Зі мною погані жарти, присягаюсь богом! І вони знають це. Свої гроші я заробляю чесно й зразу ж витрачаю. Але настане час, буде в мене капітал, і тоді я повернусь додому і їстиму ікру разом з Біллі. Сьогодні ввечері я покажу вам, як треба поводитися з цією продажною бандою. Я покажу їм, хто такий Меллінджер, особистий секретар, де в нього лице, а де виворіт!
Тут у Меллінджера затремтіли руки, й він розбиває стакан об шийку пляшки.
А я собі думаю: "Ну, білий чоловіче, коли я не помиляюсь, то ти вже накинув краєчком ока на підкладений тобі ласий шматочок!"
Того вечора, як домовлено, ми з Генрі принесли грамофон у глиняний будиночок на брудній боковій вуличці, зарослій по коліна травою. Ми опинились у довгастій кімнаті, освітленій чадними гасовими лампами. Там було багато стільців, а в глибині кімнати стояв стіл. Меллінджер був уже на місці; він ходив по кімнаті, дуже стурбований, жував сигару за сигарою, випльовував їх і кусав ніготь на великому пальці лівої руки.
Незабаром почали сходитися запрошені на концерт. Вони прибували двійками, трійками й цілими мастями. Шкіра у них була найрізноманітніших відтінків – від недавно обкуреної пінкової люльки до вакси, якою чистять лаковані черевики. Вони були надзвичайно ввічливі й просто не тямились від щастя сказати сеньйорові Меллінджеру "добрий вечір". Я розумів їхню іспанську мову – два роки я працював біля насоса в мексиканській срібній копальні й усе пам'ятав, але не подавав знаку.
Їх уже зібралось душ із п'ятдесят, і всі посідали, коли в кімнату залетіла й сама матка вулика, губернатор. Меллінджер зустрів його на порозі й провів на почесне місце. Коли я побачив цього латинця, я зрозумів, що список Меллінджера, особистого секретаря президента, вже вичерпаний. Це був високий, пухкий чоловік калошного кольору, з очима, як у старшого лакея в готелі.
Меллінджер без запинки пояснив кастільським наріччям, що в нього душа мало не вискочить від радості й що він може показати своїм шановним друзям найвизначніший винахід Америки, чудо нашого століття. Генрі зрозумів натяк і поставив шикарну пластинку з духовим оркестром – і так почалось гуляння.
Губернатор трохи кумекав по-англійськи, і коли музика захарчала і обірвалась, він каже:
– Д-дуже гарно. Gr-r-r-racias[33] американським джентльменам за такий прекрасний музика.
Стіл був довгий, і ми з Генрі сиділи в одному його кінці, під стіною. Губернатор сидів у другому кінці. Гомер П.Меллінджер стояв збоку. Я щойно подумав, як же Меллінджер візьметься до своєї справи, коли доморослий талант несподівано сам відкрив засідання.
Цей губернатор тільки й думав про повстання та політику. Здавалось, він був готовий на все й тільки ждав свого часу. Він був сама увага й безпосередність. Він поклав руки на стіл, а обличчям обернувся до секретаря.
– Сеньйори американці розуміють іспанську мову?– питає він по-своєму.
– Ні, не розуміють, – відповідає Меллінджер.
– Тоді слухайте, – швидко провадить латинець. – Музика – штука досить приємна, але тепер непотрібна. Краще поговоримо про справу. Я чудово розумію, для чого ми сюди зібрались, оскільки я бачу тут моїх співвітчизників. Вам уже шепнули вчора, сеньйоре Меллінджер, про наші пропозиції. Сьогодні ми скажемо все. Ми знаємо, що президент дуже прихильний до вас і що ви людина впливова. Уряд скоро зміниться. Ми цінимо ваші заслуги. Ми так дорожимо вашою дружбою й вашою допомогою, що... – Тут Меллінджер підносить руку, але губернатор стримує його. – Не кажіть нічого, поки я не скінчу.
Потім губернатор витягає з кишені пакуночок, загорнутий у папір, і кладе його на стіл біля руки Меллінджера.
– Тут ви знайдете п'ятдесят тисяч доларів американськими грішми. Ви не можете нам перешкодити, але можете відробити цю суму. Повертайтесь до столиці Й виконуйте наші інструкції. Гроші заберіть. Ми довіряємо вам. В пакеті ви знайдете папірець, де докладно повідомляється, яких саме послуг ми сподіваємось од вас. Ви вчините нерозумно, коли відмовитесь.
Губернатор замовк і втупив у Меллінджера погляд, дуже виразний і пильний. Я глянув на Меллінджера й відчув задоволення, що Біллі Ренфро не бачить його в цю хвилину. На лобі в нього виступив піт, він стояв, наче німий, постукуючи кінчиками пальців по пакету. Ця рябомиза банда наважилась на його "спосіб". Йому треба було тільки змінити свої політичні погляди й засунути всі п'ять пальців у кишеню.
Генрі пошепки питає мене, що означає цей антракт. Я пошепки відповідаю: "Г.П. підсунули хабар сенаторських розмірів, і ці пройдисвіти зовсім збили секретаря з пантелику". Я помітив, що рука Меллінджера підсовується до пакета. "Він слабне", – шепнув я Генрі. "Ми йому нагадаємо, – каже Генрі, – про смажені горіхи на Тридцять Четвертій вулиці, в Нью-Йорку".
Генрі нахилився, видобув з нашого кошика пластинку, тихенько поставив її й пустив грамофон. Це було соло на корнеті, дуже штучне й красиве, й називалось воно "О краю мій рідний". Поки пластинка крутилась, жоден з півсотні гостей у кімнаті не поворухнувся, а губернатор весь час дивився на Меллінджера. Я бачив, як голова Меллінджера підводилась вище й вище, а рука відповзала геть від пакета. Поки не прозвучала остання нота, ніхто з гостей не обізвався. І тоді Гомер П.Меллінджер бере пачку грошей і жбурляє її в обличчя губернаторові.
– Ось моя відповідь, – каже Меллінджер, особистий секретар президента. – А вранці буде ще одна. У мене є докази, що всі ви, до одного, змовники проти уряду. Вистава скінчилася, джентльмени.
– Залишився ще один акт, – укидає губернатор. – Оскільки мені відомо, ви тільки служник у президента, переписуєте листи та відповідаєте на стук у двері. А я тут губернатор. Сеньйори, в ім'я нашої спільної справи я закликаю схопити цю людину!
Строката банда змовників відсунула стільці й пішла в наступ усією масою. Я зрозумів, що Меллінджер припустивсь помилки, зібравши докупи для цієї вистави усіх своїх ворогів. По-моєму, він припустився ще однієї помилки, але не варто згадувати про неї, оскільки у нас із Меллінджером різні погляди на чесність, відповідно до наших оцінок та переконань. В кімнаті було тільки одне вікно та одні двері, й то в передньому кінці. І от півсотні латинців гуртом наступають на Меллінджера, вчиняють обструкцію його законодавству. Можна сказати, що нас було троє, бо ми з Генрі одночасно заявили, що Нью-Йорк і плем'я черокі допомагатимуть слабшій стороні.
І тоді Генрі Горсколлар узяв слово щодо непорядку ведення зборів і втрутився в дискусію, чудово продемонструвавши переваги американського виховання, коли воно поєднується з природними здібностями та вродженою культурністю індіан. Він підвівся і обома руками пригладив волосся, як маленькі дівчатка, коли сідають до рояля.
– Станьте за мною, ви, обидва, – каже Генрі.
– Що ти задумав, начальнику? – запитав я.
– Я гратиму центрального, – каже Генрі своєю футбольною говіркою. –У них немає жодного путящого нападаючого. Не відставайте від мене – й більше вогню!
І потім з рота цього цивілізованого червоношкірого вилетіла така дивовижна система звуків, що вся громада латинців зупинилась і замислилась, не знаючи, що робити далі. Його декларація, видимо, поєднувала в собі бойовий клич Карлайлського коледжу з університетським спортивним гаслом племені черокі. Він ударив по шоколадній команді, мов біб із дитячого пістолета. Правим ліктем він поклав губернатора серед поля й розчистив крізь усю юрбу такий широкий прохід, що жінка вільно б могла пронести драбину до самого порога й нікого не зачепити. Нам з Меллінджером залишалось тільки просуватися слідом за Генрі.
Рівно за три хвилини ми вибралися з тієї вулички і опинились біля військових казарм, де Меллінджер розпоряджався, як у себе дома. Полковник і батальйон босоногої піхоти вийшли на вулицю й помарширували до місця, де ми давали концерт, та змовники вже зникли. Але ми захопили свій грамофон і з цим трофеєм повернулись до казарм, і грамофон грав "Всі хлопці для мене однакові".
Другого дня Меллінджер одводить мене й Генрі набік і починає сипати десятки та двадцятки.
– Я хочу купити у вас грамофон, – каже він. – Мені сподобалась остання пісенька, яку він зіграв на моїй вечірці.
– Тут більше грошей, ніж за нього заплачено, – кажу я.
– Це – з державних асигнувань, – каже Меллінджер. – Платить держава – і зовсім недорого за таку музику.
Ми з Генрі й самі це чудово знали. Ми знали, що грамофон урятував Гомерові П. Меллінджсру його спосіб добувати гроші в той самий момент, коли він ледве не втратив його. Проте ми не сказали йому, що знаємо.
– А тепер, хлопці, вам краще податись у яке-небудь інше місто на узбережжі, – каже Меллінджер, – поки я розправлюся з цими молодцями. Інакше у вас будуть неприємності. І коли вам пощастить побачити Біллі Ренфро раніше за мене, перекажіть йому, що я повернусь до Нью-Йорка, як тільки нагребу трохи грошенят... але чесним способом.
Ми в Генрі принишкли й ніде не показувались, поки не повернувся наш пароплав. Побачивши, що капітан у шлюпці пристав до берега, ми пішли до моря й стали біля самої води. Капітан широко посміхнувся, коли побачив нас.
– Я ж казав, що ви ждатимете, – каже він. – А де ж гамбурзька машинка?
– Вона залишається тут, – кажу я, –щоб грати "О краю мій рідний".
– Я ж вам казав, –повторює капітан. –Ну лізьте в човен.
Отак ми з Генрі Горсколларом, – додав Кйоу, – завезли в цю країну грамофон. Генрі повернувся в Штати, а я з того часу тиняюсь тут, у тропіках. Кажуть, Меллінджер після того випадку не виїжджав нікуди без грамофона. Мабуть, він нагадував йому про його спосіб кожного разу, коли перед ним з'являлася зваблива сирена з хабарем у руці.
– А тепер він, мабуть, везе його додому як сувенір, – зауважив консул.
– Який там сувенір, – сказав Кйоу. – В Нью-Йорку йому потрібні будуть два грамофони, і щоб грали день і ніч.
VII. ДЕ ГРОШІ?
Із запалом узявсь новий уряд Анчурії здійснювати свої права й виконувати обов'язки. Насамперед він послав до Кораліо свого представника з суворим наказом розшукати, якщо можливо, державні гроші, що їх викрав нещасливий Мірафлорес.
Полковник Еміліо Фалькон, особистий секретар Досади, нового президента, був відряджений із столиці з цією важливою місією.
Бути особистим секретарем у тропічного президента не легко.