Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи.
Христос зайшов надто далеко; відтепер він уже нічого не змінюватиме. В цю мить він виявляє себе не перед жінкою з Сихара, а перед своїми ворогами і друзями; а серед друзів є вже такі, котрі у сум'ятті відступають перед новим виявом його особи. Тепер уже він переступив неосяжне!
І викрики фарисеїв знаходять відгук серед учнів. Осудливий гомін заважає йому говорити, та він кидає їм як виклик усю свою любов. Тепер він ітиме до кінця, і ось уже лунають приголомшуючі, дивовижні сл)ова:
— Перестаньте ремствувати поміж собою. Ніхто не зможе прийти до мене, якщо. Отець, що послав мене, не покличе його, а я воскрешу його в останній день... Істинно кажу вам: той, хто вірує в мене, матиме життя вічне. Я — хліб життя. Батьки ваші манну в пустелі споживали — і померли. Ось хліб, який з неба сходить, щоб той, хто їстиме його, не вмер... Коли хтось цей хліб їстиме, житиме вічно.
І хліб, який я дам,— це тіло моє для спасіння світу.
Після цього іудеї почали дискутувати між собою, кажучи: "Як він може нам своє тіло дати їсти?"
Тут, напевне, вибухнув сміх. У цю хвилину Іуда говорить сам до себе: "На цей раз він пропав і сам у цьому винен. Та якщо б лише він сам! А то ще й нас втягнув..." На тлі гудіння розділеної навпіл юрби безперервно чулося одне і те ж запитання: "Яким це чином він може нам своє тіло дати їсти?"
А він простує вперед божественним кроком, немовби нічого не бачачи і не чуючи, насправді ж усе чує! У цю хвилину нічого не пропускає з того величезного відпливу сердець, які покидають його. Уже ледь мерехтить те полум'я, яке так важко було йому запалити. Короткими реченнями він продовжує лити на вогонь безглузду, нестерпну істину:
— Якщо не споживатимете тіло Сина людського й не питимете його кров, то не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його в останній день. Бо тіло моє — їжа правдива, і кров моя — правдивий напій. Хто споживає тіло моє і кров мою п'є, той перебуває в мені, а я — в ньому. Так само, як Отець живий мене послав і я з Отцем живу, так і той, хто споживає мене, житиме мною. Це хліб, що зійшов з неба, а не як ота манна, яку їли батьки ваші й померли; хто цей хліб споживатиме, той вічно житиме".
Євангеліє додає: "Ісус промовляв ці слова, навчаючи посеред синагоги в Капернаумі. Почувши це, багато його учнів говорили: "Жорстока ця мова! Хто може її слухати?"
Деякі учні, котрі дотепер ішли за ним, відступили від нього. Але,один з тих, кого Ісус назавжди розчарував, не приєднався до них: людина з Іскаріота вгамувала свій гнів. Його обдурили, обікрали. Але, може, з цього чоловіка вдасться ще щось витягнути? Якраз у цю хвилину Ісус думає про Іуду— "Він знав,— говорить євангеліст Йоан,— хто видасть його".
Гамірний натовп розсіюється. Синові людському не потрібно більше шукати пустельних місць, щоб утекти від надокучливих людей. Не потрібно сідати в човен. Він зайшов надто далеко. Починається відступництво. У сутінках синагоги лишається тільки дванадцять розчарованих учнів, які не знають, що йому казати.— Він дивиться по черзі на кожного з них і раптом запитує так ніжно, і сумно, і водночас дуже по-людськи — тут Бог відступив трохи перед Сином земно! жінки:
— Невже й ви хочете піти?
'Тоді Симон-Петро, вірячи, що він говорить від імені всіх, вигукує:
— Господи, до кого ж іти нам? Ти маєш слова життя вічного.
Ніхто спочатку не відгукнувся на ці слова, які мали б потішити покинутого Ісуса. Дванадцять облич були звернені до його зболеного виду. Та досить було одного з них, щоб затьмарити світло, яке променіло на одинадцяти інших. Нарешті Ісус промовив: "Хіба не я вибрав вас дванадцятьох?" І вже, без сумніву, тихішим голосом додав гнітючі слова:
— Та один із вас — диявол.
Розділ XV
ПО ДОРОЗІ ДО ФИЛИ ПОВОЇ КЕСАРІ)
Ісус повів за собою учнів у складну мандрівку — чи то хотів збити зі сліду тих, хто шукав способу умертвити його, чи, може, влащтував собі усамітнення з одинадцятьма ще непевними серцями, щоб їх укріпити. Треба ще багато працювати з ними, а вигук Кефи "До кого ж іти нам?" дуже далекий від того, чого Син людський чекає від нього.
Він чекає, щоб його визнали за того, ким він є... Але вони нерішучі, мінливі, вагаються, як усі ми. У деякі дні, вражені, сповнені певності, вони говорили між собою: "Це справді Син Божий!"; однак часто не один із них думав: якщо не в звинуваченнях фарисеїв, то принаймні у докорах учнів Йоана є, певно, якась~частка правди. Якби вони знали, куди прямують, до якої поразки! Якщо слова про хліб життя виявилися для них незрозумілими, то яким чином вони могли прийняти пророцтво (до того ж завуальоване) про шибеницю для рабів, якою все повинно закінчитися?
Треба підготувати учнів до того, щоб вони спокійно сприйняли цей вінець і трон, який вимріяли для свого Учителя.і для себе самих, щоб не розгубились перед цими колючками, багряницею і двома шматками дерева, збитими докупи. Невелика група прямувала на північний захід, у бік Тіра; звідти, перш ніж спуститися до Десятимістя, вони подалися у Сидон. В дорозі Учитель невтомно повертався до основної думки свого послання: Царство Боже — всередині нас, і ніякі ритуальні обмивання, очищення посуду, стримування від нечистої їжі не ведуть до порятунку. Те, що оскверняє людину, йде не ззовні — людина сама є творцем власної скверни, яка твориться у серці людини і є плодом її пристрасних бажань.
По дорозі Господь не відмовляється вилікувати одержиму сірійку і зцілити сліпого; однак мати одержимої — язичниця — спочатку дістала відмову. Глухонімому він вклав у вуха свої пальці, а слиною своєю змочив його язик, так само зробив із сліпим з Витсаїди (про якого Євангеліє переповідає нам дивні слова: "Бачу людей, наче дерева ходячі"). Безперечно, Господь хотів навчити учнів дій, якими можна найкраще привернути увагу немічних, пробудити в них надію. І щоразу наказував зціленому нікому нічого не говорити, аби даремно не гнівити іудеїв.
Ісусом оволодівала таємна тривога: перед ним була мета, про яку знав лише він один. Знову прямував на північ, ведучи дванадцятьох у землі поган біля кордонів Ізраїлю, де про нього ще не знали. А оскільки не настав ще час сповістити поганам про Царство Боже, Син людський старатиметься не виявляти себе перед ними.
Вони пройшли поблизу одного із витоків Йордану; тут знаходиться святилище бога Пана. Звідси вже недалеко до Филипової Кесарії. Ісус Назарянин перетинає рівнину з гаями та водоймами, у яких живуть німфи. Великий Пан дрімає під деревом і навіть не прокидається при наближенні Бога, який прожене його з цього світу.
На підході до Кесарії Ісус вирішує нарешті поставити дванадцятьом питання, яке обдумував відтоді, як вони вирушили дорогою на Сидон і Тір. Саме для того, щоб випробувати їх, він і придумав подорож далеко від Капернаума, у середовище поган. Одного вечора, коли до міста було ще далеко, він наважився запитати їх: "За кого люди мене мають?"
Збентежені учні перезирнулися:
— Одні кажуть, що ти Йоан Хреститель, інші — що ти Ілля; на думку деяких, ти один із пророків.
— А ви що кажете про мене — хто я?
Якусь мить одинадцять із них мовчали в нерішучості. Та Петро вигукнув:
— Ти — Христос.
Досить було цього вигуку, щоби край дороги, неподалік від храму Пана, виросла з-під землі Вселенська церква, здіймаючись усе вище й вище з кожним словом Сина людського:
— Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров тобі це відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро, і що я на цьому камені збудую мою церкву і що ворота пекла не здолають її. Я дам тобі ключі від Небесного Царства, і все, що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; а все, що ти на землі розв'яжеш, буде розв'язане й на небі.
Настав час зважитися нарешті на те пророцтво, яке він дотепер не сповіщав. Якщо ці маловіри все-таки вірять, що він Христос, він воздвигне перед їхніми очима той невідомий їм хрест, до якого вони прямують, самі того не знаючи. Отже, Господь починає говорити з ними обережно, не поспішаючи; тривога в їхніх поглядах, звернених на його вуста, зростає з кожним словом. Про що він говорить? Востаннє піде в Єрусалим, старійшини, книжники, первосвященики завдадуть йому мук і засудять на страту... Але він воскресне... Що це за нове безумство?
Ісус замовк; спочатку ніхто не наважувався перервати мовчанку. А він, ще не віддихавшись, читав у кожному серці, бачив їх невпевненість. Іуда все зрозумів, думав, що все зрозумів. Він не сумнівався, що Учитель здатний бачити майбутнє. Те, що іншим одинадцятьом видалося неймовірним, він сприйняв відразу ж. Тесля з Назарета знав, що, як тільки були промовлені зухвалі слова про тіло-хліб і кров-вино, людина з Іскаріота більше не сумнівалася: Ісус буде переможений, останнє слово належатиме священикам; Іуда щодо цього ніколи не сумнівався; та як добре, що він тепер у цьому переконаний! Треба буде в Єрусалимі переговорити з противником. Останні слова нещасного Ісуса про його воскресіння підтверджували думку розсудливих людей і його родини: він "втратив глузд". А божевільному ніхто не зобов'язаний бути вірним.
Так роздумував Іуда, поки невеличка група, понуривши голови, наближалась до Кесарії. І тут найкращий з них, той, що сповідав Христа, відділившись від групи, відвів Учителя набік (можливо, його послали брати) і сказав тихим і осудливим голосом:
— Пожалій себе, Господи! Ні, це не станеться з тобою!
Ще дотепер у Ванії (чи Панії, від слова "Пан"), де була Филипова Кесарія, росте густа трава, що сягає крон оливкових дерев. Хрест, який уперше з'явився на цій блаженній рівнині, дуже налякав Петра; іде й до сьогодні він відвертає мільйони людей на Сході, для яких незрозумілим є Бог страждаючий і розіп'ятий. Іслам якраз і виник через цю ганьбу. З любові протестує і Кефа. Його любов змішалася з невір'ям: "Ні, ні! Це не станеться з тобою..." Він немовби казав: "Ні, дорогий мій, я не *очу, щоб ти помер!"
Але Син Божий не хотів спочатку зрозуміти, як важко бідним семітам повірити в те, що й через дев'ятнадцять століть викликатиме огиду в людей їхньої раси,— повірити у Христа приниженого, осміяного, переможеного.