Сіре світло з вулиці попливло в балаганчик. Клоун, як і досі, сидів, і очі його були заплющені. Лялька сховалася за перегородку.
Доктор Гаспар нашвидку пояснив Тібулові, в чому справа. Він розповів усю історію з лялькою наслідника Тутті, про те, як вона зникла і як тепер щасливо знайшлася тут, у балаганчику.
Лялька прислухалася за перегородкою і нічого не розуміла.
"Він його називає Тібулом! — дивувалася вона. — Який же це Тібул? Це ж негр. Тібул білий, а не чорний…"
Тоді вона зиркнула одним оком з-за перегородки. Негр вийняв з кишені своїх гарних штанів довгасту пляшечку, одкоркував її, від чого пляшечка писнула, наче горобець, і почав лити на себе з пляшечки якусь рідину.
За секунду сталося чудо. Негр став білим, гарним і не чорним. Сумніву не лишилося: це був Тібул!
— Ура! — закричала лялька і вилетіла з-за перегородки прямо на шию Тібулу.
Клоун, який нічого не бачив і вирішив, що трапилося найжахливіше, упав з того, на чому сидів, і лежав нерухомо. Тібул підняв його за штани.
Тепер уже лялька розцілувала Тібула.
— От чудово! — говорила вона, захлинаючись од радості. — Як же ти був такий чорний? А я тебе не впізнала…
— Суок! — сказав Тібул суворо.
Вона негайно зіскочила з його велетенських грудей і стала перед ним "струнко", не гірше хорошого олов'яного солдатика.
— Що? — спитала вона, як школярка.
Тібул поклав руку на її розпатлану голову.
Вона дивилася на нього знизу щасливими сірими очима.
— Ти чула, що казав доктор Гаспар?
— Так. Він говорив про те, що Три Товстуни доручили йому вилікувати ляльку наслідника Тутті. Він сказав, що ця лялька втекла з його екіпажа. Він каже, що я — ця лялька.
— Він помиляється, — заявив Тібул. — Докторе Гаспар, це не лялька, можу вас запевнити. Це мій маленький приятель, це дівчинка, танцюристка Суок, мій вірний товариш по цирковій роботі.
— Правда! — зраділа лялька. — Ми з тобою не раз ходили по дроту.
Вона була дуже вдоволена, що Тібул назвав її своїм вірним товаришем.
— Любий! — шепнула вона і потерлася щічкою об його руку.
— Як? — перепитав доктор. — Невже це жива дівчинка? Суок, ви кажете?.. Так! Так! Справді! Я тепер ясно бачу. Я пригадую… Адже я якось бачив цю дівчинку. Так… Так… Адже я врятував її від слуг старої пані, які хотіли побити її палицями! — Тут доктор навіть сплеснув руками. — Ха-ха-ха! Ну так, звичайно. Тому мені і видалося таким знайомим личко ляльки наслідника Тутті. Це просто дивовижна схожість або, як кажуть в науці, феномен.
Все з'ясувалося для загальної радості. Ставало дедалі світліше. На задвірках проспівав півень. І тут доктор знову засумував:
— Так, все це прекрасно. Але це значить, що в мене ляльки наслідника Тутті нема, це значить, що я її справді загубив…
— Це значить, що ви її знайшли, — сказав Тібул, пригортаючи дівчинку до себе.
— Я-а-ак?
— Так… Ти розумієш мене, Суок?
— Здається, — тихо відповіла Суок.
— Ну? — спитав Тібул.
— Безперечно, — сказала лялька і посміхалася.
Доктор нічого не второпав.
— Чи слухала ти мене, коли ми з тобою виступали перед натовпом по неділях? Ти стояла на смугастому мостику. Я казав: "Аллє!", і ти сходила на дріт і йшла до мене. Я ждав тебе посередині, дуже високо на натовпом. Я виставляв одно коліно, знову казав тобі: "Аллє!" — і ти, ставши на моє коліно, піднімалася мені на плечі… Тобі було страшно?
— Ні. Ти казав мені: "Аллє!" — значить, треба було бути спокійною і нічого не боятися.
— Ну от, — сказав Тібул, — тепер я тобі теж кажу: "Аллє!" Ти будеш лялькою.
— Я буду лялькою.
— Вона буде лялькою? — спитав доктор Гаспар. — Що це значить?
Сподіваюся, читачу, що ви зрозуміли! Вам не доводилося пережити стільки хвилювань і прикростей, як докторові Гаспару, тому ви спокійніше і швидше міркуєте.
Подумайте: це ж доктор досі як слід не виспався. І так доводиться дивуватися його залізному організмові.
Не встиг прокинутися другий півень, як усе було вирішено. Тібул виклав детальний план дій:
— Ти, Суок, артистка. Коли весною в нашому балаганчику йшла пантоміма "Придуркуватий король", ти прекрасно зіграла роль Золотого Качанчика. Потім в балеті ти зображувала перебивну картинку і чудово зобразила перетворення мельника на чайник. Ти танцюєш краще за всіх і краще за всіх співаєш, у тебе хороша уява і, головне, ти смілива й кмітлива дівчинка.
Суок розчервонілася від щастя. Вона навіть ніяковіла від цих похвал.
— Отже, тобі доведеться розіграти роль ляльки наслідника Тутті.
Суок заплескала в долоні і поцілувала всіх по черзі: Тібула, старого Августа і доктора Гаспар а.
— Стривай, — вів далі Тібул, — це не все. Ти знаєш: зброяр Просперо сидить у залізній клітці в Палаці Трьох Товстунів. Ти повинна визволити зброяра Просперо.
— Відчинити клітку?
— Так. Я знаю таємницю, яка дасть можливість Просперо втекти з палацу.
— Таємницю?
— Так. Там є підземний хід.
Тут Тібул розказав про продавця дитячих повітряних куль.
— Починається цей хід десь там у каструлі — очевидно, в палацовій кухні. Ти знайдеш цей хід.
— Добре.
Сонце ще не зійшло, але вже прокинулися птахи. Зазеленіла трава на лужку, що виднівся за балаганчиком.
При світлі загадкове звірятко у клітці виявилося звичайною лисицею.
— Не будемо гаяти часу! Дорога лежить далека.
Доктор Гаспар сказав:
— Тепер ви повинні вибрати з ваших суконь найкращу…
Суок притягла всі свої наряди. Вони були чудесні, тому що їх пошила сама Суок. Як кожна талановита актриса, вона мала хороший смак.
Доктор Гаспар довго порався у різноколірній купі.
— Що ж, — сказав він, — я гадаю, що ця сукня підійде цілком. Вона не гірша від тієї, що була на покаліченій ляльці. Одягніть її!
Суок перевдяглася. У виблисках перших сонячних променів стояла вона серед балагана в такому нарядному вбранні, що, мабуть, ніяка іменинниця в світі не могла б з нею позмагатися. Сукня була рожева. А часом, коли Суок робила який-небудь рух, здавалося, що йде золотий дощ. Сукня виблискувала, шелестіла й пахла.
— Я готова, — сказала Суок.
Прощання тривало хвилину. Люди, що виступають в цирку, не люблять сліз. Вони занадто часто ризикують своїм життям. Крім того, не можна було занадто гаряче обніматися, щоб не попсувати сукню.
— Повертайся скоріше! — так сказав старий Август і зітхнув.
— А я йду в робітничі квартали. Ми повинні підрахувати наші сили. Мене чекають робітники. Вони дізналися, що я живий і на волі.
Тібул загорнувся в плащ, надів широкий капелюх, темні окуляри і великий приставний ніс, що був неодмінним додатком до костюма паші в пантомімі "Похід в Каїр".
У такому вигляді його не можна було впізнати. Щоправда, велетенський ніс зробив його потворним, але зате й невпізнанним.
Старий Август став на порозі. Доктор, Тібул і Суок вийшли з балаганчика. День почався.
— Швидше, швидше! — підганяв доктор.
За хвилину він уже сидів в екіпажі разом з Суок.
— Ви не боїтеся? — спитав він.
Суок у відповідь посміхнулася. Доктор поцілував її в лоб. Вулиці ще були порожні. Людські голоси чулися рідко. Та раптом пролунав гучний собачий гавкіт. Потім собака завищав і загарчав, немовби в нього відбирали кістку.
Доктор виглянув з екіпажа.
Уявіть, це був той самий собака, який укусив силача Лапітупа! Та цього мало.
Доктор побачив таке. Собака боровся з людиною. Довга і тонка людина з маленькою голівкою, в красивому, але чудернацькому костюмі, схожа на коника, виривала в собаки Щось рожеве, гарне й незрозуміле. Рожеве Шмаття розліталося в усі боки.
Людина перемогла. Вона вихопила здобич і, притискаючи її до грудей, побігла саме в той бік, звідки їхав доктор.
І коли вона зустрілася з екіпажем, то Суок. яка дивилася з-за спини доктора, побачила щось жахливе. Чудна людина не бігла, а граціозно стрибала, ледве торкаючись зі млі. Зелені поли її фрака летіли за нею, наче крила вітряка. А на руках… на руках вона тримача дівчинку з чорними ранами на грудях.
— Це я! — закричала Суок.
Вона відкинулася в глиб екіпажа і сховала обличчя в плюшеву подушку.
Почувши крик, викрадач озирнувся, і тепер доктор Гаспар впізнав у ньому вчителя Раздватричі.
Розділ IX
ЛЯЛЬКА З ДОБРИМ АПЕТИТОМ
Наслідник Тутті стояв на терасі. Учитель географії дивився в бінокль. Наслідник Тутті вимагав, щоб принесли компас. Але це було зайве.
Наслідник Тутті очікував прибуття ляльки. Від сильного хвилювання він міцно й солодко проспав цілу ніч.
З тераси було видно дорогу від міської брами до палацу. Сонце виповзало над містом і заважало дивитися. Наслідник тримав долоні біля очей, морщився і шкодував, що не можна чхнути.
— Ще нікого не видно, — говорив учитель географії.
Йому доручили це відповідальне діло тому, що він за своїм фахом краще за всіх розумівся на просторах, горизонтах та іншому.
— А може, вже видно? — наполягав Тутті.
— Не сперечайся зі мною. Крім бінокля, У мене є знання і точне уявлення про предмети. От я бачу кущі жасмину, що в латинській мові має дуже красиве ім'я, яке важко запам'ятати. Далі я бачу мости і гвардійців, навколо яких літають метелики, а далі пішла дорога… Стривайте! Стривайте!..
Він підкрутив бінокль. Наслідник Тутті став навшпиньки. Серце його забилося знизу вгору, наче він не вивчив уроку.
— Так, — сказав учитель.
І в цей час троє вершників попрямували від палацового парку до дороги. Це капітан Бонавентура з караулом помчав назустріч екіпажу, що з'явився на дорозі.
— Ура! — закричав наслідник так пронизливо, що аж у далеких селах відгукнулися гуси.
Внизу, під терасою, учитель гімнастики стояв напоготові, щоб упіймати наслідника на льоту, якщо той на радощах випаде через камінну огорожу тераси.
Отже, екіпаж доктора Гаспара мчав до палацу. Вже непотрібні були бінокль і наукові знання вчителя географії. Уже всі бачили екіпаж і білого коня.
Щаслива мить! Екіпаж зупинився біля останнього мосту. Гвардійська сторожа розступилася. Наслідник махав обома руками і підскакував, стріпуючи волоссям. І нарешті він побачив найголовніше. Маленький чоловік, незграбно, по-старечому ступаючи, виліз з екіпажа. Гвардійці, шанобливо притримуючи шаблі і віддаючи честь, стояли збоку. Маленький чоловік узяв з екіпажа чудесну ляльку, неначе букет свіжих троянд, перевитий стрічками.
Це була незабутня картина під блакитним ранковим небом, у сяйві трави і сонця. За хвилину лялька була вже в палаці.