках стривоженої леді Віндермір. Місіс Ерлін з'явилась на сцені серед цілковитої тиші, стукіт віяла, що впало на підлогу, був чутний у найдальших рядах галерки. Кілька наступних сцен відвернули увагу публіки, але потім вона знов стривожилася через раптову втечу леді Віндермір, і в другому антракті ніхто не вийшов із зали.
На початку третього акту з торбинок були видобуті батистові хусточки, які неодмінно з'являються в критичних місцях мелодрам, але тут же зникли, коли сценою оволоділи друзі Дарлінгтона. Мало хто вже пам'ятав про жінок, що заховалися за гардиною, і про віяло, що лежало на дивані. Багатство дотепів перевищувало навіть скарби цієї чудової бібліотеки, де серед розстелених на підлозі дорогих хутр цвіли пальми, а коштовні оправи книжок ніби продовжували фантастичні узори килимів.
У фойє тісним колом стояли критики й мовчки курили сигари. їм нічого було обмінюватися думками, бо кожен ще до початку спектаклю мав готове судження. Раптом до них долинув досить гучний голос:
— Це, мабуть, найкраща, найблискучіша англійська комедія. Джозеф Найт, критик із "Трута", що стояв посередині безмовного гурту, аж підскочив від обурення.
— Ви тільки послухайте! — вигукнув він. — "Віяло леді Віндермір" —краща, блискучіша за комедії Шекспіра!
Тут-таки, за його спиною, якийсь молодик спокійно промовив:
— Так, дотепніша, і гумору тут більше, ніж у "Як вам це сподобається" або в "Багато галасу даремно". Та й інтелектуальний рівень вищий.
Гурт розступився, і всі видивилися на зухвалого юнака. Потім коло людей знов зімкнулося, критики порозуміло перезирнулися й розійшлись.
На сцені знов була декорація першого акту. Проміння лагідного пообіднього сонця освітлювало кімнату. Зичливі, добрі слова розігнали всі жахи минулого вечора, в житті леді Віндермір знов запанували спокій і довір'я. Місіс Ерлін вийшла під руку з лордом Огастесом. На закінчення мовлено було навіть щось на зразок благословіння молодятам.
Публіка бурхливими оплесками викликала автора. Він був у фраку, з цигаркою у руці. Усі підвелися. Ні в Уайлдовій усмішці, ні в його голосі не відчувалося ані найменшого збентеження. Однак, хоча він говорив голосно, ніхто до пуття не запам'ятав того, що сам він згодом називав "моєю чарівною, безсмертною промовою". А складалася вона з двох-трьох фраз приблизно такого змісту:
— Леді і джентльмени! Я радий, що моя п'єса вам подобається. Мені здається, ваша оцінка її переваг майже збігається з моєю. А тепер дозвольте мені докурити цигарку.
Знову пролунали оплески. Тільки газетярам замість оплесків увижалися стиснуті кулаки. "Ще трохи,— писала назавтра "Трут",— і Уайлда могли побити. Ніхто не сподівався, що він із незворушним спокоєм здійснить такий заздалегідь обдуманий і безглуздо образливий вчинок. Публіка була приголомшена. Коли ж збагнули те, що сталося, коли помітили, що так званий автор дякує за овації, курячи цигарку, я побачив безліч піднятих угору кулаків. Люди хотіли накинутись на нього". Рецензенти висміяли п'єсу. "Панч" дав на першій сторінці малюнок — Уайлд, обіпершись об п'єдестал, ліктем спихає з нього статую Шекспіра. Всі відгуки на п'єсу були злісні, знущальні, нестерпні, але Уайлд почувався б набагато більше зачепленим, якби про нього мовчали. А втім, він, здавалось, уклав нерозривну спілку з публікою — через голови табору газетярів.
Після спектаклю Уайлд дав вечерю в "Кафе-руаяль". Коли він повертався додому, зимовий світанок іскрився, мов шампанське в різьбленому кришталі. Кільканадцять фіакрів везли слідом його друзів. Поважну тишу лондонських вулиць розривав натиск гомінких веселощів. Екіпажі немовби гойдалися, наче .човни, на хвилях безперервного сміху. Візники, коні, збруя — все було прикрашене квітами, які не в'янули під інеєм. Скинувши капелюха, Уайлд з розкуйовдженим чубом і осяйним обличчям, на якому червоніли пухкі губи й горіли щастям очі, їхав попереду, схожий на молодого бога, що очолює вакхічну процесію.
Спати він міг "на пурпурових простирадлах". То був великий день, початок нового життя. Уайлд передбачав блиск цієї зорі в очах Александера, коли той, прочитавши комедію, запропонував за неї тисячу фунтів. "Я так довіряю твоєму судженню,— заперечив Уайлд,— що можу тільки відмовитися від такого щедрого дарунка". І він уклав угоду на тантьєми з вистав. Величезний успіх "Віяла" зробив його багатим, дав вільний час, свободу й гроші — три речі, без яких фантазія, як її розуміють денді, зводиться лише до пустих марень і безсилля. Нарешті він зміг задовольнити всі свої забаганки, особливо голод на розкіш, який мучив його завжди, навіть у ті роки, коли траплялося терпіти справжній голод. Тепер він мав те, чим досі міг обдаровувати лише героїв своїх книжок. Дім на Тайт-стріт заповнився безліччю гарних, дорогих речей. З'явилися мармурові каміни, інкрустовані слоновою кісткою столики, старовинні тканини, парча, на вікнах шовкові гардини, срібні сервізи, рідкісні книжки.
Прокинувшись близько полудня, Уайлд випивав чашку шоколаду (стара китайська порцеляна), приймав ванну у ванній кімнаті з фризом з оніксу, накидав халат із перетканої шовком кашмірської вовни і віддавався роздумам про "велике аристократичне мистецтво абсолютного байдикування". В ці години до нього навідувався брат Віллі. Брат дуже нагадував батька. Нех-люйний, завжди ніби невмитий, він поширював запах дешевих сигарет і звичайного алкоголю, а обличчя в нього було м'систе, з розмитими рисами, як у людей перевтомлених або невиспаних. Уже з порога він кричав:
— Оскаре, мені потрібні думки!
Вони були йому потрібні завжди. Він писав у кілька газет, вештався по редакціях, картярських домах, нічних шинках.
Оскар разом зі своїм кріслом відсувався до стіни, біля якої стояли дві великі вази — одна бронзова, друга алебастрова — з квітами, від яких ішли солодкі, важкі пахощі, і, курячи одну за одною східні цигарки, смак яких завжди перевершує їхню ціну, кидав братові, немов із хмар, політичні статті, готові оповідання, цікаві світські історійки, анекдоти, які можна було кудись вставити або обробити окремо. Не раз Віллі запасався так на кілька тижнів.
Оскар перестав бути письменником. Тепер він, власне, творив лише усним словом, а його комедії були вибраним і вільною композицією з блискучої безлічі фраз, що їх він розкидав кожного вечора. їх було куди більше, ніж потребував він сам, і багато дрібніших письменників завдячували свої кращі сторінки тому, що їм пощастило почути Уайлда. Його слово в той час набуло незвичайних барв. Радість, глибока, палка, повна щастя радість підносить розум до найвищої досконалості. Вона наділяє його цілковитою свободою і, очищаючи від усіх пристрастей, надає майже необмеженої гнучкості.
"Він бавився цією думкою дедалі зухваліше: підкидав її вгору і переробляв; дозволяв їй бігти й знову наздоганяв; прикрашав її веселкою фантазії й окрилював парадоксом. Похвала абсурду вивищувалася в його устах до філософії, а сама філософія стала юною і, захоплена несамовитою музикою Насолоди, ніби надягнувши залиті вином шати і вінок з плюща, помчала в танці, наче вакханка, узгір'ями життя, сміючись над тверезістю лінивого Сілена. Факти розбігалися перед нею, немов сполохані лісові звірі. її білі ступні топтали грона у величезній чавильні, біля якої сидить мудрець Омар,— поки бурхливий сік багряною хвилею не підніметься до її голих стегон або не попливе червоною піною по чорних, похилих, слизьких стінках кадовба... Він був сліпучий, фантастичний, безвідповідальний. Він заворожував слухачів, і вони йшли за його сопілкою сміючись".
Відтоді як Оскар це написав, минуло майже два роки. Багато з того, що в "Доріані Греї" було мрією, стало дійсністю.