Підійшла до плити, налила собі велику чашку і сіла за стіл.
— Як ти можеш пити крижане молоко на сніданок?
Атикус мало не захлинувся.
— Принаймні воно смакує краще за каву.
— Келпурнія завжди казала, коли ми з Джемі випрошували у неї каву, що кава перетворить нас на таких чорношкірих, як вона. Я тебе сильно підставила?
— Звісно, ні,— пирхнув Атикус.— Але можна було вигадати щось краще для нічних розваг, ніж отакі жарти. Вже час збиратися до недільної школи.
Вихідний корсет Александри був ще ефектніший за її буденні корсети. Вона постала у дверях кімнати Джін-Луїзи у повних бойових обладунках, у капелюшку, рукавичках, напахчена і зібрана. Неділя була днем Александри: перед недільною школою і після неї вона і ще п'ятнадцять дам-методисток розсаджувалися в церковному вестибулі й проводили симпозіум. Джін-Луїза називала це "Огляд новин тижня". Їй було шкода, що вона позбавила тітку головної розваги вихідних: сьогодні Александрі доведеться перейти з нападу в оборону, але Джін-Луїза була впевнена, що Александра здатна вести оборонні бої з неменшою тактичною геніальністю, ніж атакувати, і що вона вирине на поверхню і слухатиме проповідь, не дозволивши зашкодити репутації племінниці.
— Джін-Луїзо, ти готова?
— Майже,— вона шваркнула помадою по губах, пригладила вихор, розслабила плечі й обернулася.— Як я вам?
— Ще ніколи в житті я не бачила тебе повністю готовою. А капелюшок?
— Тітонько, вам чудово відомо, що якби я сьогодні зайшла до церкви у капелюшку, всі подумали б, що у нас хтось помер.
Єдиний раз, коли вона вдягла капелюшок, був на похороні Джемі. Вона сама не знала, навіщо це зробила, але перед похороном попросила містера Гінзберга відчинити для неї крамницю, ухопила якийсь капелюшок і нап'яла собі на голову, добре знаючи, що Джемі засміявся б, якби її побачив, і тоді їй трохи полегшало.
Дядько Джек уже стояв на церковних сходах, коли вони прибули.
Доктор Джон Гейл Фінч був на зріст не вищий за свою племінницю, яка мала п'ять футів сім дюймів[23]. Від свого батька він отримав великий ніс, сувору нижню губу і високі вилиці. Він був схожий на свою сестру Александру, проте їхня фізична подібність закінчувалася на шиї: доктор Фінч був худорлявий і тонкий, тоді як сестра його мала міцну статуру. Він став причиною того, що Атикус не одружувався до сорока років: коли для Джона Гейла Фінча прийшов час обирати собі професію, він зупинився на медицині. Вирішив вивчати медицину в ті часи, коли за фунт бавовни давали один цент, і Фінчі мали все, окрім грошей. Атикус, який на той час ще не затвердився у своїй професії, витрачав кожний п'ятак, що міг заробити або позичити, на освіту свого брата; згодом він отримав ці гроші назад з лихвою.
Доктор Фінч став хірургом, практикував у Нешвілі й дуже успішно грав на біржі; коли він досяг сорока п'яти років, у нього було достатньо грошей, щоб покинути роботу і присвятити життя своїй єдиній і незмінній любові — вікторіанській літературі, захопленню, яке саме по собі створило йому репутацію найученішого дипломованого ексцентрика в окрузі Мейком.
Доктор Фінч випив так багато цього п'янкого трунку за ці роки, що ознакою усього його буття стали дивовижні манери і кумедні вигуки вікторіанців. Він перемежав своє мовлення короткими "Ха" і "Хо" та архаїчними виразами, що вкупі з непереборною схильністю до сучасного сленгу створювало небезпечні контрасти. Дотепи його були дуже тонкі й гострі; він був забудькуватий; він був одинак, але справляв враження людини, яка має втішні спогади; він мав руду кицьку дев'ятнадцяти років; він був незбагненний для більшості округу Мейком, тому що його мова була забарвлена витонченими алюзіями на вікторіанські двозначності.
Незнайомцям він міг здатися напівбожевільним, але люди, налаштовані на його хвилю, знали, що розум у доктора Фінча такий здоровий та міцний, особливо коли йдеться про біржові операції, що його друзі готові були витерпіти нескінченні лекції про поезію Макворта Прейда[24], аби тільки потім отримати його пораду. Після довгого й тісного спілкування з ним (у її самотній ранній юності доктор Фінч намагався виростити з неї вченого-філолога) Джін-Луїза навчилася розуміти його достатньо, щоб стежити за розвитком теми, і слухати його було для неї неабияким задоволенням. Коли він не доводив її до безмовної істерики, вона зачаровувалася його чіпкою пам'яттю і великим невтомним розумом.
— Доброго ранку, Нереїдо! — привітав її дядько і поцілував у щоку. Однією з поступок доктора Фінча двадцятому століттю був телефон. Дядько відсторонив племінницю на відстань витягнутої руки й оглянув з веселою цікавістю.— Усього дев'ятнадцять годин вдома, і вже потураєш своїй схильності до втіх надмірних обливань, ха! Класичний приклад вотсоніанського біхевіоризму — гадаю, я це опишу і надішлю до "Американського медичного журналу".
— Замовкни, старий коновале,— прошепотіла Джін-Луїза крізь зціплені зуби.— Я прийду до тебе в гості сьогодні по обіді.
— Ви з Генком талапалися у річці — ха! — як не соромно — ганьба нашій родині — отримала задоволення?
Недільна школа розпочиналася, і доктор Фінч уклонився Джін-Луїзі у дверях.
— Твій злочинний коханець чекає всередині,— сказав він.
Джін-Луїза кинула на дядька погляд, який його зовсім не спопелив, і увійшла до церкви з усією можливою гідністю. Вона усміхалася і віталася з мейкомськими методистами, а у своєму колишньому класі сіла сама біля вікна і проспала увесь урок з розплющеними очима, як у неї було давно заведено.
7
Ніщо так не нагадує, що ти приїхала додому, як церковний гімн, від якого кров стигне в жилах, подумала Джін-Луїза. Якщо в неї і було відчуття усамітнення, воно зблякло й померло у присутності двохсот грішників, які ревно благали, щоб їх поглинув червоний потік спокути. Пропонуючи Господу плоди галюцинації містера Каупера або проголошуючи, що її підвищує Любов, Джін-Луїза відчувала те саме тепло, яке охопило зовсім різних людей, що опинялися разом в одному човні на одну годину щотижня.
Вона сиділа поруч з тіткою на середньому ослоні праворуч у залі; батько і доктор Фінч сиділи разом з лівого боку, в третьому ряду. Чому так повелося, було для неї загадкою, але саме так вони всідалися, відколи доктор Фінч повернувся до Мейкома. Ніхто не прийняв би їх за братів, подумалося Джін-Луїзі. Важко повірити, що батько на десять років старший за дядька Джека.
Атикус був схожий на їхню матір. Александра і Джон Гейл Фінч — на батька. Атикус був на голову вищий за брата, обличчя мав кругле й відкрите, з тонким носом і широким вузьким ротом, але всі троє були чимось подібні. Дядько Джек і Атикус сивіли в однакових місцях, і очі у них схожі, думала Джін-Луїза, ось у чому річ. Вона не помилялася. Всі Фінчі мали прямі як стріла брови і важкі повіки; і коли вони дивилися скоса чи просто перед собою, сторонній спостерігач побачив би те, що у Мейкомі називалося Родинною Схожістю.
Її роздуми перервав Генрі Клінтон. Він пройшов через ряд позаду неї з тацею для пожертвувань і тепер чекав, коли його напарник пройде через її ряд. Генрі підморгнув їй відкрито, але без усмішки. Це побачила Александра і кинула на нього вбивчий погляд. Генрі з напарником пройшли центральним проходом і шанобливо зупинилася перед олтарем.
Одразу після збору пожертв мейкомські методисти заспівали те, що називалося Славослов'ям, натомість проповідник молився над тацею з пожертвами,— це звільняло його від необхідності вигадувати ще одну молитву, тому що він уже прочитав їх цілих три. Скільки пам'ятала себе Джін-Луїза, у церкві мейкомці завжди співали Славослов'я в один і той самий спосіб:
Сла-ві-мо-Бо-жу-бла-го-дать, —
і ця розбивка була такою ж традицією південних методистів, як і Фундування проповідника[25]. Цієї неділі Джін-Луїза й уся паства вже прокашлювались, нічого не підозрюючи, щоб затягти у звичній манері, як раптом, ніби грім серед ясного неба, місіс Клайд Гаскінс накинулася на орган і заграла в такому ритмі:
Славімо Божу бла-агода-ать,
Слабім Його створі-інь прости-их,
Славімо всю небе-есну ра-ать,
Отця і Сина й Ду-ух Святи-ий!
Серед того безладу, який це спричинило, Джін-Луїза зовсім не здивувалася б, якби перед ними матеріалізувався сам архієпископ Кентерберійський при повних регаліях: уся паства не помітила, що місіс Гаскінс змінила ритм, і проспівала Славослов'я до жалюгідного кінця саме так, як звикла співати все життя, а місіс Гаскінс бамкала собі несамовито далі щось безпосередньо з собору в Селісбері.
Спершу Джін-Луїза подумала, що Герберт Джемсон збожеволів. Герберт Джемсон був регентом Мейкомської методичної церкви, скільки вона себе пам'ятала. Він був високий, добрий чоловік, мав приємний баритон, тактовно керував хором пригноблених солістів і бездоганно пам'ятав найулюбленіші гімни окружних очільників. У різних церковних війнах, які безнастанно точилися поміж мейкомських методистів, Герберт вважався єдиною людиною, яка була здатна не втрачати голови і здорового глузду, а також примирювати примітивніших членів пастви з фракцією молодотурків. Він тридцять років присвячував увесь свій вільний час цій церкві, і церква винагородила його поїздкою до Методистського музичного табору в Південній Кароліні.
Другим поривом Джін-Луїзи було звинуватити священика, молодого чоловіка на прізвище містер Камінь,— доктор Фінч казав, що той володіє унікальним талантом нудності, який він тільки бачив у людини, котрій ще далеко до п'ятдесяти років. Власне, з містером Каменем все було гаразд, хіба що він мав усі необхідні якості дипломованого громадського ревізора: він не любив людей, швидко рахував, не мав почуття гумору і був тугодумом.
Оскільки мейкомська церква протягом років була недостатньо великою для хорошого священика, але завелика для посереднього, Мейком був у захваті, коли на останній Церковній конференції було прийнято рішення прислати своїм методистам енергійного молодого проповідника. Але не минуло й року, як цей молодий проповідник здивував свою паству до такої міри, що доктор Фінч зауважив якось у неділю, недбало й голосно: "Ми просили хліба, а отримали Камінь".
Містер Камінь давно підозрювався у ліберальних уподобаннях; він аж надто дружньо, як дехто уважав, ставився до своїх побратимів з-поміж янкі; він нещодавно вийшов з невеликими ушкодженнями з дискусії стосовно апостольського кредо; і, найгірше, його вважали честолюбцем.